У підвалі стоїть приємна прохолода, до того ж там геть не відчувається вологи, і хоча я припускаю, що він розташований заледве вище рівня ґрунтових вод, схоже, батько знає, що робить, і цілком упевнений у тому, що вибухівка зберігається надійно, утім, як на мене, він почав дещо нею перейматись, зокрема після випадку, який трапився на Бомбовому Колі. (Визнаю: знову ж таки, моя провина. Моє друге вбивство — те, після якого, на мою думку, дехто з моїх родичів почав щось підозрювати.) Проте, якщо вона так його непокоїть, мені геть не зрозуміло, чому він її не здихається. Хай там як, але гадаю, що у випадку з цим кордитом він має якісь власні упередження. Його діймає щось пов’язане з минулим або ж мучить якийсь таємничий злий демон, символ усіх наших родинних злочинів, що зачаївся й, можливо, лишень вичікує вдалої миті, щоб заскочити нас зненацька.

Так чи інакше, доступу до підвалу в мене нема, тож я змушений стікати потом і возити купу залізних труб із міста, гнути їх, розрізати, розточувати, обтискати й знову гнути, затискаючи в лещатах, доки від моїх зусиль не почне скрипіти верстат, а з ним і весь сарай. Гадаю, це — ціле ремесло, і до того ж така праця вимагає неабияких навичок, та іноді мені все ж набридає з усім цим вовтузитись і лише думка про те, як саме я застосую ці маленькі чорні снаряди, змушує мене напружуватись і гнути горба далі.

Завершивши виготовляти бомби, я прибрав після себе в сараї й лише тоді пішов додому вечеряти.

— Він у розшуку, — несподівано мовив батько, запихаючись капустою із соєвим м’ясом.

Позирк його темних очей обпалив мене, мов спалах кіптявого полум’я; відтак батько знову втупився поглядом у їжу. Я ж хильнув із відкоркованої пляшки пива. Нова партія домашнього смакувала краще, ніж попередня, й до того ж вдалася міцнішою.

— Ерік?

— Так, Ерік. Його шукають на болотах.

— На болотах?

— Вони думають, він міг податися на болота.

— Ну, зрештою, це пояснює, чому вони шукають його саме там.

— Еге ж, — кивнув батько. — А що це ти там мугикаєш?

Я прокашлявся й знову взявся до своїх бургерів, удаючи, що слухаю.

— Я оце думав… — проказав він, запхав собі до рота ще більшу порцію зелено-коричневої суміші й ретельно її пережував.

Я все чекав, що ж він скаже далі. Батько мляво махнув ложкою:

— Яка довжина телефонного дроту?

— Згорнутого чи розтягнутого? — миттєво зреагував я, поставивши на стіл склянку пива.

Батько гмикнув і більше нічого не сказав, продовживши колупатись у своїй тарілці, якщо й не радий, то принаймні задоволений почутим. Я хильнув іще ковток.

— Хочеш, щоб я замовив для тебе з міста щось особливе? — урешті-решт запитав він, запиваючи вечерю натуральним апельсиновим соком.

Я заперечно похитав головою й хильнув пива.

— Ні, те саме, що й завжди, — знизав плечима.

— Картопля швидкого приготування, бургери з яловичиною, цукор, пиріжки, кукурудзяні пластівці й подібна бридня, так? — тато дещо глузливо вишкірився, хоча й проказав усе це доволі спокійно.

Я кивнув.

— Так. Цілком. Ти ж знаєш, що я люблю.

— Ти погано харчуєшся. Мені б слід бути з тобою суворішим.

Я нічого не відказав; лишень продовжував повільно жувати. Я був упевнений, що він стежив за мною з протилежного кінця столу, бовтаючи у своїй склянці сік і спостерігаючи, як я нахиляюся над тарілкою. Похитавши головою, батько підвівся з-за столу, прибрав за собою посуд і відніс його до раковини, щоб помити.

— Ідеш сьогодні гуляти? — відкрутивши кран, поцікавився він.

— Ні. Сьогодні я вдома. Завтра піду.

— Сподіваюсь, ти не припрешся додому п’яний мов чіп, як минулого разу. Колись тебе таки заарештують, і що тоді? Га?

Він зиркнув на мене.

— А я й не напиваюся мов чіп, — запевнив його я. — Келих-два за компанію, ото й усе.

— Але коли ти приходиш додому, то, як для компанійського хлопця, шуму від тебе тут дещо забагато.

Батько знову зміряв мене суворим поглядом і сів на стілець.

Я лише стенув плечима. Звісно, я напиваюся. А на біса ж тоді пити, якщо ти не напиваєшся? Утім, я поводжуся обережно; проблеми мені не потрібні.

