Працівники пабу вже виставляли стільці на столи, прибирали сміття, тріснуті пластикові келихи й зіжмакані пакети з-під чіпсів, але мені все ще було недобре. Чим більше я слухав цю дівку, тим неприємнішою вона мені здавалась. У неї був жахливий акцент: імовірно, звідкілясь із західного узбережжя; я б не здивувався, якщо й із Глазго.

— Нє-а, я б на такий навіть не глянув. Надто важкий. Мені досить і півтонни. Мене впирають «Мото Ґуцці», але я з підозрою ставлюся до кардана…

Господи! Я ледь стримувався, щоб не залити куртку цієї дівахи всіма кольорами веселки; вони просочилися б крізь дірки в одежі, укрили б іржею застібки, сповнили б по вінця її кишені; під час першого ж жахливого нападу нудоти Джеймі полетів би шкереберть через усю залу й влучив би в штабель ящиків з-під пива, що вишикувались під колонками; а ці двоє просто стояли собі й обмінювалися безглуздими байкерськими фантазіями.

— Куриш? — запропонувала дівчина, простягнувши повз мій ніс пачку, щоб пригостити Джеймі.

У мене в очах продовжували танцювати зблиски синьої пачки, навіть коли вона її опустила. Вочевидь, хоча мені й було відомо, що Джеймі не курить, він усе ж узяв сигарету, оскільки я побачив здійняту догори запальничку; вона клацнула прямо в мене перед очима, і з неї зірвався сніп іскор, які здалися мені феєрверком. Я майже відчував, як плавиться потилична частка мого мозку. Подумав покепкувати з Джеймі з приводу того, що куріння зупиняє ріст, однак усі лінії зв’язку в моїй голові виявилися перенавантаженими терміновими повідомленнями, що надходили від моїх кишок. Я відчував усередині якесь жахливе бовтання й був упевнений, що покласти цьому край можна лише в один спосіб, проте не міг навіть поворухнутись. Я застряг між підлогою й колоною, мов аркбутан[3], а Джеймі й далі заливав дівці про рев «тріумфівського» двигуна й те, як чудово кататися на великій швидкості вздовж берега Лох-Ломонда вночі.

— Ти тут типу на канікулах?

— Ага, з друганами. У мене є чувак, але він зараз на буровій.

— Ага, ясно.

Я досі глибоко дихав, намагаючись прочистити голову за допомогою кисню. Мені було геть невтямки, як Джеймі, який був наполовину меншим і легшим за мене, вдається ніколи не п’яніти, байдуже, скільки б ми разом не випили. Але я був певен того, що він не хитрує, проливаючи своє пиво на підлогу; якби він так робив, то я був би весь мокрий. Раптом я усвідомив, що дівчина нарешті звернула увагу й на мене. Вона ткнула мене в плече, і, як я згодом зрозумів, вочевидь, не вперше.

— Гей! — мовила вона.

— Що? — вичавив із себе я.

— Ти в нормі?

— Ага, — повільно кивнув я, сподіваючись, що це її задовольнить, а тоді закинув голову догори й поглянув убік, немовби щойно помітив на стелі щось надзвичайно цікаве й важливе.

Джеймі копнув мене ногою.

— Що? — знову спитав я, намагаючись на нього не дивитися.

— Ти тут ночувати зібрався?

— Що? — перепитав я. — Ні. То що — ти готовий? Добре.

Я завів руки за спину, щоб намацати колону, знайшов її й відштовхнувся, сподіваючись, що не послизнуся на мокрій від пива підлозі.

— Друже Френкі, може, ти краще опустиш мене на землю? — проказав Джеймі, копнувши мене сильніше.

Притискаючись спиною до колони, я ковзнув донизу, доки практично не сів на підлогу. Дівчина допомогла Джеймі зіскочити. Його руде та її біляве волосся раптом яскраво спалахнуло в нарешті повністю освітленій залі. До нас зі щіткою та великим відром, витрушуючи попільнички й протираючи меблі, наближався Дункан. Я спробував підвестися й відчув, як Джеймі й діваха вхопили мене попід руки й допомогли стати на ноги. У мене почало троїтись в очах, і я не міг утямити, як таке можливо, якщо в людини лише два ока. А ще ніяк не міг зрозуміти, чи говорять вони до мене, а чи одне до одного.

— Ага, — проказав я на той випадок, якщо вони все ж зверталися до мене, і відчув, як мене вивели через запасний вихід на свіже повітря.

