Якусь мить я постояв, збираючись із думками, а тоді рушив до виходу й відчинив металеві двері Бункера. Ніжно-яскраве світло хмарного ранку змусило мене примружитись. Я відвернувся, загасив решту свічок і ще раз поглянув на свою руку. Долоня почервоніла від опіку. Я знову її лизнув. Мені майже вдалося. Я був переконаний, що схопив Еріка за барки, заволодів його свідомістю й став його частиною, побачив світ його очима, почув, як пульсує в його голові кров, торкнувся землі під його ногами, відчув запах його тіла й смак його останньої їжі. Але він виявився сильнішим за мене. Жодна нормальна людина не спроможна була загасити пожежу в його голові. У ньому вирувала божевільна сила цілковитої самовідданості, яку тільки абсолютно схиблені люди здатні підтримувати в собі повсякчас, а найжорстокіші солдати та найагресивніші спортсмени лиш іноді можуть імітувати. Усі клітинки Ерікового мозку були зосереджені на досягненні поставленої мети — повернутися й улаштувати пожежу, і жоден звичайний мозок — навіть мій, аж ніяк не звичайний і до того ж набагато потужніший, ніж у більшості, — не міг зрівнятися з такою міццю. Ерік розпочав тотальну війну, проголосив джихад; він летів на крилах «божественного вітру»[6], прямуючи до загибелі (щонайменше власної), і я нічим не міг цьому зарадити.

Я зачинив Бункер і, дивлячись собі під ноги, попростував пляжем додому, ще більш замислений та стурбований, аніж коли йшов сюди.

Решту дня я просидів удома — читав книжки й журнали, дивився телевізор і весь час думав. Я не міг вплинути на Еріка зсередини, а отже, напрямок атаки необхідно було змінити. Моя власна заснована на Фабриці міфологія була достатньо гнучкою, щоб змиритися з невдачею й розглядати її як вказівку, що допоможе мені віднайти правильне рішення. Мої передові загони зазнали поразки, але решта моїх можливостей досі лишалася незадіяною. Я переможу, хоча й утримаюся від безпосередніх дій. Принаймні від безпосереднього застосування будь-яких інших сил, окрім сили творчої уяви, яка, урешті-решт, лежить в основі всього іншого. Якщо ж цього виявиться замало, щоб прийняти виклик Еріка, то я цілком заслуговуватиму на смерть.

Батько досі фарбував, лазячи по драбині під вікнами з бляшанкою фарби в руках і затиснутою в зубах щіткою. Я запропонував допомогти, але він відмовився, вирішивши з усім упоратися самотужки. Колись я й сам кілька разів користувався драбиною, намагаючись потрапити до батькового кабінету, однак на його вікнах були особливі замки, і до того ж тато завжди опускав штори й зачиняв віконниці. Мені було приємно спостерігати, як важко йому здиратися драбиною. Батьку нізащо не потрапити на горище. Мені пощастило, подумав я, що будинок не нижчий, ніж він є, інакше він зміг би запросто вилізти по драбині на дах і зазирнути на горище крізь слухові вікна. Однак ми обоє були в безпеці — у передбачуваному майбутньому нашим фортецям нічого не загрожувало.

Цього разу тато дозволив мені приготувати вечерю, і я зробив овочеве каррі, яке мало цілком влаштувати нас обох і пречудово пасувало до перегляду геологічної програми Відкритого університету, заради чого я спеціально приніс на кухню портативний телевізор. Щойно з Еріком усе владнається, вирішив я, треба буде обов’язково відновити свою кампанію з переконання батька в доцільності придбання відеомагнітофона. Бо ж тепер, коли надворі гарна погода, пропустити цікаву телепередачу вельми просто.

Після вечері батько поїхав у місто. Це видалося мені доволі незвичним, однак я не поцікавився, куди він зібрався. Пролазивши цілий день по драбині, тато мав стомлений вигляд, та, незважаючи на це, усе одно піднявся до себе в кімнату, перевдягнувся в Міське Вбрання й, накульгуючи, повернувся до вітальні, щоб попрощатися зі мною.

— Ну то я піду, — сказав він.

Батько оглянув кімнату, немовби дошукуючись доказу того, що я вже вдався до якихось мерзенних пустощів, попри те що він іще навіть не встиг вийти з будинку. Я відповів йому кивком, не відводячи очей від телевізора.

— Щасти, — мовив я.

