— Як ваші справи, місіс Клемп? — запитав я.

— У мене все добре, — похитавши головою, відказала вона, злізла зі стільця, узяла ще кілька заморожених бургерів і понесла їх до морозилки.

Цікаво, що як у неї колись трапиться обмороження? Я був упевнений, що помітив, як на її рідких вусах виблискували крихітні кристалики льоду.

— Треба ж таке! Ви нам сьогодні цілу купу всього привезли! І як це вам вдалося не впасти дорогою з велосипеда?

— Мені? Е, ні. Тобі ніколи не бачити, як я впаду, — знову похитала головою місіс Клемп.

Вона підійшла до раковини, стала навшпиньки, відкрутила кран із гарячою водою, сполоснула руки, витерла їх об свій картатий фартух із синього нейлону та дістала з велосипедного кошика сир.

— Місіс Клемп, чи можу я запропонувати вам чашку чаю або кави?

— За мене не переймайся.

Стара похитала головою в холодильнику, залізши у відділ, розташований під тим, де робиться лід.

— Що ж, як скажете.

Я поспостерігав, як вона ще раз помила руки. Коли місіс Клемп почала відділяти салат латук від шпинату, я підвівся й рушив до своєї кімнати.

Тієї суботи ми обідали, як зазвичай; їли рибу й картоплю з городу. Місіс Клемп традиційно сиділа за столом на моєму місці навпроти батька. Я всівся трохи подалі, спиною до раковини, і складав на тарілці візерунки з риб’ячих кісток, доки батько й місіс Клемп обмінювались украй формальними, ледь не ритуальними люб’язностями. Я склав із кісток мертвої риби скелет людини і скропив його кетчупом, щоб надати йому більш реалістичного вигляду.

— Ще чаю, містере Колдгейм? — запропонувала стара.

— Ні, дякую, місіс Клемп, — відказав батько.

— Френсісе? — звернулась вона до мене.

— Ні, дякую, — відмовився я.

Горошина цілком пасувала замість позеленілого черепа. Я поклав її на місце голови. Батько й місіс Клемп гомоніли собі про те і се.

— Я, звісно, перепрошую, але чула, що позавчора до вас приїздив констебль… — проказала стара й увічливо кашлянула.

— Так і було, — відказав мій батько та запхав собі до рота стільки їжі, щоб іще впродовж хвилини не мати змоги мовити й слова.

Місіс Клемп схилилася над своєю пересоленою рибою й відсьорбнула чаю. Я гмикнув, і тато сердито зиркнув на мене з набитим писком; його щелепи нагадували борців, що зчепилися в поєдинку.

Тему було закрито.

Суботній вечір у «Колдгейм армз»: я, як і завжди, стояв у глибині прокуреного й набитого людьми залу з повним пластиковим келихом лаґера в руці, дещо напруживши ноги й спершись на вкриту шпалерами колону, а Джеймі-карлик сидів у мене на плечах, час від часу ставлячи мені на голову свою пінту міцного, і намагався підтримувати зі мною розмову.

— То як, Френкі, що останнім часом робив?

— Нічого такого. Убив днями кількох кролів, а ще постійно доводилось відповідати на дивні дзвінки від Еріка. Ото й усе. А ти що?

— Та майже нічого. А як це Ерік тобі дзвонить?

— Ти хіба не знав? — поглянув я на нього. Джеймі нахилився й зиркнув на мене. У перевернутому вигляді людські обличчя і справді кумедні. — Він утік.

— Утік?

— Ш-ш. Якщо про це нікому не відомо, то не варто й говорити. Ага. Він вибрався. Дзвонив кілька разів додому — казав, що прямує сюди. Того дня, коли він накивав п’ятами, до нас приходив Діґґз.

— Господи! Він у розшуку?

— Анґус каже, що так. А хіба в новинах про це нічого не було? Я думав, ти вже щось чув.

— Нє-а. Боже мій!.. Думаєш, вони стануть розповідати про це в місті, доки його не впіймали?

— Не знаю, — відказав я, і якби міг, то знизав би плечима.

— А що як він досі палить собак? Бляха! Пам’ятаєш, як він змушував дітей їсти черв’яків? Місцеві ж просто знавісніють.

Я відчув, як Джеймі похитав головою.

— Мабуть, вони просто нічого не розголошують. Очевидно, думають, що зможуть його перехопити.

