Але не до мене. Він відмовлявся мати зі мною справи, зачинявся у своїй кімнаті, дуже гучно слухав музику й майже не виходив — хіба що в місто, де йому швидко відмовили в обслуговуванні в усіх чотирьох пабах через те, що він починав бійки, кричав і матюкався на відвідувачів. Коли він усе ж мене помічав, то просто дивився на мене квадратними очима або ж стукав собі пальцем по носі й хитро підморгував. Під очима в нього з’явилися тіні, згодом — мішки, а ніс почав часто посмикуватись. А одного разу він підхопив мене на руки й поцілував у губи, і тоді я справді перелякався.

Батько став таким само неговірким, як і Ерік. Він зробився відлюдьком, влаштовував собі довгі прогулянки й увесь час проводив у похмурому, самозаглибленому мовчанні. Тато почав курити сигарети й на якийсь час став запеклим курцем. Десь на місяць будинок перетворився на справжнє пекло, у ньому практично неможливо було перебувати, тож я багато гуляв на свіжому повітрі або ж сидів у своїй кімнаті й дивився телевізор.

Потім Ерік узявся лякати міських дітлахів — спершу жбурляв у них черв’яками, а згодом, перестрівши по дорозі зі школи, уже запихав їх за комір. Коли Ерік почав примушувати дітей їсти жмені черв’яків і личинок, кілька батьків, учитель і Діґґз завітали на острів, щоб поспілкуватися з нашим батьком. Я обливався потом у своїй кімнаті, доки внизу, у вітальні, батьки дітей кричали на тата. З Еріком намагалися порозмовляти лікар, Діґґз і навіть працівник соціальної служби з Інвернесса, але той здебільшого відмовчувався; лишень сидів, усміхався й іноді зауважував, що черв’яки — це джерело білків. Якось він повернувся додому, весь скривавлений і побитий, з чого ми з батьком виснували, що його підстерегли й відлупцювали якісь старші хлопчаки або хтось із батьків.

Те, що в місті почали зникати собаки, помітили ще за кілька тижнів до того, як зграя дітлахів заскочила мого брата з йоркширським тер’єром, якого той облив бензином і підпалив. Батьки повірили своїм дітям, а відтак вирушили на пошуки Еріка й побачили, як він учинив те саме зі старим дворнягою, якого впіймав, приманивши анісовим драже. Вони переслідували Еріка в лісі за містом, однак тому вдалося втекти.

Того вечора Діґґз ізнову приїхав на острів, щоб повідомити нам, що мусить заарештувати Еріка за порушення громадського порядку. Він чекав допізна й вихилив лише дві чарки віскі, запропоновані йому батьком, проте Ерік так і не з’явився. Діґґз поїхав геть, батько чекав далі, але Ерік тієї ночі не повернувся. Додому він прийшов лише через три дні, після того як зникло ще п’ять собак, — виснажений, брудний, пропахлий бензином і димом, в обірваному одязі, зі схудлим та замурзаним обличчям. Батько почув, як рано-вранці Ерік переступив поріг будинку, порився в холодильнику, з’їв за один раз кілька порцій і поплентався нагору відсипатись.

Тато прокрався до телефону й викликав Діґґза, який прибув ще до сніданку. Певно, Ерік щось почув або ж побачив, оскільки вийшов через вікно своєї кімнати, спустився ринвою й утік на Діґґзовому велосипеді. Минув тиждень, зникло ще дві собаки, й урешті-решт мого брата затримали за тим, як він просто посеред вулиці зливав бензин із чийогось автомобіля. Під час проведення громадянського арешту Еріку зламали щелепу, і цього разу йому втекти не вдалося.

За кілька місяців його визнали душевнохворим. Ерік пройшов усі можливі тести, незліченну кількість разів намагався втекти, зчиняв напади на санітарів, працівників соціальних служб і лікарів, а також погрожував їм судом і вбивствами. Поступово його переводили до більш закритих установ і на дедалі довший термін, тести тривали, погрози й боротьба не вгавали. До нас із батьком дійшли чутки, що врешті-решт, опинившись у лікарні дещо південніше Глазго, він заспокоївся й припинив свої спроби втекти, однак нині, мабуть, усе ж очевидно, що Ерік — і, схоже, цілком успішно — лише присипляв увагу й пильність охорони.

А тепер він повертався, щоб побачитися з нами знову.

