Завершивши обхід Жертовних Стовпів, я півгодини вправлявся у стрільбі по мішенях біля старої лебідки. Я виставив бляшанки на іржавому корпусі барабана, відійшов на тридцять метрів і збив їх усі з рогатки, використавши лише три додаткові кульки на шість бляшанок. Знайшовши всі кульки, окрім однієї, я виставив бляшанки ще раз, зайняв ту саму позицію й почав стріляти в них галькою — цього разу, щоб збити всі, мені знадобилося чотирнадцять пострілів. Я завершив своє тренування метанням ножа в дерево, яке росло біля старої овечої кошари, і з задоволенням виявив, що мені чудово вдається розраховувати кількість обертів, оскільки лезо щоразу влучало в добряче порізану кору під прямим кутом.

Повернувшись додому, я вмився, змінив футболку й зайшов на кухню саме в ту мить, коли місіс Клемп подавала на стіл першу страву, якою чомусь виявився гарячущий м’ясний бульйон. Я помахав скибкою м’якого пахучого білого хліба над мискою, стара нахилилась і гучно сьорбнула, а батько покришив у свою порцію питльований хлібець, який мав такий вигляд, наче в ньому стирчала дерев’яна стружка.

— Як ваші справи, місіс Клемп? — люб’язно поцікавився я.

— У мене все гаразд, — відповіла вона, нахмуривши чоло, через що її зведені брови почали нагадувати клубок шерсті на в’язаній шкарпетці. Припинивши супитись, стара поглянула на переповнену ложку, яку зупинила перед ротом, і сказала вже їй: — О, так. У мене все гаразд.

— Спекотно, авжеж? — мовив я й мугикнув собі під ніс. Я продовжував вимахувати хлібом над своєю мискою, а батько тим часом не зводив із мене сердитого погляду.

— Літо надворі, — проказала місіс Клемп.

— О, так. А я й забув.

— Френку, — доволі нерозбірливо сказав батько з повним ротом овочів та стружки, — здається мені, ти забув ємність цих ложок, хіба ні?

— Чверть джилла?[9] — з невинним виразом на обличчі припустив я.

Він спохмурнів і ковтнув бульйону. Я ж не припиняв махати скибкою, зупиняючись тільки для того, щоб розворушити коричневу шкірку, яка утворювалась на поверхні супу. Місіс Клемп знову гучно сьорбнула.

— Місіс Клемп, а як справи в місті? — запитав я.

— З того, що відомо мені, — просто чудово, — сказала стара своєму бульйону. Я кивнув. Батько подмухав на свою ложку. — Я чула, що в Маккі зник собака, — додала місіс Клемп.

Я дещо підняв брови й зацікавлено усміхнувся. Батько ж припинив їсти й витріщився на стару — щойно місіс Клемп закінчила фразу, з його ложки почав гучно стікати суп, нагадуючи дзюрчання сечі, що лилася в унітаз.

— Невже? — махаючи скибкою хліба, перепитав я. — Як прикро! Добре хоч мого брата тут нема, інакше всі звинуватили б його.

Я усміхнувся, зиркнув на батька й знову перевів погляд на місіс Клемп, яка примружено дивилася на мене крізь пар, що здіймався над її мискою. Моя скибка, яку я використовував як віяло, розмокла й розвалилася навпіл. Я спритно впіймав шматочок вільною рукою й поклав його на тарілку для хліба, а тоді взяв ложку й на пробу зачерпнув трішечки бульйону.

— Гм… — протягнула стара.

— Сьогодні місіс Клемп не змогла дістати бургери з яловичиною, — сказав батько, прокашлявшись на слові «не», — тому замість них вона привезла тобі фарш.

— Профспілки! — сердито пробурмотіла місіс Клемп, бризкаючи слиною у свій бульйон.

Я поклав один лікоть на стіл, підпер кулаком щоку й питально поглянув на неї. Але марно. Вона так і не відвела очей від миски, тож урешті-решт я знизав плечима й продовжив їсти. Батько відклав ложку, витер рукавом чоло й спробував виколупати нігтем застряглу між двома верхніми зубами стружку.

— Місіс Клемп, — сказав я, — а вчора біля нового будинку була невеличка пожежа, і знаєте що? Я її загасив. Був там, побачив і загасив.

— Не будь хвальком, хлопче, — бовкнув батько.

Місіс Клемп промовчала.

— Але я це зробив, — усміхнувся я.

— Не думаю, що місіс Клемп це цікаво.

