Після обіду я взяв трохи грошей і поїхав на Гравії — моєму велосипеді — у місто. Батькові сказав, що повернуся ще до вечері. На півдорозі до Портеніла почало дощити, тож я спинився й одягнув на себе дощовик. Їхати було важко, однак мені пощастило дістатися міста без пригод. У похмурому пообідньому світлі воно виглядало сірим і безлюдним; автомобілі з шурхотом прямували по шосе на північ, деякі — з увімкненими фарами, від чого все довкола здавалося ще більш понурим. Спершу я зайшов до крамниці зі зброєю та рибальським спорядженням, щоб побачитися зі старим Маккензі й придбати в нього американську рогатку, а також набої для пневматичної рушниці.
— Як справи, молодий чоловіче?
— Дуже добре, а у вас?
— Ох, та знаєш, загалом непогано, — відказав він, повільно похитуючи сивою головою; в електричному світлі крамниці його жовтуваті очі й шевелюра мали доволі хворобливий вигляд.
Ми частенько перекидаємося з ним одними й тими самими фразами. Трапляється, я затримуюся в його крамниці довше, ніж потрібно, оскільки мені подобається, як там пахне.
— А як поживає твій дядько? Щось я вже давненько його не бачив.
— Із ним усе гаразд.
— Добре, тоді добре, — дещо по-страдницьки примруживши очі й повільно закивавши, мовив Маккензі.
Я також кивнув і зиркнув на свій наручний годинник.
— Що ж, мушу вже бігти, — промовив я й позадкував, на ходу ховаючи свою нову рогатку в рюкзак на спині та розпихаючи загорнуті в коричневий папір набої по кишенях військової куртки.
— Ну, як мусиш, то мусиш, — відказав Маккензі, схиляючись над скляним прилавком так, наче розглядав мушки, котушки та манки для качок.
Він узяв ганчірку, що лежала біля касового апарата, і почав повільно протирати прилавок, піднявши погляд лише тоді, коли, виходячи з крамниці, я сказав йому:
— На все добре тоді.
— Так, на все добре.
У кафе «Морський пейзаж», під яким відтоді, як воно отримало свою назву, вочевидь, добряче просів ґрунт, оскільки воно мало би бути щонайменше на поверх вищим, аби бодай краєм ока побачити звідти воду, я випив чашку кави й зіграв у «Космічних загарбників». Вони встановили новий автомат, однак, витративши близько фунта, я його опанував і виграв собі бонусний космічний корабель. Коли гра мені набридла, я всівся за столик пити каву.
Я оглянув афіші на стінах, щоб дізнатися, чи не відбуватиметься в найближчому майбутньому щось цікаве, проте крім оголошень кіноклубу там майже нічого не було. Мали показувати «Бляшаний барабан», але так називалася книжка, яку колись купив мені батько; це був один із небагатьох справжніх подарунків, які він мені коли-небудь робив, тож я навмисне її не читав, як і «Майру Брекінрідж», ще один із його рідкісних подарунків. Здебільшого, коли я його прошу, батько просто дає мені гроші й дозволяє купувати те, що мені хочеться. Не думаю, що його насправді обходять мої справи; утім, з іншого боку, він ніколи ні в чому мені не відмовляє. Наскільки я розумію, ми з батьком уклали щось на зразок мовчазної угоди — я замовчую той факт, що мене офіційно не існує, а він натомість дозволяє мені робити на території острова майже все, що мені заманеться, і купувати в місті майже все, що я хочу. Єдина річ, із приводу якої в нас нещодавно виникла суперечка, — це мотоцикл, який батько пообіцяв купити мені, коли я трохи подорослішаю. Я запропонував йому придбати його влітку, щоб у мене було достатньо часу повправлятися перед тим, як дороги стануть слизькими, але він вважає, що посеред літа як у місті, так і довкола їздитиме забагато туристів. Як на мене, батько лишень намагається потягнути час; можливо, його лякає те, що я стану занадто незалежним, або ж він просто боїться, що я на ньому вб’юсь, як, схоже, трапляється з багатьма молодими людьми, щойно вони стають власниками мотоциклів. Не знаю; про його справжні почуття до мене мені анічогісінько не відомо. Але якщо подумати, то я й сам не знаю, що насправді відчуваю до нього.
