Я біг по піску, ліворуч дюни проминали повз мене, мов трибуни на іподромі. Попереду виднілося Бомбове Коло, де я міг спинитись або збочити. Я знову пришвидшився, схиливши голову до землі й закликаючи себе напружитись бодай ще раз, і мій внутрішній голос, мов прес, витиснув з моїх ніг останні зусилля. Я летів над піском — корпус уперед, легені розриваються, ноги працюють, мов поршні.

За мить, діставшись Бомбового Кола, я різко уповільнився, перейшов на повільний біг і, ледь не перечепившись через власні ноги, упав на пісок та заходився віддихуватись і відхекуватись, позираючи на сіре небо та невидиму мряку, що стікала по скелях. Мої груди здіймалися, як скажені, серце билося, мов у клітці. Вуха сповнив глухий рев; тіло здригнулося й загуділо. М’язи ніг стрепенулись. Відкинувши голову набік, я притиснувся щокою до холодного вогкого піску.

Цікаво, а що відчуває людина в мить, коли по неї приходить смерть?

Бомбове Коло, батькова скалічена нога, його палиця, а можливо, й небажання купити мені мотоцикл, свічки в черепі, легіони загиблих мишей і хом’яків — у всьому цьому винна Аґнес, друга дружина мого батька й моя матір.

Я не пам’ятаю своєї матері, адже якби пам’ятав, то ненавидів би її. Однак я ненавиджу її ім’я, мені ненависна сама думка про неї. Це вона дозволила Стоувам забрати Еріка до Белфаста, забрати його з острова, позбавити всього, що було йому знайоме. Вони вважали тата поганим батьком, оскільки той одягав Еріка в дівчачий одяг і давав йому цілковиту свободу дій, і моя матір дозволила їм забрати мого брата, бо не любила як дітей загалом, так і Еріка зокрема; вона думала, що він якимось чином погано впливав на її карму. Імовірно, ця ж нелюбов до дітей змусила її полишити мене одразу після народження й повернутися лише раз, коли відбулася фатальна подія й коли вона принаймні частково стала відповідальною за той нещасний випадок, що трапився зі мною. Тож загалом, на мою думку, у мене достатньо підстав її ненавидіти. Я лежав на Бомбовому Колі, на тому місці, де вбив її другого сина, і сподівався, що вона вже також мертва.

Назад я побіг повільно, сповнений сил і почуваючись навіть краще, ніж на початку Пробіжки. Я вже не міг дочекатися, доки піду ввечері гуляти — хильну кілька келихів, поспілкуюся з моїм другом Джеймі й повідриваюся під гучну музику серед пітного натовпу в «Армз». Я ще раз ненадовго пришвидшився лише для того, щоб витрусити з волосся пісок, і згодом знову перейшов на розслаблений біг підтюпцем.

Зазвичай скелі Бомбового Кола наводять мене на роздуми, і цей раз також не став винятком, тим паче що я ще й розлігся поміж каміння, мов який-небудь Ісус, — відкритий небу й з думками про смерть. Що ж, принаймні Пол помер настільки швидко, наскільки це можливо; того разу я вже точно повівся гуманно. Блайт мав удосталь часу усвідомити, що відбувалося, доки він стрибав Зміїним Парком і верещав, а розлючена гадюка раз по раз кусала його за куксу, та й маленька Есмеральда, певно, здогадувалася, що мало трапитися, коли вітер повільно відносив її геть.

Коли я вбив свого брата Пола, йому було п’ять років. Мені на той час було вісім. Минуло два роки після того, як я звів рахунки з Блайтом за допомогою гадюки, перш ніж мені трапилася нагода позбутися Пола. Не те щоб я відчував до нього якусь особисту неприязнь; просто я розумів, що лишати його живим — не варіант. Я знав, що, доки він не помре, мені ніколи не звільнитися від спогадів про пса (Ерік, бідолашний добрий і розумний Ерік, якому, втім, нічогісінько не було відомо, вважав, що вони й досі мене мучать, а я просто не міг зізнатися йому, чому був цілком упевнений, що все вже минуло).

Одного ясного й спокійного осіннього дня, після того як уночі лютий шторм позривав з даху будинку шифер, викорчував дерево біля старої овечої кошари й навіть висмикнув один із тросів підвісного пішохідного мосту, ми з Полом рушили прогулятись піщаним берегом на північ острова. Тато попросив Еріка допомогти йому прибрати й полагодити дах, і я забрав Пола з собою, щоб не плутатися в них під ногами.

