Зовсім поруч упав і мовби розсипався, покотився по траві сміх — Парасчин дзеленькотливий сміх, так уміла сміятися тільки вона — підскакував угору й знову падав, мовби ще більшими горошинками. Два запахи любив Панас найбільше — пахучої паруючої землі, яку щойно виорав, й жіночого тіла, не просто жіночого, а саме Парасчиного. Якось було навіть подумав, що на ньому тоже можна вирощувати жито, а ліпше пшеницю, бо тіло було біле, аж сяюче. Та всього його, повністю, у всій красі й привабі, тико й бачив раз, як Параска купалася в Мережці, — підглянув, дух його полетів, запарував над водою, теплою, як парне[7] молоко, а прутень став розпирати ногавиці[8]. Він був чоловіком, і ця біла скибка, не скибка, а ціла паляниця, мала належати йому, він намастить неї, авжеж, ліпшим туком[9], ніж будь-який чоловік, не те що на їхньому кутку Млинищі, а в цілих Загорєнах. Тоді Панас таки не стримався, побіг і собі до річки, дівчина, певне, почула той біг, швидкий, гарячий, як у лошака, що спішить до води, обернулася, скрикнула, він угледів двійко розкішних диньок, які запашіли й засяяли, затулила їх руками. Скрикнула й стала відступати й пірнула у воду — геть гола. Мусила присісти, бо ж їхня річка ни така й глибока. Панас ни став стидатися, стягнув ногавиці й собі шубовснувся.

— Ни пудходь!

Дівочий крик, як поранений птах, ударився в його лице. «Ци побачила вона моє багацтво?» — подумав Панас вже у воді, що виявилася ни такою й теплою. Дівчина лягла животом на воду, поплила, схожа на великого вугра, що вигинався, розганяючи хвилі. Панас повагався й поплив за нею. Й добре зробив, бо ж вона таки озирнулася, повернула голову й очі — злякані, а од того побільшені, схожі на два маленькі горіхові озерця («Хіба озера бувають горіхові?» — подумав) — кресонули заклично, так йому здалося. Змахнув щосили рукою, потім рубонув по воді другою, підплив зовсім близько і схопив за ступні, пірнув донизу й побачив усю дівочу красу, таку безборонну, що аж одвернувся.

— Панасе, пусти!

Крик тепер був справді розпачливим, і він відпустив ноги, розвернувся, щоб пливти назад. Та почув кашель за спиною. Озирнувся: дівчина стояла по груди у воді, кашляла й сипала[10]. Певно, коли він підігнув їй ноги, нахапалася води.

— Парасю, прости, я не хотів, — розпачливо сказав.

— Одвернися. Ну… Ну тибе.

Він одвернувся, поплив назад. І раптом побачив дивну картину — несе її, безсилу, таку, що потребує помочі, порятунку, на руках, вздовж річки — ще безбороннішу, свіжу од купання, пахучу, розкриту перед ним.

«Буде так!» — подумав.

Коли доплив до місця, де роздягалися, подумав: мо’ пождати? Нє, ни стане, он і неїні спідниця й сорочка біліють на траві. Глянув на село й раптом подумав: «Ци ж нихто ни бачив?» Село ще спало, а може, й не спало, та яке йому діло до нього і до тої, без якої однині жити не зможе.

— Прости, ни стримався, — сказав увечері, коли побачив, як прямує, певно, до Ганьки Мирузової на дівочі посиденьки.

— Стримався, стримався, — засміялася Параска, і вже як поминула його, кинула через плече:

— Безсовісний!

Зрозумів — гнів її скорше вдаваний, і од того ще більше потепліло в грудях.

То було наприкінці позаминулого літа. Мережка за цей час пронесла чимало води крізь село.

На вечорницях, десь уже пусля Покрови вона сказала зі смішком:

— А знаєш, як у нашім силі кажуть, що має зробити хлопець, котрий дівчину голою побачив?

— І що ж? Штраф старості сплатити?

— Ну, як такий нидогадливий, то сади горох по капусті…

Він знав, на що натякає. Сказав, що може й до Пилипівки[11] ще сватів заслати.

— Пужди, — у голосі його коханої проклюнулось щось незвично-потаємне, — ни гонеся, як Харитин за параниною. Ни хочу я Мотрунці дорогу переходити.

Зрозумів — Параска натякає, що старша неїна сестра мусить раньше заміж вийти. У Мотрунки тоже були залицяльники, хоч видалася не такою вродливою, як молодша сестра. Та перебірливою. Бо вже й Петрові Лукасьовому, і хлопцю з сусіднього села піднесла диньки[12].

