Моєї безпосередньої провини в тому, що трапилося, не було, однак я не міг заперечувати свою цілковиту причетність, а отже, існувала ймовірність, що, якби мені усміхнулась доля, я, зрештою, зміг би чимось зарадити в даній ситуації за допомогою черепа старого пса й Фабрики. Мені не хотілося думати про те, наскільки чутливим, враховуючи його психічний стан, міг виявитися мій брат до моїх вібрацій, проте я мусив щось зробити.

Сподіваюся, тому щеняті все ж вдалося втекти. Чорт забирай! Я ж не звинувачую в тому, що сталося, усіх собак. Старий Сол був злочинцем, він увійшов у нашу родинну історію та мою особисту міфологію як Кастратор, але, завдяки польотам крихітних створінь над протокою, наразі я отримав над ним цілковиту владу.

І хоча Ерік — мій брат, він точно схиблений на всю голову. Йому ще неабияк пощастило, що хоча б хтось при здоровому глузді досі його любить.

Важко сказати, що, коли Аґнес Колдгейм на дев’ятому місяці вагітності приїхала до нас на своєму «BSA 500» зі стрілоподібним кермом і червоним оком Саурона на бензобаку, мій батько нестримно зрадів її появі. І це цілком зрозуміло, адже, зрештою, вона кинула його майже одразу після мого народження, залишивши самого з верескливим немовлям на руках. Хай там як, а зникнути на три роки, жодного разу не зателефонувати, не надіслати навіть листівки, а тоді примчати на мотоциклі стежкою, що вела від Портеніла, перетнути міст, ледь не зачепивши гумовими ручками керма опори, постати перед моїм батьком із чужим дитям — а можливо, й не одним, — у пузі й очікувати, що він її прихистить, нагодує, догляне та прийме пологи, було дещо нахабно.

Зважаючи на те, що мені тоді було лише три роки, я майже нічого з того не пам’ятаю. Власне, до трьох років я взагалі нічого не пам’ятаю. Втім, урешті-решт, у мене для цього достатньо підстав. Я змалечку навчився складати докупи ті крихти інформації, якими мій батько вирішував зі мною поділитися, а отже, як на мене, міг доволі точно уявити собі, що відбувалося. Траплялося, що й місіс Клемп повідомляла мені деякі подробиці, проте, вочевидь, їй можна було довіряти не більше, ніж розповідям мого батька.

Еріка тоді з нами не було; на той час він жив у Белфасті зі Стоувами.

Засмагла, величезна, уся обвішана бусами й одягнена в яскравий східний халат, Аґнес вирішила народити в позі лотоса (у якій, як вона стверджувала, дитину було зачато), читаючи під час цього мантру «Ом», і навідріз відмовилася відповідати на батькові запитання про те, де і з ким вона була впродовж трьох минулих років. Аґнес сказала, що ні вона, ні її тіло йому не належать. Із нею все гаразд і вона вагітна — ось і все, що йому варто знати.

Незважаючи на протести батька, Аґнес влаштувалася в їхній колишній спальні. Можливо, у глибині душі він усе ж радів її поверненню або й навіть плекав безглузду надію на те, що вона залишиться з ним, — не знаю. Але не думаю, що тато дійсно вольова людина, попри той замислений вигляд, до якого він вдається, коли хоче справити враження. Припускаю, що рішучого характеру моєї матері було цілком достатньо, щоб узяти над ним гору. У будь-якому разі, вона зробила по-своєму й прожила два тижні того п’янкого літа, сповненого любові, миру і т. д., у бездоганному комфорті.

На той час у мого батька чудово функціонували обидві ноги, тож він користувався ними, щоб бігати з кухні до вітальні, з вітальні до спальні й навпаки, щойно Аґнес торкалася маленьких дзвіночків, пришитих до її джинсів кльош, що висіли на спинці стільця біля ліжка. Окрім того, йому доводилося доглядати ще й за мною. Я тоді вештався геть усюди й постійно потрапляв у яку-небудь халепу, як і належить будь-якій нормальній, здоровій трирічній дитині.

Як я й кажу, я нічогісінько з того не пам’ятаю, проте мені розповідали, що я полюбляв дражнити Старого Сола — старезного криволапого бульдога, якого мій батько тримав (як мені сказали) лише тому, що він був дуже потворним і не любив жінок. Мотоцикли він також не любив, тож, коли приїхала Аґнес, знавіснів, загарчав і кинувся на неї. Аґнес погнала його копняками через сад, він заскавучав, утік у дюни й не з’являвся, доки моя матір не виявилася безпечно прикутою до ліжка. Місіс Клемп стверджує, що радила батькові позбутися пса ще за багато років до того, як усе це сталося, однак, як на мене, старий, слинявий, пропахлий рибою пес із каламутно-жовтими очима завоював його прихильність саме своєю огидністю.