Мені потрібно було в туалет, і здавалося, що на кожен крок мої кишки відповідали ще більшою кількістю спазмів. Я з жахом уявляв собі, що моє тіло складається з двох майже однакових за розміром частин, в одній з яких містилась сеча, а в іншій — неперетравлене пиво, віскі, чіпси, смажений арахіс, слина, шмарклі, жовч, один-два шматки риби й картопля. Якась хвора частина мого мозку раптом подумала про яєчню, обкладену скрученими шматочками бекону з озерцями жиру на масній тарілці, обідок якої було всіяно згустками топленого сала. Я ледь стримав жахливий напад нудоти. Спробував подумати про щось приємне; та оскільки на думку нічого не спадало, вирішив зосередитись на тому, що відбувалося довкола. Ми вийшли з «Армз» і рухалися тротуаром повз банк; з одного боку від мене був Джеймі, з другого — дівчина. Ніч видалася хмарною й прохолодною, у ліхтарях світилися натрієві лампи. Запахи пабу лишилися позаду, і тепер я дихав свіжим повітрям. Я усвідомлював, що дещо заточуюсь, раз по раз наштовхуючись то на Джеймі, то на дівчину, але нічим не міг цьому зарадити; я почувався, наче один із тих древніх динозаврів, які мали, по суті, окремий мозок, щоб контролювати рухи задніх ніг. У мене ж, схоже, було по окремому мозку на кожну кінцівку, однак усі вони розірвали між собою будь-які дипломатичні відносини. Хитаючись і перечіпляючись, я докладав усіх зусиль, щоб просуватися вперед, поклавшись на своє щастя й двох людей, котрі були зі мною. Хоча, чесно кажучи, жодному з них я особливо не довіряв: Джеймі був занадто маленький, щоб утримати мене, якщо я справді почну падати, а дівчина — це дівчина. Імовірно, вона заслабка; а навіть якщо це не так, то, вочевидь, просто подивиться, як я розіб’ю собі череп об бруківку, адже жінкам подобається бачити чоловіків безпорадними.

— Ви двоє завжди так? — запитала діваха.

— Як так? — уточнив Джеймі, хоча, як на мене, задля профілактики йому не завадило б проказати це більш обуреним тоном.

— Коли ти в нього на плечах.

— О, ні. Просто так я міг краще бачити музикантів.

— Слава Богу. Я вже подумала, що ви й по нужді так ходите.

— Аякже. Завалюємось до кабінки, а далі все просто: Френк — в унітаз, а я — у бачок.

— Приколюєшся?!

— Ага, — відказав спотвореним усмішкою голосом Джеймі.

Слухаючи всі ці дурниці, я намагався йти якомога рівніше. Мене дещо дратувало те, що Джеймі говорив про моє справляння нужди, нехай навіть і жартома; йому ж бо добре відомо, наскільки це мене зачіпає. Раз чи двічі він заради сміху підбивав мене взяти участь у доволі непересічному спортивному змаганні, яке влаштовують у чоловічому туалеті «Колдгейм армз» (або й у будь-якому іншому місці); його суть полягає в тому, щоб ганяти струменем сечі сигаретні недопалки в пісуарі.

Мушу визнати, я був свідком того, як у цій забаві брав участь Джеймі, і це справило на мене неабияке враження. У «Колдгейм армз» для цього змагання ідеальні умови, оскільки там стоїть довжелезний пісуар-жолоб; він простягається вздовж однієї стіни, доходить до половини іншої й має лише один стічний отвір. За словами Джеймі, мета гри — провести змоклий недопалок із будь-якої точки жолоба до неприкритого отвору, завдавши йому якомога сильніших пошкоджень en route[4]. Ти набираєш очки за кількість керамічних перегородок, через які вдасться перекинути бичок (а також додаткові бонуси, якщо влучиш недопалком в отвір або зможеш прогнати його від найдальшого кінця жолоба), за обсяг завданих пошкоджень (виявляється, розмочити крихітний чорний конус обвугленого кінчика вкрай важко), а також за кількість знищених у такий спосіб недопалків протягом усього вечора.

У цю гру можна грати й у більш обмеженому форматі, послуговуючись невеличкими настінними пісуарами, які сьогодні зустрічаються в туалетах набагато частіше, проте Джеймі ніколи цього не робив, оскільки був настільки низьким на зріст, що, аби потрапити в один із таких, йому потрібно було відійти на метр від пісуара й цілити в нього по дуговій траєкторії.