Панас рішив — хай він трохи пожде, мусить же вибрати когось тая Мотрунка. Мусить, бо за двайцятник перевалило, стара дівка, щитай.

Та з якогось часу до його серця закрався холодок, а до голови — підозра: не тико, ой не тико Мотрунка тут причиною, а щось інше.

Те щось називалося Єрчиковим Пилипом.

Єрчики жили через три хати од Парасчиної оселі. Всі, щитай, свої, на однім куткові виросли. Пилип був на рік старшим од Панаса. Вдався високим, огрядним, ціла буца[13] м’яса, тверда, могутня. І з чиєїсь легкої руки так Буцою по-вуличному й звали. Високий, могутній та, на диво, неговіркий, він поводив себе якось так, мовби знав особливу таємницю, яку от-от повідає комусь, та не може рішити кому.

Дивився значливо і в той же час сором’язливо. Сусіди Буцові казали, що не раз бачили, як він вдома у свята стоїть подовгу перед іконою Божої Матері. Просто стоїть, ніби й не молиться, а вдивляється в образок. Для чотирьох своїх молодших сестер і брата був нянькою, а до старшої сестри приходив також, як випадала вільна хвилина, поняньчити небожів.

Якось парубок їден, Пилипів ровесник, Денис Гутьків спитав, що Пилип найбільше любить у світі, то Пилип одказав, густо почервонівши:

— Як мені Манька спину миє.

Манька — то була його старша сестра. Пилип все червонів і червонів, ставав геть бурячковим. А тоді схопив Дениса і підняв над собою. Легко, мов пір’їну, й так же легко по хвилі опустив. Одвернувся й пішов геть під парубоцький сміх. А як приходив на вечорниці (збіговисько молоді), ще прадьонки в них називали, бо ж і пряли на ручних верстаках, і шили, не тико пісень співали, чи розважалися, доки хлопці жартами сипали, дівчат зачіпали, він вів себе так, ніби перебував тут сам по собі.

Пилип всідався на лавці, чогось завше коло порога, мов хотів кудись вийти чи утекти, сидів. Стримів, ніби не парубок, а великий старий пень, мовчки, навіть не завовтузиться, не закрекче, а ніби губи на замок зачинили. Сидить, лиш очима блимає. Зате, як у дівчини якоїсь клубок з рук випадав або часом і веретено падало, першим, де й спритність і проворність бралися, кидався підіймати. І вручав мовчки, без слів дівчині, якось так, наче підносив їй дорогоцінний скарб, який щойно знайшов, і той скарб належить саме цій вечорничниці й мусить його вручити він, Пилип.

Хлопці косували за те на Пилипа, підсміювалися, часом і дівчата піджартовували, а він сидів мовчазний, незворушний, червонів, але не відвертався і — диво — було видно, що ті жарти й насмішечки йому приємні й водночас вони мовби до нього не приставали, призначалися комусь іншому, кому Пилип і має передати. Таким він був, і мусив визнати Панас, що бачив — дівчата до Буци ставляться по-особливому: наче й поблажливо, ледь зверхньо, але й… Але й захоплено водночас. Ну а Параска, його Парасочка… Панас почав помічати то її погляд, кинутий мовби ненароком, то проходила поруч Буци й нібито тоже ненароком тернулася, то… Підозра Панасова росла, на ній уже зав’язалися і зріли вовчі ягоди. Він ще більше жартував, до дівчат підсікався — де словом, а де й руками, та давав зрозуміти Парасочці своїй, що то так — гра, гра й більше нічого, а має особливі слова, особливу приязнь тилько до неї. Параска ставилася до нього, як і перше — як до свого, їй призначеного хлопця, тико щось змінилося, продзеленчало, щоб уже не стихнути, а тихо, то скімлило, мов маленьке собача, то наближалося й дратувало. Раз Панас пішов з тих прадьонок раніше, став під старою розлогою напівсухою вербою, що коло вдовиної, Ганіної хати росла, де вони часто збиралися. Став, щоб побачити — нивже вийде Парася разом з тим мовчуном, нивже насмілиться Пилип проводжати його дівчину?.. Стояв, доки не стали виходити вечорничники-прадьонщики — їдна пара, друга… І тут не стримався, ноги самі понесли до хати… Він… Він боявся, що Параска вийде разом, удвох з Пилипом, що той напасник-нахаба неї проводжатиме, а вона… Параска вийшла з двома іншими дівчатами, Панас устиг подумати: «А де ж Пилип?», а тут велика мовчазна тінь виросла в пройомі дверей, і Панас побачив, як місяць виразно підсвітив, зробив світлішою темну, масивну, схожу на камінну брилу, фігуру.