Отаким був останній візит моєї матері до нашого будинку на острові. Один труп, один новонароджений, двоє так чи інакше довічних калік. Непоганий результат для двох тижнів літа, сповненого бурхливого психоделічного кохання, миру та всесвітньої любові.

Старого Сола поховали на схилі за будинком, на ділянці, яку я згодом назвав Садом Черепів. Мій батько стверджує, що зробив тварині розтин і знайшов у її шлунку мої крихітні геніталії, однак мені так і не вдалося вмовити його розповісти, що він із ними зробив.

Пол — це, звісно ж, Сол. Цей мій ворог був — що, як на мене, цілком очевидно, — достатньо підступним, щоб переселитися в тіло хлопчика. Ось чому мій батько обрав для мого нового брата саме таке ім’я. Мені просто пощастило, що я вчасно це помітив і вдався до запобіжних заходів на ранньому етапі, інакше лише Богу відомо, ким могла б вирости ця дитина, одержима душею Сола. Проте доля, шторм і я привели його до Бомби, і це все остаточно залагодило.

Що стосується маленьких тварюк — піщанок, білих мишей і хом’яків, — то, аби я отримав змогу віднайти Череп Старого Сола, вони мусили гинути, захлинаючись у багні. Я запускав крихітних тварючок за допомогою катапульти на протилежний берег протоки задля того, щоб улаштувати їм похорон. Інакше батько нізащо не дозволив би мені перекопувати сімейний цвинтар домашніх тварин, а отже, вони мусили мерти, полишаючи це життя в доволі безглуздому вбранні: половинці бадмінтонного волана. Я купував волани в міській крамниці, де продавали іграшки та спортивний інвентар, відрізав гумовий корок і пропихував піддослідну тваринку (одного разу, лише заради принципу, я використав справжню лабораторну морську свинку, однак здебільшого вони надто дорого коштували й були дещо заважкими) крізь пластиковий отвір, немовби одягаючи на неї щось на кшталт маленької спіднички. Оперивши в такий спосіб тварин, я запускав їх над протокою в мул, де на них чекала задушлива смерть; опісля я ховав їх, використовуючи замість трун великі сірникові коробки, які ми завжди тримали біля плити і які я роками зберігав для того, щоб складати в них солдатиків, будувати іграшкові будиночки тощо.

Батькові я казав, що намагаюся переправити тварин на протилежний берег і ті, яких мені доводиться ховати, просто не долітають, що вони — жертви наукових дослідів, але сумніваюся, що мені взагалі потрібне було яке-небудь виправдання; бо, схоже, мій батько, попри те що колись був хіпі, ніколи не переймався стражданнями нижчих форм життя — імовірно, завдяки своїй медичній освіті.

Звісно, я вів журнал, і, згідно із записами, мені знадобилося не менше тридцяти семи експериментальних польотів, перед тим як, вгризаючись у земляну шкіру Саду Черепів, моя вірна лопата з довгим держаком наштовхнулася на щось твердіше за піщаний ґрунт і я нарешті відшукав те місце, де були поховані кістки пса.

Було б добре, якби мені вдалося ексгумувати череп собаки рівно через десять років після дня його смерті, однак насправді я на кілька місяців спізнився. Менше з тим, під кінець Року Черепа мій давній ворог опинився в моїх руках; однієї принагідно темної грозової ночі я дістав кістяну сферу із землі, викорчувавши її звідти, мов зогнилий зуб, у світлі ліхтаря за допомогою лопати на ім’я Міцний Удар, доки мій батько спав (як мав би і я), небеса здригалися від грому, лив дощ і довкола лютував буревій.

Коли я добіг до Бункера, то вже весь тремтів, ледь не вмираючи зі страху перед своїми параноїдальними фантазіями, проте в будь-якому разі перемога була за мною; я приніс брудний череп у дот, відчистив його, поставив усередину свічку, наклав потужні закляття, оточив його важливими речами, а тоді — змерзлий і змоклий до нитки — щасливо повернувся до свого теплого ліжечка.

Отже, враховуючи всі обставини, я думаю, що все зробив правильно й вирішив свою проблему якнайкраще. Мій ворог двічі помер, але все одно опинився в моїх руках. Я не є повносправним чоловіком, і цьому вже ніяк не зарадити; утім я — це я, і, як на мене, це можна вважати гідною компенсацією.

А от палити собак — просто безглуздо.