Загалом я сподівався перестріти в місті когось зі своїх знайомих, однак єдині, кого там побачив, — це старий Маккензі в крамниці зі зброєю та рибальським спорядженням і товста місіс Стюарт, яка позіхала за формайковим прилавком кафе, почитуючи якийсь любовний роман від «Міллз енд Бун». Не те щоб у мене була купа знайомих; єдиним моїм справжнім другом був Джеймі, проте завдяки йому я спізнався з кількома людьми приблизно однакового зі мною віку, яких вважав своїми знайомими. Оскільки я не ходжу до школи й мушу вдавати, що не жив увесь цей час на острові, я ніколи не ріс в оточенні своїх однолітків (якщо, звісно, не рахувати Еріка, але навіть його довгий час тут не було), а коли все ж замислився над тим, щоб зробити крок уперед і познайомитися з іншими людьми, в Еріка поїхав дах і на якийсь час ситуація в місті стала дещо напруженою.
Матері наказували своїм дітям поводитися добре, інакше по них прийде Ерік Колдгейм із червами та личинками, і тоді вже їм буде непереливки. Поступово — хоч я й підозрював, що цього не уникнути, — їм почали казати, що Ерік спалить не лише їхніх собак, а і їх самих; до того ж — чого, ймовірно, також було не уникнути, — багато дітей почали думати, що Ерік — це я, або ж що я вдаюся до таких само неподобств. Або, можливо, їхні батьки щось підозрювали з приводу Блайта, Пола та Есмеральди. Так чи інакше, вони або тікали від мене, або вигукували в мій бік обрáзи з безпечної відстані, тож я лишався в тіні, мовчав і звів свої візити в місто до необхідного мінімуму. Діти, молодь і дорослі й дотепер дивно на мене позирають, і хоча я знаю, що деякі матері наказують своїм дітям поводитися добре, інакше «від Френка не втечеш», це мене не обходить. Я це переживу.
Я сів на велосипед і рушив додому, поводячись дещо безвідповідально й розплескуючи навсібіч калюжі, а перед Трампліном — ділянкою дороги, де довгий спуск із дюни переходив у короткий підйом, на якому було легко відірватися від землі, — розігнавшись до добрих сорока кілометрів за годину, із чваканням приземлився в багнюку, ледь не полетівши в кущі дроку й так сильно забивши дупу, що мало не скрикнув від болю. Менше з тим, додому я доїхав цілий і неушкоджений. Повідомивши батьку, що зі мною все гаразд і вечерятиму я десь за годину, я повернувся до сараю, щоб відмити Гравій. Упоравшись із цим, виготовив кілька нових бомб на заміну використаним учора та ще кілька додаткових. Перебуваючи в сараї, я ввімкнув старий електричний обігрівач — не стільки заради того, щоб зігрітись, скільки для того, щоб уберегти високогігроскопічну суміш від вологи в повітрі.
Насправді я волів би не возити з міста кілограмові пакети цукру й бляшанки гербіцидів, якими набиваю шматки кожуха від електропроводу, що їх карлик Джеймі приносить мені з будівництва в Портенілі, де він наразі працює. Враховуючи те, що в нашому підвалі достатньо кордиту, щоб висадити в повітря півострова, це виглядає дещо безглуздо, однак батько навіть близько не підпускає мене до пороху.
Цей кордит привіз із суднорозбірного заводу, що колись працював на узбережжі, мій дід, Колін Колдгейм. На тому заводі працював один із його родичів, і так сталося, що йому трапився старий воєнний корабель, в одному з трюмів якого все ще збереглася купа вибухівки. Колін купив цей кордит і використовував його, щоб розпалювати піч. Якщо кордиту ніщо не заважає, він пречудово горить. Тієї кількості пороху, яку придбав Колін, вистачило б років на двісті, навіть якби ним продовжував користуватися його син, тож, вочевидь, він планував його спродати. Якийсь час мій батько запалював за допомогою нього плиту, але згодом припинив. Бозна-скільки там ще цього добра; я бачив величезні штабелі й тюки, на яких досі збереглися штампи Королівського військово-морського флоту, і обдумував безліч способів до нього дістатись, однак так і не знайшов інших варіантів, окрім того, щоб прокопати тунель із сараю; так, коли я набиратиму кордит з підкопу, тюки в підвалі виглядатимуть неторканими. Утім батько перевіряє підвал що кілька тижнів — нервово спускається туди з ліхтарем, перераховує тюки, принюхується й зчитує показники термометра та гігрометра.