Колобок хоч і був товстуном, але товстуном дуже рухливим, тож непостійність стала його домінуючою рисою характеру; хлопчина постійно щось змінював: хокей на теніс, теніс на карате, власноруч – оцінки в щоденнику, карате на шахи, двадцятку в гаманці у діда на свою гривню, шахи на танці, танці на співи, і лише любов до Уми Турман і її здібностей убивати ворогів, які оточували також і Колобка з усіх боків, залишалася незмінною. Він заплющував очі й уявляв, як відрубає голови всім тим сборовським блатним, що витрушують з нього гроші на пиріжки, як ламає їм руки одним ударом руки, і нóги – одним ударом руки. Кров ворогів у його фантазіях лилась рікою, але головною тут була не помста, а справедливість, принаймні так вважав Колобок із акцентованим посиланням на Тарантіно. Тому онук, коли приходив до діда на роботу розповідати домашнє завдання з історії Середніх століть, кидав у Білла камінням, палками, тобто всім, що валялося поруч, але, на щастя, кидець із нього був поганенький. Білл піджимав куцого хвоста, відбігав осторонь, ховався за могили, визирав з-за огорож довгою хитрою мордою і посміхався собі по-псячому, наче він справжнісінький хижий Білл. Для собаки цей хлопчик, приблизно одноліток, якщо перерахувати собачі й людські роки за відомою схемою, залишався зовсім незрозумілим, він знаходився, як і нещодавня ніч пожежі та втечі, десь поза межами добра і зла, любові та нелюбові; такі люди зазвичай з’являються на дзвенячих велосипедах із незвіданої території жаху, підкоряючись лише одним їм, здавалося, відомим законам та інстинктам. Як їм протистояти, як здобути їхню прихильність, Білл не знав.

Єдиний спосіб, яким пес міг боронитися від хлопчика і боронити хлопчика, – голос. Білл завжди гучно гавкав на Колобка, зло гиркав, скалячи молоді гострі ікла, намагаючись відігнати від стежки, що вела повз паркан у кущі в найдальший куток кладовища, де рідко коли хто бував.

Але бував.

Так розпорядилася доля міста та його архітектори, що поруч із невизначеного достеменно віку кладовищем розташовувався білий будинок божевільні, до якої з іншого боку притискалася церква. Точніше сказати так: кладовище та церква затисли з обох боків двохповерховий будинок із прибудовами, в якому в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіч жив заможний купець Зіновій Якимчук, що успішно торгував льоном, цукром і мав винокурню, тож за радянської влади вирішили, що кращого місця, куди помістити божевільних, як поміж мерців та попів, і не знайти. Особливо цінними приміщеннями будинку вважалися просторі сухі підвали, де колись тримали і витримували вино, а зараз – утримували буйних хворих. Була в цьому якась гірка іронія: і вино, і буйні божевільні ставали тим ціннішими, чим довше перебували в підвалах. Вино, як відомо, з часом тільки набирає міцності і ціни; тяжкі ж хворі, на догляд яких виділяє кошти держава, і, якщо пощастить, то й заможні рідні, як не дивно, також мають таку ж властивість, бо ніхто не може знати, окрім двох-трьох лікарів і санітарів, скільки достеменно в ізольованих приміщеннях знаходиться людей, скільки їх лікується й досі, а скільки вже померло, тим паче, кладовище завжди поруч, і питання процедури – лише формальність.

