Так поміж молитвами і богохульствами Трифілій шукав, але не знаходив собі виправдання і спокою, не міг зупинитися, бо не мав влади над своєю хибною пристрастю, і хоча багато хто в місті знав або чув про його схильності, переважна більшість людей і подумати не могла і не сміла, що в церкві можливі такі ганебні речі.

Пес не розумів, що саме відбувається в кущах біля старої червоноцегляної стіни, але інстинкт підказував, що скрики, зойки і сльози – наслідок скоєного щойно злочину. І хоча потім маленькі люди заспокоювалися і їли, очевидно, щось смачне, Білл відчував стійкий запах зла – зла і насолоди, який йшов від людини великої, і це дуже лякало і непокоїло – зло продовжувало жити не за парканом, окремо; воно перебувало поруч і могло кожної миті нанести удар – підпалити будку, вдарити, відняти їжу. Інколи здавалося, що взагалі відокремлене тільки добро – стінами Оліної квартири, кладовищенським парканом та огорожею навколо божевільні – там завжди давали щось поїсти, а весь інший світ – то і є зла чужа територія.

Білл не гавкав і не гарчав на великого чоловіка в темному довгому одязі, не намагався протистояти і врятувати; лише підбирав куцого хвоста і задкував куди подалі в кущі; все, що маленький пес насмілювався протиставити злу – гарчати, не підпускаючи до стежки войовничого хлопчика-товстуна, що полював на нього з палицею в руці.

Сірий худнув. Худнув стрімко третій місяць, і ніхто й ніщо не могло зупинити процес – ані лікарі, ані підсилене харчування, ані дієти. При зрості один метр сімдесят п’ять сантиметрів він ще нещодавно мав ідеальну вагу сімдесят п’ять кілограмів, зараз же важив шістдесят чотири, при тому, що не переставав втрачати вагу щотижня і не ставав меншим на зріст. За три місяці хлопець встигнув обійти стільки лікарів, скільки не обходив за попередні тридцять років, але ніхто не міг йому зарадити, множилися хіба що діагнози та рахунки за ліки, але ніяк не м’язова маса на кістках. Майже все, що він намагався вживати в їжу, шлунок категорично відмовлявся приймати – віддавав назад тим же шляхом; хіба що якісь рідкі кашки та бульйон знаходили своє місце всередині Сірого, приймалися організмом і перетравлювалися на енергію. Він майже вже впав у відчай – сили покидали його разом із вагою, розум відмовлявся працювати більше години без відпочинку, а тіло втомлювалося тільки від підйому на другий поверх. Працювати він тепер не міг, тож залишився без роботи; як і зустрічатися з дівчатами – хотів, був спроможним, але не вистачало сил на попередні розмови. Сірий кілька разів здавав аналізи на ВІЛ, і щоразу залишився майже розчарованим – реакція негативна, жодного СНІДу, тобто знову невизначеність, а що може бути найгірше за невизначеність? Лише смерть. Сірий уявляв – і ця уява наближалася, лякаючи холодною вибіленою стелею лікарні, – як він одного ранку не зможе встати з ліжка. Він роздивлявся в дзеркалі худе обличчя з носом із горбинкою, невиразні каламутні, завжди тепер втомлені сірі очі, великі, світло-прозорі, смішні вже вуха, що стирчали від схудлості, наче у загнаного вовчиська, запалі неголені щоки, розкуйовджене коротке волосся невизначеного кольору – він схожий зараз на дуже втомленого п’ятнадцятирічного хлопчика, який заблудився в лісі, довго блукав, переляканий і голодний, і вийшов нарешті прямо до занедбаної хатинки на курячих ніжках, де мешкають людожери. Двері відкрилися, і молодиця, запнута в хустку, запросила увійти до кімнати. На дивані напроти двері, в дальньому кутку, сиділа жінка років п’ятдесяти в червоному спортивному костюмі з двома білими смугами на рукавах; величезні непропорційні долоні схожі на дві штикові лопати, а пальцями в золотих каблучках вона начебто викопувала, виколупувала – картоплю чи іншу городину – з полірованої поверхні невеличкого журнального столика, на якому стояв чайничок для заварки і чашка, лежали стоси паперів; поверх спортивної куртки висів масивний золотий хрест. Сірий тихо привітався, постояв на порозі, переминаючи ногами, але запрошення сісти не отримав. Намагався відкрити сумку, щоб дістати результати аналізів, УЗІ, діагнози, але жінка, яка весь цей час не зводила з нього очей, зупинила різким жестом величезної лопатодолоні: «Стій, де стоїш!» – і не пустила далі, наче він хворий на якусь заразну хворобу або небезпечний і неадекватний.