— Ну, я б так не сказала, — утрутилась стара й загадково кивнула.

— Ось бачиш? — мовив я, поглянув на батька, гмикнув і кивнув місіс Клемп, яка гучно сьорбнула бульйон.

Другу страву я їв мовчки — нею виявилося рагу, — і лише коли подали ревінь у заварному кремі, зауважив, що нова суміш спецій додала йому цікавого аромату, хоча молоко, з якого готували крем, було геть скисле. Я усміхався, батько щось собі бурчав, а місіс Клемп хлебтала крем і випльовувала шматки ревеня на серветку. Відверто кажучи, він був дещо недовареним.

Обід добряче мене підбадьорив, і попри те, що день видався навіть спекотнішим, ніж ранок, я почувався сповненим сил. Далекі яскраві просвіти над морем зникли, з-за хмар полилося густе світло, в атмосфері накопичувалися електричні заряди, віяв легенький вітерець. Я вийшов надвір і жвавим підтюпцем оббіг острів; поспостерігав, як місіс Клемп поїхала до міста, рушив у тому ж напрямку, що й вона, здерся на високу дюну, розташовану на протилежному березі протоки за кількасот метрів від мосту, і взявся оглядати в бінокль виснажені спекою землі.

Щойно я завмер, з мене градом покотився піт і я відчув, як почала боліти голова. На щастя, я прихопив із собою флягу, тож, вижлуктивши з неї всю воду, набрав із найближчого струмка ще. Мій батько, безперечно, мав рацію, коли стверджував, що в наші струмки серуть вівці, однак я був переконаний, що за роки будування дамб у мене виробився імунітет до будь-якої зарази з місцевих річок, оскільки я повсякчас втамовував спрагу їхньою водою. Випивши трохи більше, ніж мені насправді хотілося, я повернувся на верхівку дюни. Віддалік на траві нерухомо лежали вівці. Навіть чайки кудись зникли, і тільки мухи завзято дзижчали довкола. Над звалищем досі звивався дим; іще один розмитий блакитний струмінь здіймався над видолинком серед пагорбів, де валили дерева для розташованого на березі затоки целюлозного заводу. Я напружив слух, намагаючись розчути звуки бензопил, але марно.

Оглядаючи в бінокль південні території, я побачив батька. Спершу я провів біноклем повз нього, але затим знову повернувся до його постаті. Він зник і з’явився переді мною знову. Батько простував стежкою до міста. Я навів бінокль на Трамплін і побачив, як він здирався на дюну, з якої мені подобалося з’їжджати на велосипеді; коли я помітив його вперше, він саме піднявся на Трамплін. Спостерігаючи за батьком, я зауважив, як він ледь не впав перед самісінькою вершиною пагорба, але втримався на ногах і рушив далі. Невдовзі його кашкет зник за дюною. Мені здалося, що тато похитувався, мов п’яний.

Я опустив бінокль і почухав підборіддя, яке потроху починало свербіти. Це видалося мені дивним. Він не попереджав, що збирається в місто. Цікаво, що це він собі надумав?

Я збіг дюною донизу, перемахнув через протоку й на крейсерській швидкості помчав до будинку. Зайшовши крізь чорний хід, я зачув запах віскі. Спробував підрахувати, скільки минуло часу, після того як ми пообідали й місіс Клемп поїхала в місто. Схоже, приблизно година, можливо, півтори. Я рушив на кухню, де запах алкоголю відчувався сильніше, і побачив на столі порожню півпінтову пляшку односолодового, поряд із якою лежала перевернута склянка. Пошукавши в раковині другу чарку, я не знайшов там нічого, окрім брудного посуду. Це мені не сподобалось.

Батько ніколи не лишав посуд брудним. Узявши до рук пляшку з-під віскі, я пошукав на етикетці відмітку, зроблену чорною кульковою ручкою, однак там її не виявилось. Це означало тільки те, що пляшка була новою. Я похитав головою й витер чоло кухонним рушником. Скинувши з себе жилет, я повісив його на спинку стільця.

Я вийшов у коридор і, поглянувши на сходи, помітив зняту з телефонного апарата слухавку. Підбіг і схопив її. Почув якийсь дивний шум. Поклавши слухавку на місце, я вичекав кілька секунд, а тоді знову притулив її до вуха. Звичні гудки й нічого більше. Я брязнув слухавкою по важелю, збіг сходами до кабінету, смикнув ручку дверей і навалився на них усією вагою. Хоч ти трісни!