— Що ж, у такому разі просто будь обережнішим. Хай там як, а я завжди знаю, скільки ти випив, із того, як ти пердиш.

Він фиркнув, удаючи випуск газів.

Мій батько розробив теорію, згідно з якою травлення безпосередньо пов’язане з роботою мозку. Це — ще одна з його ідей, якими він намагається зацікавити інших; на цю тему («Стан пердіння») він написав цілий трактат, який час від часу надсилає лондонським видавцям і який, звісно ж, йому неодмінно повертають назад. Він стверджує, що за запахом газів здатен не лише розрізнити, що саме їли чи пили певні особи, а й розгадати їхні характери, збагнути, що їм насправді варто було б їсти, дізнатися, чи достатньо вони врівноважені з психічної точки зору, зрозуміти, чи ці люди щось приховують, чи насміхаються за спиною зі своїх ближніх, а чи прагнуть здобути їхню прихильність, і навіть вловити те, що саме вони думають тієї миті, коли їх застав метеоризм (а тут уже здебільшого важив сам звук). Суцільне безглуздя.

— Гм, — безпомилково зауважив я.

— Знаю-знаю, — сказав він.

Я доїв, відкинувся на спинку стільця і втер рота, роздратований більше його поведінкою, аніж чимось іншим. Батько продовжував кивати.

— Я знаю, коли ти п’єш міцне, а коли — лаґер. І «ґіннесс» також відчувається.

— «Ґіннесс» я не п’ю, — відказав я, хоча це мене вразило. — Ще не вистачало підхопити від селючих ніг грибок.

Вочевидь, цей жарт він пустив повз вуха, оскільки за мить повів далі:

— Та як ти не розумієш? Ти ж просто пропиваєш гроші. Навіть не думай, що я буду фінансувати твій алкоголізм.

— Не кажи дурниць, — мовив я й устав з-за столу.

— Я знаю, що кажу. Я знав і сильніших за тебе мужиків, які казали, що бухло їх не переборе, а врешті-решт вони кінчали на дні канави з пляшкою кріпленого під боком.

Якщо це мав бути удар нижче пояса, то він схибив; фраза «сильніші за тебе мужики» вже давно вичерпала свій потенціал.

— Коротше, це ж моє життя, хіба ні? — відказав я, поклав свою тарілку в раковину й вийшов із кухні.

Батько змовчав.

Того вечора я дивився телевізор і працював із паперами, заносячи на мапи новоназваний Пагорб Чорного Винищувача, стисло записуючи все, що я зробив із кролями, занотовуючи результати удару використаних мною бомб, а також робіт із виготовлення нової партії. Я вирішив, що на майбутнє носитиму в Бойовому Ранці «полароїд»; під час каральних вилазок із низьким рівнем ризику, таких, як оця проти кролів, корисність фотоапарата з надлишком компенсує додаткову вагу й необхідний для його використання час. Звісно, під час серйозної сутички в Бойовому Ранці не має бути нічого зайвого, а отже, камера лише заважатиме, але я вже протягом кількох років не відчував справжньої загрози, відтоді як кілька старших хлопців із Портеніла задирали мене в місті й влаштовували засідки на дорозі.

Я вже думав, що для мене настануть справді скрутні часи, однак очікуваного загострення конфлікту так і не відбулося. Одного разу, після того як вони спинили мене з велосипедом на дорозі, почали штовхатися й вимагати грошей, я пригрозив їм ножем. Тоді хлопці мене облишили, проте за кілька днів спробували захопити острів. За допомогою сталевих кульок і камінців я утримував їх на відстані, а вони відстрілювалися з пневматичних рушниць, і протягом деякого часу все це видавалося мені досить захопливим; але згодом з’явилася місіс Клемп, яка саме їхала до нас після щотижневих закупів, і пригрозила викликати поліцію, тож, облаявши стару бридкими словами, хлопці забралися геть.

Після того випадку я облаштував у стратегічно важливих місцях острова систему сховків, у яких зберігав поліетиленові пакети й коробки із запасами сталевих кульок, каміння, арбалетних стріл та свинцевих тягарців. Окрім того, на порослих травою дюнах за протокою я встановив сильця й розтяжки, під’єднані до скляних пляшок у такий спосіб, щоб той, хто спробує прокрастися на острів, потрапив до пастки або ж перечепився через дріт, який висмикував закопану в піску пляшку й розбивав її об камінь. Наступні кілька ночей я просидів на горищі, висунувши голову з заднього слухового вікна й нашорошивши вуха, намагаючись розчути дзвін розбитого скла, приглушену лайку або більш звичний сигнал — звуки сполоханих птахів, — проте нічого не сталося. Певний час я просто уникав хлопців, з’являючись у місті тільки в супроводі батька або ж тоді, коли ті були в школі.