— Я думав, що це Джеймі! — заплющивши очі, простогнав я.

— Той карлик? Ах ти ж виродок!

— Вибач, я… — я раптово замовк і задумався. — Що ти маєш на увазі, говорячи «той карлик» таким тоном? Він — мій друг. І він не винен у тому, що низький на зріст.

— Та невже? — відказав Ерік. — А звідки тобі про це знати?

— Що значить, звідки мені про це знати? Він не винен, що таким народився! — доволі розлючено мовив я.

— Ти знаєш про це лише з його слів.

— Про що я знаю лише з його слів? — перепитав я.

— Про те, що він — карлик! — виплюнув Ерік.

— Що? — не вірячи своїм вухам, скрикнув я. — Ідіоте, я на власні очі бачу, що він карлик!

— Саме в цьому він і хоче тебе переконати! А що як насправді він — прибулець?! Що як решта з них ще менші за нього? Звідки тобі знати, що насправді він не гігантський прибулець із крихітної інопланетної раси? Га?

— Не мели дурниць! — крикнув я в слухавку, схопивши її попеченою рукою, від чого мені одразу ж стало боляче.

— Ну, не кажи потім, що я тебе не попереджав! — прокричав у відповідь Ерік.

— Не переймайся! — гаркнув я.

— У будь-якому разі, — мовив він настільки неочікувано спокійним голосом, що на якусь мить мені здалося, ніби до мене заговорив хтось інший, і мене геть збило з пантелику, коли Ерік так само рівним тоном поцікавився: — Як поживаєш?

— Га? — нічого не розуміючи, перепитав я. — А… я — чудово. Чудово. А ти як?

— О, не надто кепсько. Уже майже на місці.

— Що? Ти тут?

— Ні. Там. Господи, невже на такій відстані може бути поганий сигнал?

— На якій відстані? Га? Я насправді не знаю, — я приклав долоню до лоба, починаючи відчувати, що зовсім втрачаю нитку розмови.

— Я майже там, — спокійно зітхнувши, стомлено пояснив Ерік. — Не тут. Я й так тут. Як би інакше я зміг тобі звідси дзвонити?

— Але «тут» — це де? — запитав я.

— Ти що, знову не розумієш, де ти є? — недовірливо вигукнув Ерік. Я знову заплющив очі й застогнав. Він повів далі: — І ти ще звинувачуєш у забудькуватості мене! Ха!

— Слухай, ти, псих ненормальний! — прокричав я в зелену пластмасову слухавку, схопивши її так сильно, що аж скривився від болю в руці. — Мені вже набридло, що ти дзвониш мені сюди й навмисне все заплутуєш! Припини зі мною гратися! — Я схопив ротом повітря. — Ти збіса добре розумієш, що я маю на увазі, коли кажу «тут»! Я хочу знати, де ти, в біса, є! Я знаю, де я, і тобі також це відомо. Просто досить клеїти дурня, гаразд?

— Гм… Звісно, Френку, — байдуже проказав Ерік. — Вибач, якщо я тебе роздратував.

— Ну ти… — я знову зірвався на крик, але одразу ж узяв себе в руки, заспокоївся й глибоко видихнув. — Ну ти… просто… ти просто так не роби. Я лише хотів поцікавитися, де ти.

— Так, усе гаразд, Френку. Я розумію, — спокійним тоном відповів він. — Але я справді не можу тобі цього сказати, адже хтось може підслухати. Ти ж і сам розумієш, хіба ні?

— Добре. Добре, — мовив я. — Але ж ти дзвониш не з телефонної будки?

— Так, звісно, не з будки, — знову дещо роздратовано відказав Ерік, але одразу ж заспокоївся. — Саме так. Я дзвоню з чийогось будинку. Тобто з дачі, якщо точніше.

— Що? — перепитав я. — З чиєї? З чиєї дачі?

— Не знаю, — відповів Ерік, і я майже почув, як він стенув плечима. — Але якщо тебе це справді цікавить, то гадаю, що можу дізнатися. Тобі справді цікаво?

— Що? Ні. Так. Тобто ні. Яка різниця? Але де… я маю на увазі, як… до кого ти?..

— Послухай, Френку, — стомлено сказав він, — це просто чиясь дача або заміський будинок, ото й усе. Я не знаю, хто власник, але, як ти влучно зауважив, яка різниця.

— Тобто ти хочеш сказати, що увірвався до когось додому? — запитав я.

— Так, а що? Відверто кажучи, мені навіть вриватися не довелось. Я знайшов ключ до задніх дверей у ринві. Що в цьому такого? Тут дуже гарно й мило.

— Ти не боїшся, що тебе впіймають?

— Не надто. Я сиджу у вітальні, вікна якої виходять на під’їзну алею, і мені видно всю дорогу. Жодних проблем. Я маю їжу, тут є ванна й телефон, а холодильник такий, що й вівчарка влізе. Є ліжко й усе необхідне. Шик.