Я поволі оглядав у бінокль територію під собою, з півночі на південь, від одного марева до іншого, роздивлявся місто, дороги, залізницю, поля та піски, і мене не полишала думка, що, можливо, я вже натрапляв поглядом на місце, де наразі переховується Ерік, якщо, звісно, йому вдалося дістатися аж так далеко. Я відчував, що він десь поблизу. Мені бракувало підстав для певності, однак у нього був час, учора його голос у слухавці звучав набагато чіткіше, ніж раніше, і… я просто це відчував. Можливо, він десь неподалік, заліг і чекає, доки настане ніч, щоб рушити далі, а можливо, крадеться лісами, серед кущів дроку чи лощиною між дюн, прямуючи до будинку або ж вишукуючи собак.

Пройшовши вздовж пасма пагорбів, я спустився за кілька миль південніше від міста в затінок соснового лісу; навколо панувала тиша, і лишень десь здалеку долинало дзижчання бензопил. Я перетнув залізничні колії, проминув поля, на яких під поривами вітру колихався ячмінь, перейшов через дорогу, продерся крізь необроблене овече пасовище й вийшов до пісків.

Доки я просувався вздовж берега по твердому піску, в мене почали боліти ступні й дещо набрякли ноги. З моря налетів легкий вітерець, і я неабияк зрадів, оскільки він прогнав хмари, а сонце, хоча вже й почало поступово хилитися на захід, усе ж досі світило доволі яскраво. Діставшись річки, яку мені вже довелося один раз перетнути серед пагорбів, я перебрів через неї знову й рушив до моря, піднімаючись до дюн і прямуючи туди, де мав бути висячий міст. Переді мною розбігалися вівці — деякі з них були обстрижені, деякі — досі кошлаті, — тварини відскакували з надривним беканням подалі, але, опинившись, як їм здавалося, у безпеці, вони зупинялися й схиляли голови до землі або ж ставали на коліна й продовжували скубти подекуди вкриту квітами траву.

Пригадую, як колись я зневажав овець за їхню несусвітню тупість. Я дивився, як вони постійно їдять, їдять і їдять, і бачив, що собаки здатні були перехитрити цілу отару; я переслідував їх і сміявся з того, як вони тікали, спостерігав, як вони з власної волі потрапляли в найбезглуздіші ситуації, і думав, що вони цілком заслуговують на те, щоб урешті-решт перетворитися на баранину, а використання їх як ходячих машин для видобутку шерсті — це ще надто гуманно. Минуло багато років, і врешті-решт я все ж зрозумів, що ж насправді символізували вівці: не власну тупість, а нашу могутність, нашу зажерливість і самозакоханість.

Осягнувши процес еволюції й дізнавшись трішки про історію людства та тваринництво, я побачив, що безглузді білі тварини, з яких я сміявся за те, що вони бігають одна за одною по колу й застрягають у кущах, були продуктом не лише цілих поколінь овець, а й так само цілих поколінь вівчарів; це ми зробили їх такими, це ми перетворили їх із диких, кмітливих, здатних до виживання звірів, якими були їхні пращури, на слухняних, переляканих, дурних і смачних виробників шерсті. Ми не хотіли, щоб вони були розумними, і якось так склалося, що разом з інтелектом вони втратили й агресивність. Барани, звісно, розумніші, але навіть їх принижують безголові самиці, з якими їм доводиться співіснувати і яких вони змушені запліднювати.

Те саме стосується курей, корів і майже всього, що на достатньо довгий час опинялося в наших жадібних, загребущих руках. Іноді мені спадає на думку, що, можливо, щось схоже трапилося з жінками, однак якою б привабливою не здавалася ця теорія, підозрюю, тут я все-таки помиляюся.

Діставшись додому якраз перед вечерею, я зголодніло накинувся на яєчню, стейк, чіпси та боби й відтак цілісінький вечір просидів перед телевізором, виколупуючи сірником рештки мертвої корови із зубів.

Мене завжди дратувало, що Ерік збожеволів. І хоча це відбулося не відразу, тобто він не перетворився на безумця в якусь одну мить, але, на мою думку, той випадок з усміхненою дитиною все ж щось в Еріку перемкнув і неминуче призвів до катастрофи. Якась частина його сутності не змогла змиритися з тим, що трапилося, побачене аж ніяк не вкладалося в його розуміння того, як усе має бути. Можливо, десь у глибині його душі, під часовими та культурним шарами, мов рештки Римської імперії під сучасним містом, досі збереглася віра в Бога й Ерік виявився неспроможним усвідомити, як Він, якщо Він усе ж існує (що, звісно, сумнівно), здатен був допустити, щоб така річ трапилася з будь-якою істотою, начебто створеною за Його образом і подобою.