— Чорт! — вилаявся я. Я вгадав, що сталося, і сподівався, що батько лишив кабінет незамкненим. Вочевидь, подзвонив Ерік. Тато відповів, був шокований, напився. Імовірно, рушив у місто, щоб випити ще. Купить десь на виніс — я поглянув на годинник, — хоча, можливо, на цих вихідних Роб Рой обслуговує цілодобово? Я похитав головою: яка різниця? Певно, подзвонив Ерік. І тоді батько напився. А тепер пішов у місто за добавкою або щоб побачитися з Діґґзом. Або ж із ним домовився про зустріч Ерік. Ні, навряд чи; звісно, спершу він би зв’язався зі мною.

Я поспіхом здерся на горище, відчинив слухове вікно, що виходило на протилежний берег, і оглянув підступи до острова в бінокль. Спустившись, замкнув будинок, вийшов надвір і пробіг стежкою до мосту, знову вилазячи на всі високі дюни на своєму шляху. Схоже, усе було гаразд. Я добіг до пагорба, з якого було видно Трамплін і з якого я побачив батька. Гнівно почухав промежину, вирішуючи, що ж його робити. Мені здавалося, що острів полишати не варто, однак я підозрював, що все почне відбуватися коло міста або ж десь поблизу. Я подумав потелефонувати Джеймі, але він, імовірно, був не в найкращому стані для того, щоб прочісувати Портеніл у пошуках мого батька й винюхувати палену псину.

Я всівся посеред стежки й спробував подумати. Який буде Еріків наступний крок? Можливо, він чекатиме на ніч, щоб підступитися до острова (я був упевнений, що брат збирається підійти ближче; інакше б він не перся аж сюди, хіба не так?), хоча в той же час він міг вирішити, що, телефонуючи до нас, він і так пішов на великий ризик, а отже, тепер йому варто рушити додому, не зволікаючи ані хвилини. Але, звісно ж, він міг зробити все це ще вчора, хоча в такому разі я ніяк не міг зрозуміти, що ж стало йому на заваді. Він щось планував. Або ж я надто грубо повівся з ним під час телефонної розмови. Навіщо я тоді кинув слухавку? Ідіот! А що як він збирався себе виказати? Або дати драла? І все через те, що від нього відмовився його власний брат!

Я сердито похитав головою й підвівся. Це мене ні до чого не приведе. Варто було визнати, що Ерік збирався вийти зі мною на зв’язок. Це означало лише те, що мені треба було повертатися додому, куди він зміг би мені додзвонитися або ж рано чи пізно просто прийти. Окрім того, це був осередок моєї сили й водночас місце, яке мені щонайбільше вартувало захищати. Щойно я дійшов до цього висновку, мені відлягло від серця, оскільки тепер я мав цілком визначений план — навіть якщо здебільшого я планував ні в що не втручатись; розвернувшись, я побіг назад до будинку.

Доки я був відсутній, удома стало ще задушливіше. Спершу я просто гепнувся в кухні на стілець, але згодом підвівся, помив склянку й викинув пляшку з-під віскі. Хильнувши апельсинового соку, я налив його в графин із льодом, прихопив із собою два яблука, півбуханки хліба, шматок сиру й поліз на горище. Пересунувши стілець, який зазвичай стояв посеред Фабрики, я підклав під нього кілька древніх енциклопедій, розчахнув слухове вікно, що виходило на бік суходолу, і замість подушки підклав собі під зад жмуток старих вицвілих штор. Умостившись на свій маленький трон, я почав оглядати довколишні території в бінокль. Через деякий час я дістав із коробки з іграшками старий бакелітовий ламповий радіоприймач і за допомогою перехідника ввімкнув його в другий патрон під стелею. Налаштувався на хвилю «Радіо Три» — вони саме крутили оперу Ваґнера. «Те, що треба», — подумав я й повернувся до слухового вікна.

Небо подекуди світлішало; поступово розвиднювалося й окремі ділянки землі займалися мідним сяйвом. Час від часу жовті промені осявали й будинок; я спостерігав, як тінь за моїм сараєм помалу сходила нанівець; вечоріло; серед пошарпаних хмар неспішно перекочувалося сонце. Поміж дерев зблискували вікна нової забудови, що височіла над старою частиною міста. Спершу світло торкалося одних вікон, затим інших — іноді відчинялось чи зачинялось якесь вікно, подеколи якась машина проїжджала центральними вулицями. Ковтнувши соку, я трохи потримав кубики льоду в роті, відчуваючи, як довкола мене згущується гарячий подих дому. Я продовжував оглядати довколишні землі в бінокль, роззираючись ліворуч і праворуч і водночас намагаючись не випасти з вікна. Опера скінчилась; натомість вони поставили якусь паскудну сучасну музику — чи то був крик розіп’ятого на дибі єретика, а чи виск підпаленого пса — я так і не зрозумів, проте, щоб раптом не заснути, усе-таки лишив радіо на обраній хвилі.