— Я повернуся не пізно. Можеш не зачинятися.

— Ага.

— З усім впораєшся?

— Так.

Я поглянув на нього, схрестив руки на грудях і зручніше вмостився на старому м’якому кріслі. Тато зробив крок назад, обидві його ноги опинилися в коридорі, але тулуб лишився у вітальні — якби він не тримався за ручку дверей, то вже розтягнувся б на підлозі. Він знову кивнув, через що кашкет іще нижче насунувся йому на лоба.

— Гаразд. Побачимось пізніше. Не бешкетуй.

Я усміхнувся й знову перевів погляд на екран.

— Добре, тату. Бувай.

— Угу, — відказав батько, ще раз окинув поглядом вітальню, неначе перевіряючи, чи нікуди не зникло столове срібло, зачинив за собою двері, простукотів палицею по коридору й вийшов надвір. Я простежив, як він рушив стежкою, якийсь час почекав, а тоді піднявся сходами й перевірив двері кабінету, які, як завжди, були настільки щільно зачинені, що могло здатися, ніби вони — це просто частина стіни.

Я заснув. Надворі темнішало, по телевізору показували якийсь жахливий американський кримінальний серіал, і в мене розболілася голова. Я кліпнув закислими очима й позіхнув, щоб розліпити губи та провітрити рота, у якому з’явився затхлий присмак. Позіхнувши, я потягнувся й завмер; почувся телефонний дзвінок.

Я вискочив із крісла, перечепився, ледь не впав, рушив до дверей, вибіг у коридор і врешті-решт якомога швидше злетів сходами до телефону. Зняв правою рукою, яка досі боліла, слухавку. Притис її до вуха.

— Алло? — промовив я.

— Привіт, друже Френкі. Як справи? — відказав Джеймі.

Я відчув суміш полегшення та розчарування й зітхнув.

— А, це ти, Джеймі. У мене все добре. А як у тебе?

— Я вихідний. Уранці впустив собі на ногу дошку, і та вся розпухла.

— Але ж нічого серйозного?

— Нє-а. Як пощастить, просиджу вдома ще тиждень. Завтра збираюся до лікаря по довідку. Просто подумав сказати тобі, що вдень я буду вдома. Якщо захочеш, можеш принести мені винограду.

— Добре. Можливо, завтра до тебе заскочу. Але заздалегідь зателефоную.

— Чудово. Чути щось нове від сам-знаєш-кого?

— Ні. Я думав, що це він телефонує.

— Ага. Я теж подумав, що тобі може спасти таке на думку. Не переймайся. Я не чув, щоб у місті відбувалося щось дивне, отже, найімовірніше, він досі сюди не дістався.

— Так, але мені кортить побачити його знову. Просто не хочу, щоб він почав робити всілякі божевільні речі, як раніше. Я розумію, що йому доведеться повернутися в дурдом, навіть якщо сам він цього й не розуміє, але мені все одно хочеться з ним побачитися. Я хочу і те, і інше, розумієш?

— Так, так. Усе буде добре. Гадаю, зрештою, усе буде гаразд. Не переймайся.

— А я й не переймаюсь.

— От і добре. Я зараз піду в «Армз» по кілька пінт знеболювального. Не хочеш зі мною?

— Ні, дякую. Я доволі стомлений. Із самого рання на ногах. Можливо, завтра побачимось.

— Чудово. Ну, бережи себе там. Побачимось, Френку.

— Щасти, Джеймі.

— Бувай, — відповів він.

Я поклав слухавку й рушив донизу, щоб перемкнути телевізор на щось більш притомне, але щойно дістався останньої сходинки, телефон задзвонив знову. Я повернувся. У мене одразу ж промайнула думка, що то міг виявитися Ерік, однак пищання в слухавці я не почув.

Я усміхнувся й запитав:

— Так? Ну і що ти забув?

— Забув? Я нічого не забув! Я все пам’ятаю! Усе! — заверещав на іншому кінці лінії знайомий голос.

Я вклякнув на місці, проковтнув застряглий у горлі клубок і проказав:

— Ер…

— Чому ти звинувачуєш мене в забудькуватості? Що, на твою думку, я міг забути? Що? Я нічого не забув, — сичав і захлинався Ерік.

— Вибач, Еріку! Я не думав, що це ти!

— Я — це я! — крикнув він. — Я не хтось інший! Я — це я! Я!