Церква ж, незважаючи на пережиті бурхливі та лихі часи і відсутність коштів, залишалася справжньою окрасою міста: збудована в стилі українського козацького бароко більше ніж майже чотири століття тому, не дуже велика, але грандіозно красива, а бані змінювали колір в залежності від часу дня, пори року та погоди, що приводило в неймовірний перманентний захват всю місцеву інтелігенцію, а особливо фотографів та художників, деякі з яких на одних тільки зображеннях храму заробляли все своє життя. Щоправда, нинішній зовнішній вигляд споруди бажав кращого і хоча б елементарного щоденного догляду, не кажучи вже про ґрунтовну реставрацію – ліпнина поволі розвалювалася і опадала, по стінах із зовнішнього боку бігла темна павутина маленьких, але поки ще не загрозливих тріщинок. Зате всередині стіни сяяли позолотою ікон, і все мало вигляд та присмак успішного приходу, яким вже десять років керував із Божою поміччю отець Трифілій, якого багато хто з пастви поспішив занести до когорти майбутніх святих. Та й насправді панотець мав неабиякі здібності: на його служби стікалося сотні людей, бо так харизматично в місті проповіді досі мало хто читав; Трифілій знав кілька мов, Євангеліє цитував напам’ять і міг продовжити з будь-якого місця, де б ви не закінчили читати будь-яку з чотирьох частин, хоча б тобі Марка, хоча б і Петра, Луку чи Іоанна, але найголовніше – він міг впливати на свідомість людей найдивнішим чином і вселяти в їхні душі віру і любов до Господа і до церкви; серед особливо віруючих ходили чутки, що мав батюшка певні екстрасенсорні здібності, більш того, казали, що Трифілій – один із тих таємних могутніх екзорцистів, що молитвами виганяють бісів не тільки з приміщень, але й з людей. Трифілій всі свої таланти прекрасно усвідомлював і поціновував вельми високо, тож і розцінки на хрещення, відспівування, весілля встановив найвищі. Храм Воскресіння давав найбільший дохід у місті, і тому на місце Трифілія вже давно нерівно дихали в єпархії, але зачіпати остерігалися – Трифілій мав впливових покровителів як серед політиків, так і серед бандитів – він однаково відпускав гріхи всім бажаючим, до того ж мав свій маленький секрет із великими наслідками, тож жив собі державою в державі, сплачуючи в загальний єпархіальний бюджет крихти, посилаючись на поганий стан будівлі, тривалий ремонт і т. п., а сам тим часом розширював власні бізнес-інтереси та наставляв паству на путь істину. Особливо правильними та вдалими святами Трифілій вважав Різдво та Пасху, коли до церкви сунув цілий натовп – і віруючих, і невіруючих; молитися, освячувати, ставити свічки являвся хто попало і як попало, без жодних уявлень про смисл і величину події, про віру та гріх, про таїнства, зустрічалися навіть такі, хто жодного разу не тримав у руках Біблії і не чув ніколи і звука з Євангелія, але йшли ж таки, нехай і з одним лише уявленням про необхідність: «Ми – як усі, тому в Бога потрібно вірити». І тут панотець свого шансу не марнував і стягував із спаплюженого темнотою безпросвітною і заблудлого народонаселення повною мірою, а то навіть і більше. Але люди однак кожного року приходили, хоча й тихо сварилися на розцінки, дивилися спідлоба, але таки пленталися, наче заблудла отара овець, до храму (дійсно, довга дорога), і несли свої грошенята до вівтаря, де Трифілій уже точно знав, як ними розпорядитися во славу Господа і трохи до своєї вигоди.

Незважаючи на дбайливий і регулярний дохід, Трифілій, тим не менш, постійно потребував нових надходжень – справа банальна і кепська, той самий його маленький секрет, який тягне за собою великі наслідки: він до відчаю любив хлопчаків, а такі захоплення коштують інколи дуже дорого. Він мав кількох коханців із числа служок, але всі вони швидко набридали – тупі виконавці волі панотця, і тоді Трифілій відчував несамовиту тугу, не знаходив собі місця, починав сумніватися в наявності Бога, словом, жив у такі дні на грані офсайду – міг зірватися, навіть вдарити якогось служку; тож, щоб не ображати ближніх, доводилося постійно шукати нових зв’язків. У такі дні жінки-прихожанки з ближнього церковного кола тяжко зітхали і казали, що батюшка знову захворів, і душа його плаче і болить за всіх нас, грішних, тому він денно і нощно молиться. Трифілій дійсно в такі дні і ночі багато молився, але молитви допомагали не надовго, а проти ночі взагалі не існувало ніякої зброї, і тоді він, ледь дочекавшись ранку, біг до магазину за шоколадкою.

Тож Білл не дарма так злобно гарчав на онука директора кладовища Колобка – кілька разів пес спостерігав, як огрядний панотець, задравши сутану і спустивши спідні, посеред білого дня ґвалтує в кладовищенських кущах біля червоної цегляної стіни підлітків із божевільні. Закінчивши своє мерзопакостне діло, священик хрестився сам і хрестив жертву, яка не могла інколи в силу хвороби зв’язати і пару слів, цілував хрест і плакав, не можна точно сказати, від розкаяння чи щастя. Хлопчина з блідим обличчям лежав на траві, підтягнувши від болю ноги під підборіддя, руки його трусилися від нестями, проте він не кликав на допомогу і не кричав, а, вимазуючи щоки і долоні, жадібно смоктав шоколадку, вручену за гарну поведінку Трифілієм. Шоколадка зрештою і вирішувала справу – хворих у божевільні годували вкрай погано, вони відчували постійний тваринний голод, тому Трифілій, як пастир людських душ, одразу чітко вловив тенденцію – як правило, наступного разу хлопчики йшли майже добровільно, у них, наче в собачок Павлова, спрацьовував інстинкт – солодкого без болю не буває. «За великим рахунком, – думав Трифілій, – у цьому і полягає глибинний смисл православного християнства – через страждання та біль отримати вічне блаженство і спокій, як Господь наш, Ісус Христос. І, якщо подумати, то весь наш багатостраждальний народ так терпить, а шоколадка, милостиво подана владою, даною нам від Бога, є нагородою та прощенням за муки наші і гріхи наші, через страждання обрітаємо ми зцілення!»