— Вівчарка?! — скрикнув я.

— Ну так, якби вона в мене була. У мене її нема, але якби була, то міг би її там тримати. Бо ж він…

— Припини, — перебив я, ще раз заплющивши очі й випроставши поперед себе руку, неначебто Ерік стояв поряд. — Не розповідай мені такого.

— Добре. Я просто подумав подзвонити тобі, сказати, що зі мною все гаразд, і дізнатися, як у тебе справи.

— У мене — добре. Але з тобою точно все гаразд?

— Так. Ніколи не почувався краще. Усе чудово. Гадаю, річ у дієті. Усі ці…

— Слухай! — у розпачі перебив його я, відчуваючи, як мої зіниці розширяються й мені кортить запитати: «А хіба вранці ти нічого не відчув? На світанку? Нічого? Тобто геть нічогісінько? Усередині… е… усередині нічого не відчув? Зовсім нічого?»

— Що ти там лопочеш? — дещо розлючено спитав Ерік.

— Сьогодні рано-вранці ти що-небудь відчув?

— Що, в біса, значить «що-небудь відчув»?

— Ну, чи з’явилося в тебе яке-небудь відчуття? Мене цікавить, чи сьогодні на світанку ти взагалі бодай щось відчув?

— Ну… — повільно й зважено протягнув Ерік. — Дивно, що ти про це заговорив, але насправді…

— Так? Так? — збуджено перепитав я, настільки сильно притиснувши слухавку до рота, що клацнув зубами по мікрофону.

— Нічогісінько. Щиро кажучи, сьогоднішній ранок був одним із небагатьох, коли я можу цілком упевнено стверджувати, що нічогісінько не відчував, — люб’язно повідомив мені Ерік. — Я спав.

— Але ж ти казав, що ніколи не спиш! — розлючено зауважив я.

— Господи, Френку, ніхто не ідеальний. — Я почув, як він засміявся.

— Але ж… — почав я, а тоді стулив рота й скреготнув зубами; знову заплющив очі.

— Так чи інакше, Френку, старий, відверто кажучи, ця розмова починає мені набридати. Можливо, я зателефоную тобі якось пізніше, але в будь-якому разі ми невдовзі побачимося. Па-па.

Навіть не встигши нічого відповісти, я почув, як зв’язок обірвався, і лишився стояти обурений та злий, розгнівано позираючи на слухавку в руці, неначе це вона була в усьому винна. Мені закортіло її об щось ударити, але, подумавши, що це вже надто скидалося б на кепський жарт, просто з силою кинув її на важіль. Слухавка теленькнула у відповідь, я зиркнув на неї ще раз, а тоді розвернувся до неї спиною, спустився до вітальні, гепнувся на крісло, схопив пульт і хвилин десять перемикав канали. Відтак зрозумів, що з одночасного перегляду трьох телепрограм (новин, ще одного жахливого американського кримінального серіалу й передачі про археологію) я дізнався аж ніяк не менше, ніж якби дивився їх по черзі. З огидою відкинувши від себе пульт, я вискочив надвір і помчав у присмерку до моря, щоб пожбурляти каміння у хвилі.

Я прокинувся доволі пізно, пізніше, ніж зазвичай. Батько повернувся додому, щойно я прийшов з пляжу, а оскільки я одразу ж уклався в ліжко, то спав довго й добре виспався. Уранці я зателефонував Джеймі, слухавку зняла його мати й сказала мені, що він пішов до лікаря, однак незабаром має повернутися. Склавши рюкзак, я повідомив батька, що додому з’явлюся лише рано ввечері, і вирушив до міста.

Коли я дістався будинку Джеймі, він уже був удома. Ми вихилили по кілька склянок старої доброї «Червоної смерті» й досхочу наговорились; потім, після того як об одинадцятій ми трошки перехопили і його мати почастувала нас своїми домашніми пирогами, я пішов від Джеймі й рушив до пагорбів за містом.

Здершись пологим схилом скелі над лісництвом на порослу вересом вершину, я вмостився на великому валуні й з’їв свій ланч. Повітря над Портенілом тремтіло від спеки, пасовище було поцятковане білими вівцями, за ним виднілися дюни, звалище, острів (направду, звідти, де я сидів, не було видно, що то острів; він здавався просто частиною суходолу), піски та море. У небі висіло кілька невеличких хмаринок; перед обрієм, понад гладінню моря й затоки, його блакить потроху бліднула. У мене над головою співали жайворонки, і я бачив, як угорі ширяв канюк, виглядаючи, чи нічого не ворушиться поміж трави, вересу, рокитника й дроку. Довкола дзижчали й кружляли комахи, тож, доки я їв сендвічі й пив апельсиновий сік, мені доводилося відмахуватися від них віялом із папороті.