— Думаєш, піймають?

— Хо-хо. Звідки мені знати? Він, можливо, і псих, але ж розумний. Інакше б йому нізащо не вдалося втекти, та й по телефону він звучить, як розумака. Хоча й схиблений на всю голову.

— Таке враження, що ти взагалі не переймаєшся.

— Сподіваюсь, йому таки вдасться сюди дістатись. Я б хотів побачити його знову. І хотів би, щоб він повернувся, бо… ну, бо мені цього хочеться.

Я хильнув пива.

— Бляха! Сподіваюсь, через це не виникне ніяких заворушень.

— Усяке може трапитись. Але це єдине, що мене непокоїть. Схоже, він досі ненавидить собак. Вочевидь, дітей він не чіпатиме, але менше з тим.

— А як він пересувається? Він розповів тобі, як збирається сюди дістатись? У нього є якісь гроші?

— Якісь, певно, є — він же за щось телефонує. Однак здебільшого Ерік живе з крадіжок.

— Боже! Ну принаймні після втечі з дурдому ти не втрачаєш права на скасування вироку.

— Ага, — погодився я.

На сцену вийшов гурт — чотири панки з Інвернесса, їхній гурт мав назву «Обригани». Співак носив «ірокез» і óдяг із безліччю ланцюгів та застібок. Він схопив мікрофон і, щойно решта взялися трощити свої інструменти, загорланив:

Я ще міцніше притиснувся спиною до колони й відсьорбнув пива, Джеймі почав гойдати ногами, б’ючи мене п’ятами в груди; вересклива, гуркітлива музика заполонила просяклу потом залу. Схоже, буде весело.

Під час перерви, доки один із барменів мив шваброю запльовану підлогу під сценою, я пішов у бар узяти собі ще випивки.

— Як завжди? — запитав Дункан, який стояв за баром.

Джеймі кивнув.

— А як справи у Френка? — поцікавився бармен, наливаючи один лаґер й одне міцне.

— Добре. А ти? — відказав я.

— Потихеньку, потихеньку. Пляшки ще потрібні?

— Ні, дякую. Для мого домашнього вже достатньо.

— Але ж ти все одно приходитимеш до нас, чи не так?

— О, так, — запевнив його я.

Дункан простягнув Джеймі його пінту, я взяв зі стійки свою й поклав на її місце гроші.

— На здоров’я, пацани, — мовив бармен, коли ми розвернулися й знову рушили до колони.

Кілька пінт по тому, коли «Обригани» вперше вийшли на «біс», ми з моїм другом уже танцювали й стрибали — Джеймі кричав, плескав у долоні та витанцьовував у мене на плечах. Зазвичай я не заперечую, коли Джеймі просить, щоб заради нього я потанцював із дівчиною, але одного разу йому трапилась якась висока діваха й він захотів, щоб ми обоє вийшли на вулицю, де він зміг би з нею поцілуватись. Від самої думки про те, як її цицьки притиснуться до мого обличчя, мене ледь не знудило, тому я був змушений його розчарувати. Утім здебільшого дівчата-панки не пахнуть парфумами, зрідка носять спідниці, та й ті — зазвичай шкіряні. Ми з Джеймі потрапили у штовханину й кілька разів ледь не впали, однак навіть дотягнули до кінця вечора без жодної подряпини. На нещастя, Джеймі розбалакався з якоюсь дівкою, проте я був надто зайнятий тим, щоб дихати якомога глибше й змусити дальню стіну не пливти в мене перед очима, тому на них мені було начхати.

— Ага. А я от скоро збираюся купити собі байк. І, звісно ж, на двісті п’ятдесят кубів, — вихвалявся Джеймі.

Я слухав їхню розмову одним вухом. Джеймі в жодному разі не збирався купувати мотоцикл, адже він навіть до педалей не дістав би, але я, навіть якби міг, усе одно нічого б не сказав, бо хто ж говорить жінкам правду? Та й, окрім того, для цього, так би мовити, й існують друзі. Діваха — коли мені все ж вдалося її роздивитися — виявилася двадцятилітньою нечепурою й довкола очей мала стільки фарби, що нею можна було пофарбувати дверцята «роллс-ройса». Вона курила бридку французьку сигарету.

— У моєї подруги Сью є байк. «Судзукі 185GT». Колись був її братана. Але вона збирає на «Ґолд Вінґ».