Доки я не зрозумів, що іноді птахи можуть бути моїми союзниками, я робив їм усілякі капості: ловив, стріляв, прив’язував до жердин на березі перед припливом, підкладав їм під гнізда бомби з електронними детонаторами тощо.

Моя улюблена гра полягала в тому, щоб за допомогою приманки й тенет упіймати двох птахів і прив’язати їх одне до одного. Зазвичай це були чайки; я брав міцну оранжеву волосінь, прив’язував один її кінець до лапи одного птаха, а інший — до лапи другого, а тоді всідався на вершечку дюни та спостерігав. Іноді я прив’язував чайку до ворони, але, незважаючи на те, чи належали вони до одного виду, чи ні, птахи швидко виявляли, що не в змозі нормально літати, — хоча теоретично довжини волосіні для цього мало б вистачити, — і врешті-решт (після кількох фігур кумедної й незграбної повітряної акробатики) все завершувалося бійкою.

Утім після смерті одного з птахів уцілілий — зазвичай поранений — опинявся в не надто виграшному становищі, адже замість живого суперника виявлявся прив’язаним до його важкого трупа. Мені траплялося кілька доволі цілеспрямованих птахів, котрі віддзьобували лапу полеглого супротивника, однак більшості з них це не вдавалося або ж вони до цього не додумувалися, і протягом ночі їх знаходили щури.

У мене були й інші ігри, проте ця завжди здавалася мені одним із моїх найбільш виважених винаходів; на додачу до певної символічності в ній гарно поєднувалися бездушність та іронія.

Коли у вівторок уранці я їхав велосипедом до міста, на мого Гравія насрав якийсь птах. Спинившись, я поглянув на чайок та двійко дроздів, що кружляли вгорі, а тоді зірвав жмуток трави й витер жовто-білу погань з переднього крила. День видався ясним і сонячним, віяв легенький бриз. На наступні кілька днів прогноз був чудовий, і я сподівався, що ця хороша погода протримається аж до прибуття Еріка.

Ми зустрілися з Джеймі в барі «Колдгейм армз», пообідали й перейшли до автомата з відеогрою.

— Якщо він настільки відбитий, то мені в голові не вкладається, чому його досі не зловили, — сказав Джеймі.

— Я ж тобі вже казав: він псих, але надзвичайно хитрий. Він — не дурний. Ще змалечку був на диво тямущим. Рано навчився читати. Усі родичі, дядьки й тітки тільки й примовляли: «Ох, вони тепер так швидко дорослішають», і всіляке таке. А я тоді ще навіть не народився.

— Але, так чи інакше, він — божевільний.

— Це вони так кажуть, а я от навіть не знаю.

— А як же собаки? І личинки?

— Ну добре, згоден. Визнаю, це виглядає доволі божевільним, але іноді мені здається, що, можливо, він щось задумав, можливо, він насправді не псих. Може, йому просто набридло поводитися, як усі нормальні люди, і він вирішив удати з себе божевільного, а вони забрали його в дурдом, бо він занадто далеко зайшов.

— І тепер він не тямить себе від люті, — вишкірився Джеймі, попиваючи пиво, доки я знищував на екрані верткі різнокольорові космічні кораблі всіх можливих конструкцій.

Я засміявся.

— Ага, як скажеш. Але я не знаю. Можливо, він дійсно псих. Можливо, я псих. Можливо, усі психи. Або принаймні — уся наша сім’я.

— А от тепер ти діло кажеш.

Я на мить затримав свій погляд на Джеймі й усміхнувся.

— Просто іноді мені так здається. Мій батько дивак… Припускаю, я теж, — я стенув плечима й знову зосередився на космічній битві. — Але це мене не турбує. Довкола ціла купа набагато божевільніших людей.

Якийсь час, доки я знищував на екрані цілі ескадри прудких космічних кораблів, Джеймі сидів мовчки. Урешті-решт мені припинило щастити і я потрапив у полон. Я всівся пити своє пиво, а Джеймі приготувався розбити вщент кілька яскравих флотилій. Він схилився над екраном, і мій погляд зупинився на його тімені. Мій друг починав лисіти, хоча я знав, що йому було лише двадцять три. Зі своєю непропорційно великою головою та короткими, схожими на обрубки кінцівками, якими він напружено смикав, тиснучи на кнопку «вогонь», і крутив джойстик, Джеймі знову нагадав мені маріонетку.