Ми з Полом завжди ладнали. Можливо, оскільки я ще змалечку розумів, що надовго він у цьому світі не затримається, то намагався зробити його перебування тут якомога приємнішим і тому ставився до Пола набагато краще, ніж решта хлопчаків ставляться до своїх молодших братів.

Діставшись до річки на краю острова, ми побачили, що шторм приніс із собою багато змін; дельта значно розрослась, у піску з’явилося безліч потічків; бурхливі коричневі води текли великими канавами й підмивали береги, від яких відвалювалися шматки ґрунту й відносилися невпинними потоками геть. Аби перебратися на другий берег, нам довелося дійти аж до позначки найнижчого рівня води. Ми рушили далі; я тримав Пола за руку без жодного злого умислу в душі. Пол щось наспівував собі під ніс і ставив мені всілякі дитячі запитання на кшталт того, чому шторм не забрав із собою всіх птахів і чому море не переповнюється, коли вода в річці біжить так швидко?

Доки ми тихенько простували піщаним берегом, спиняючись, щоб поглянути на всілякі викинуті морем цікавинки, пляж перед нами поступово зникав. Там, де раніше пісок нерозривною золотою лінією простягався до самого горизонту, тепер починало виднітися дедалі більше скель, і згодом за дюнами попереду нас з’явився всуціль кам’яний берег. Протягом ночі шторм змив увесь пісок за річкою аж до тих місць, яким я ще не дав назви або яких навіть ніколи не бачив. Це мене вразило й спершу трохи злякало, оскільки я не очікував настільки значних змін і переймався, що колись таке може статися й з рештою острова. Я пам’ятав, як батько розповідав мені, що такі речі вже траплялися раніше, але впродовж кількох тижнів або місяців пісок неодмінно повертався знову.

Полу неабияк подобалося бігати, перестрибувати з валуна на валун і жбурляти камінці в ставки, що утворилися між скелями. Відливні ставки він бачив уперше. Усе ще наштовхуючись на цікаве морське сміття, ми рушили спустошеним берегом далі й урешті-решт дісталися іржавих решток — поглянувши на них здалеку, я спершу подумав, що то цистерна для води або напівзарите в пісок каное. Ця річ стирчала під гострим кутом із піску й здіймалася приблизно на півтора метра над землею. Доки я її роздивлявся, Пол намагався ловити в ставку рибу.

Здивовано торкнувшись поверхні конусоподібного циліндра, я відчув у ньому не зрозумілі мені спокій і силу. Відступивши, поглянув на нього ще раз. Чітко усвідомивши форму цієї речі, я зміг уявити собі, наскільки велика її частина була похована під піском. Це виявилася бомба, що застрягла хвостом донизу.

Я обережно наблизився до неї знову й, заспокійливо шикаючи, ніжно її погладив. Іржава, червоно-чорна, її округлі форми вже почали підгнивати, від неї тхнуло сирістю; її корпус залишав на піску тінь. Пройшовши вздовж тіні через пісок і скелі, я наштовхнувся на маленького Пола, який радісно хлюпався в ставку, розплескуючи воду величезним шматком дошки завбільшки ледь не з нього самого. Я усміхнувся й покликав його до себе.

— Бачиш? — проказав я.

Це було риторичне запитання. Пол кивнув, не зводячи з бомби широко розплющених очей.

— Це дзвін, — сказав я йому. — Такий, як ті, що висять у міській церкві. Ми чуємо їхнє бемкання щонеділі. Зрозумів?

— Так. Одлазу після сніданку. Так, Фленку?

— Що?

— Бом-бом в неділю одлазу після сніданку, Фленку.

Пол легенько ляснув мене по коліну своєю опецькуватою долонею.

Я кивнув.

— Так, правильно. Дзвони бемкають. Це — здоровенні порожні металеві штуки, усередині яких живе бом-бом, і вони бемкають щонеділі після сніданку. Саме так.

— Сніданок? — суворо насупивши маленькі брови, поглянув на мене Пол.

Я терпляче похитав головою.

— Ні. Дзвін.

— «Д» — «Дзвін», — тихо проказав Пол, киваючи сам собі, позираючи на іржавий корпус і вочевидь пригадуючи старий підручник.

Він був кмітливим малюком; батько збирався відправити його в належний час до школи й уже заздалегідь почав навчати абетки.