Сірий приблизно так собі і уявляв – незвично – зустріч із народною цілителькою Софією, тож мав слідувати порадам знаючих людей, а саме слухати і виконувати все, що та скаже. За довгі місяці хвороби він добре зрозумів, що сучасна медицина – це передусім страх. І всі ліки, які виписують, – то ліки від страху. Вони нічого не лікують, вони лише дають тимчасове полегшення і заганяють страх кудись далеко і глибоко в підсвідомість. Хворий ковтає пігулку – і страх перед хворобою і смертю зникає. На деякий час. А потім все починається спочатку: страх-лікар-пігулка-страх-лікар-пігулка – і так безкінечна кількість разів. Якось під ранок, коли шлунок знову почав нещадно боліти і смоктати соки, Сірий вирішив: якщо так станеться, якщо смерть сьогодні-завтра неминуча, то він обов’язково поїде помирати кудись високо в гори, туди, куди він давно мріяв потрапити, на свіже повітря, щоб без шуму машин і запаху вихлопних газів, щоб ніхто не плакав над ним; самотність – найкраща оправа для діаманта смерті. Така ідея Сірому дуже сподобалася – померти в горах; він пам’ятав фільм, японський, що колись дивився в кінотеатрі, – за квитками стояла величезна черга – про те, як син несе свого батька помирати високо в гори; себто в першій серії показали багато життя і сексу в старовинному японському селі, а всю другу серію син тягнув батька на гору, довго, і то було, звісно, не так цікаво, як секс у першій серії, проте, як виявилося, вразило і запам’яталося значно більше. Сірий напевне знав, що коли попросить, батько візьме і віднесе його туди, куди він скаже, бо батько любив його несамовито. Але батька не було поруч – батько працював далеко в Сибіру, і Сірий не мав шансів потрапити в гори за його допомогою; та й не мав він намірів здаватися, плекав, як то кажуть, надії на одужання і хотів жити, тому і стояв зараз напроти двох виставлених величезних лопатодолонь і роздивлявся розпатлану сиву зачіску цілительки Софії. «Ти не хворий, – раптом сказала жінка, – на тобі прокляття! Іди в церкву, поговори з Трифілієм». Вона навіть не доторкнулася до Сірого, нічого не запитала; здивований хлопець заплатив сто вісімдесят гривень в касу, отримав на пам’ять чек і повільно зійшов мокрими східцями – напроти через дорогу стояла біло-синя церква, і він не вагаючись рушив туди.

Кілька підозріло невеселих жебраків простягнули руки у молитовних проханнях, але Софія нічого не казала про них, лише про настоятеля. Краєм ока Сірий помітив худого білого собаку, що сидів на асфальті і жалібно дивився на перехожих. Зазвичай собаки сюди не ходили, бо жебраки біля церкви ніколи не давали їм їжі – не терпіли конкуренції; вже краще піти до бомжів, що риються у сміттєвих баках, ті обов’язково чимось та поділяться, але сьогодні Білл не мав вибору, так голод скрутив шлунок на мокрому порожньому кладовищі. Сірий зупинився, але згадав, що нічого з собою не має з харчів – це на роботу, коли ходив, завжди брав тормозок. «Ти не йди, посидь тут, почекай, – сказав він собаці, – я коли повернусь, куплю тобі ковбаси». Білий пес ці слова запам’ятав, і потім, аж доки жив на цвинтарі і не подався на базар, чи не щодня прибігав чекати на обіцяне.

Обережно, щоб не сполохнути солодку мить нетерпіння, отець Трифілій через щілинку в стіні спостерігав за молодим хлопцем зі свічкою в руці, що нерішуче повільно йшов по храму, оглядався, уважно роздивляючись ікони. «Свічку придбав тонку, дешеву», – автоматично відзначив батюшка. Про хлопця попередила дзвінком Софія, яка працювала під його прикриттям (та й взагалі то була саме його вдала ідея – відкрити постійно діючу приймальню народної цілительки, майже як народного депутата, та й функціонально послуги схожі), часто направляла сюди людей, а вже батюшка сам визначав, як йому вчиняти далі. Зараз Трифілій якраз перебував у межовому стані – без новеньких улюбленців долі, тож не спав цілу ніч, мучився, молився, просив прощення, колотився лобом о підлогу, але марно – Господь не змилувався, і тепер при лише тільки погляді на змарнілого самотнього хлопця Трифілій втрачав контроль над собою і, лихоманливо трусячись, розмірковував, як заманити того за вівтар і припасти там до грішної плоті. Коли він так зробив перший раз у церкві, то думав, що Господь (у такі миті справжні віра і жах охоплювали його душу) тут же покарає його блискавкою в потилицю. Але з Господом, принаймні, до цих пір, ніяких проблем не виникло; неприємності позаяк траплялися зовсім іншого, цивільного, а не метафізичного характеру: в міліції вже кілька років лежало з десяток заяв від батьків його неповнолітніх жертв, тричі йому погрожували вбивством, шість разів лупцювали біля під’їзду. Але лупцювали не так сильно, як в семінарії, швидше, для очистки сумління, для покаяння – і Трифілій їм прощав насилля, грішним, хоча відповідні заяви про побиття в міліцію не втомлювався подавати і сам. Заявам проти нього однак не давали ходу, бо скандал такого роду, пов’язаний із церквою-матінкою, нікому не потрібен, це по-перше, а по-друге, він мав таку паству, таких покровителів, які не тільки все знали, а й самі мали схожі слабкості. Тож кілька дзвінків – і папери летіли в глухі шухляди міліцейських сейфів, батьки плакали від відчаю та несправедливості, і в підсумку судили не його, Трифілія, а тих, хто наважувався, у відчаї зрозумівши, що закон промовчить і цього разу, підняти на нього руку. Але однак це коштувало чималих грошей – зам’яти такі делікатні справи в міліції та судах; йшов час, який працював на Трифілія: пристрасті вгамовувались, люди губилися від розпачу та безсилля, впадали у відчай, а він, нічтоже сумняшеся, продовжував відправляти служби і збирати півміста на свої проповіді, після яких праведним православним хотілося ридати і творити виключно справи добрі. Тож ніякої блискавки у потилицю з небес; навпаки, відчуття ризику та страху надавали стільки задоволення в самісінькому лоні матінки-церкви, що й не порівняти з пригодами, що відбувалися в кущах на кладовищі з маленькими божевільними, яких, за домовленістю з головним лікарем, він брав на кілька годин начебто для лікування їхнього духу, а насправді облегшував страждання плоті собі. «Знаєш, чому з хлопчаками мати справу безпечніше, аніж із дівчатками? – запитав він якось у свого прихожанина-високопосадовця. – Тому що хлопчаки ніколи не завагітніють!»