Десь після пів на сьому задзвонив телефон. Я підскочив, відчинив двері горища, збіг сходами й одним рухом підніс слухавку до вуха. Мене аж дрож пройняв від того, наскільки скоординовано я все це зробив.

— Так? — доволі спокійно мовив я.

— Френ’?.. — промимрив батько. — Френ’, т-ти мене ч-чуєш?

— Так, тату, це я. У чому справа? — не виказуючи свого презирства, впевнено відповів я.

— Я в м-місті, с-сину, — тихо, ледь не плачучи, проскиглив він. Затим глибоко зітхнув. — Френ’, з-знаєш, я з-завше т-тебе л-любив… я… ц-це дзвоню… дз-звоню… з м-міста, с-сину… Щоб ти п-приїхав… с-сюди… ц-це… С-сину… Еріка вже піймали…

Я аж укляк. Задивився на шпалери над столиком для телефону в кутку між прольотами сходів. Вони були зелено-білі; на зеленому тлі просвічувався решітчатий візерунок. Кривувато наклеєні. Треба ж таке — роками їх не помічав, і ось маєш! Жах та й годі! Яким же ідіотом треба бути, щоб обрати такі шпалери?!

— Френ’? — прокашлявся батько. — Френку… сину?

Останні слова він проказав майже чітко, але потім у нього знову почав заплітатися язик:

— Френ’… т-ти там?.. Ск-кажи щось… с-сину… я т-тобі х-хочу ск-казати, що… Еріка піймали… Ч-чуєш, с-сину? Френ’, ч-чуєш м-мене?

— Я… — у мене пересохло в горлі, і я не зміг доказати речення. Прокашлявшись, я почав знову: — Я почув тебе, тату. Еріка піймали. Я почув. Скоро буду. Де зустрінемось? У відділку?

— Н-ні… ні… с-сину… Н-ні… д-давай це… ну… б-біля… цей… б-біля… б-бібліотеки… Так… д-давай… б-біля… б-бібліотеки… т-там і п-побачимось…

— Бібліотеки? — перепитав я. — А чому там?

— Давай… д-давай, сину… П-поспіши… ц-цей… д-добре?..

Батько брязнув слухавкою, і на лінії запала тиша. Повільно натиснувши на важіль, я відчув поколювання в легенях; у грудях лунко стукнуло серце, й у мене запаморочилось у голові.

За хвилину я піднявся сходами на горище, зачинив слухове вікно й вимкнув радіо. У мене починали боліти ноги — вочевидь, останнім часом я перенапружився.

Доки я йшов стежкою до міста, хмари з просвітами поволі сунули вглиб суходолу. Як на о пів на сьому надворі було доволі темно, над землею западав м’який літній присмерк. Коли я проминав птахів, кілька з них апатично злітали в повітря, але більшість лишалася сидіти на телефонних дротах, що зміїлися на щуплявих стовпах аж до самого острова. Вівці огидно, уривчасто мекали, маленькі ягнята вторили їм у відповідь. Дещо віддалік пташки розсілися на парканах із колючого дроту, у яких там, де за них чіплялися вівці, стирчали жмути брудної шерсті. Попри велику кількість випитої впродовж дня води, мене знову починав діймати тупий біль у голові. Я зітхнув і рушив далі; дюни повільно відступали, за ними починалися необроблені поля й скуйовджене пасовище.

Я сів на землю, спершись спиною об піщаний схил однієї з останніх дюн, і витер чоло. Струсивши краплі поту з пальців, я оглянув завмерлих овець і птахів на дротах. З міста долинали дзвони — імовірно, з католицької церкви. Можливо, вирішили сповістити про те, що їхні кляті собаки тепер у безпеці. Я усміхнувся, фиркнув від сміху й окинув поглядом траву, чагарник і бур’ян, за якими височів шпиль Церкви Шотландії. Ще трішки, і я мав побачити бібліотеку. Я відчував, як у мене нили ноги, і знав, що сідати було не варто. Щойно я знову рушу далі, вони почнуть боліти. Звісно ж, я збіса добре розумів, що лише тягну час, щоб пізніше дістатися міста, так само як і не поспішав виходити з дому після батькового дзвінка. Я знову поглянув на птахів, що, мов ноти на нотному стані, сиділи на дротах, які принесли мені останні новини, і зауважив, що одну ділянку вони чомусь оминали.