Одного спекотного безвітряного дня близько обіду в Аґнес почалися перейми; вона спливала потом і гуділа собі під ніс «Ом», доки мій батько кип’ятив воду й готував інструменти, а місіс Клемп витирала їй із чола піт і, найімовірніше, розповідала про всіх своїх знайомих жінок, які померли під час пологів. Я в той час бавився надворі й — наскільки можу собі уявити — радів усій тій пов’язаній із пологами метушні, оскільки завдяки їй отримав більше свободи і, звільнившись від батькового нагляду, мав змогу робити на території будинку й саду все, що мені заманеться.

Чим саме я розлютив Старого Сола, чи він зробився дратівливим під впливом спеки, а чи в день свого приїзду Аґнес дійсно копнула його по голові, як стверджує місіс Клемп, — про це мені нічого не відомо. Однак маленькому, кошлатому, брудному, засмаглому й сміливому малюку, тобто мені, цілком могло спасти на думку вдатися до яких-небудь пустощів із твариною.

Це трапилося в садку на ділянці, яку пізніше тато засадив овочами, коли схибнувся на здоровій їжі. Моя мати стогнала, рохкала, тужилася й важко дихала, місіс Клемп і батько їй усіляко допомагали, і до виходу плода лишалося близько години, аж раптом усі троє (чи принаймні двоє; припускаю, Аґнес могла виявитися надто зайнятою) почули оскаженілий гавкіт і високий страшний вереск.

Мій батько підбіг до вікна, визирнув у сад, скрикнув і вискочив з кімнати, лишивши місіс Клемп із виряченими від спантеличення очима саму.

Він вибіг у сад і взяв мене на руки. Після того знову забіг до будинку, гукнув стару, поклав мене на кухонний стіл і, як міг, спробував зупинити кровотечу за допомогою рушників. Доволі розлючена місіс Клемп, досі не розуміючи, що відбувається, принесла батькові ліки, які він у неї попросив, і ледь не зомліла, побачивши той жах, що коївся в мене межи ніг. Тато вихопив у неї сумку й наказав повертатися нагору до моєї матері.

За годину, накачаний знеболювальним і знекровлений, я прийшов до тями у своєму ліжку, і мій батько, прихопивши з собою дробовик, якого тоді ще тримав у будинку, вирушив на пошуки Старого Сола.

Він знайшов його за кілька хвилин, навіть не вийшовши, так би мовити, з дому. Старий пес зіщулився біля дверей підвалу в прохолодному затінку під сходами. Він скиглив і дрижав; моя юна кров змішалася в пащі собаки зі смердючою слиною та густим очним слизом, пес заскімлив і, задерши свою тремтячу голову, благально поглянув на мого батька, але той схопив його й задушив.

Тепер мені врешті-решт вдалося змусити тата розповісти цю історію; і, за його словами, щойно задушений пес випустив останній дух, як він почув іще один крик, цього разу згори, з будинку, крик новонародженого хлопчика на ім’я Пол. Я навіть уявити собі не можу, які збочені думки крутилися в голові мого батька, коли він обрав для тієї дитини таке ім’я, утім, так чи інакше, Анґус назвав свого нового сина саме так. Він був змушений обрати ім’я сам, оскільки Аґнес надовго не затрималася. Два дні вона відновлювала сили, удаючи, що шокована та нажахана тим, що трапилося зі мною, а на третій — сіла на свій байк і чкурнула геть. Батько спробував її спинити, заступивши дорогу, але Аґнес збила його на стежці перед мостом і зламала йому ногу.

Отже, місіс Клемп довелося доглядати за моїм батьком, у той час як він намагався піклуватися про мене. Він не дозволив старій викликати лікаря і вправив собі ногу власноруч, але не надто вдало, через що тепер накульгує. Звісно, місіс Клемп була вимушена віддати новонароджене немовля до місцевої лікарні того ж дня, коли мати Пола вшилася з острова. Батько заперечував, однак місіс Клемп зауважила, що їй цілком достатньо мороки з двома каліками, тож про немовля, яке вимагало постійного догляду, не могло бути й мови.