— О, Панас… Панасик… А я думала — ти вже мене покинув…

Смішок його дівчини різонув боляче, а потім, проти його волі, наповнив груди, все тіло теплом.

Тоді, як пішли вулицею — він поруч з Параскою, а ззаду тінь-брила волочилася, й вирішив Панас — досить, не стане ждати, доки та Мотрунка розкомизиться та когось собі вибере, як не перед Зеленими святами, то пусля Покрови точно зашле сватів.

Про те ж думав і зараз. До Покрови, яка осінні весілля зачинала, лишалося пару днів, вже небагато ждати. Та щось наче стримує його самого…

Панас докосив болітце, сонце вже визирало ген-ген із низу за деревами, набрав у радюжку трави і вирушив додому. Слава Богу, наробився, завтра прийде, розкине покоси, щоби різуха сохла, а тоді рушить виорати поле їхнє коло річки, біля дороги, що веде до міста.

Він ішов лісовою дорогою із радюжкою з травою за плечима, яку підтримував рукою, у другій ніс косу й раптом явно відчув — йому хочеться оглянутися. Оглянутися, бо там хтось є, за ним хтось йде.

«Ну то й що? — подумав. — Разом ітимемо».

І відчув, що боїться озирнутися. Чого б то? Знав, що ліс має своїх жителів, невидимих для людського ока, од них оберігав хрестик під сорочкою, та й мати казали, що того, хто Боже слово ни забуває, ніяка нечиста сила не зачепить. Він знав кілька молитов, ходив до церкви, знав якими словами од вовкулаків боронитися, мав кресало собі, щоб викресати вогонь, як стрінеться русалка, тилько їхній час минув, надворі осінь. Ну от іще — він боїться?

Панас озирнувся і побачив, що за ним лісовою доріжкою йде жінка в білому. У білому платті, ци… Може, й сорочці… Легкий морозець пробіг шкірою, полоскотав спину. Хай, він зараз переконається, що нияка то ни нечиста сила, жінка як жінка, мо’ з сусіцького села, Гупалів чи що… Став ждати, дивився, як жінка наближається… Мовби й пізнавати став, тилько пригадати не міг — хто ж то такий… Знакома, а пригадати не може… Жінка йшла поволі, та раптом… раптом спинилася й почала підійматися — над дорогою, а тоді… над лісом, над деревами, летіла, ніби птаха, проте… руки не розставила, а підняла над головою. Страх залізним обручем охопив спершу голову, стиснув скроні, а тоді скував усе тіло. Панас подумав, що тре прогнати видиво… Заплющив очі, розплющив поволі, а тоді, стуливши повіки, блимнув з усієї сили… Нікого ні над дорогою, ні над лісом не було. Біла жінка мовби розтала в надвечірньому присмерку, який з’явився на зміну сонцю.

А на тому місці, де зникла жінка, засвітилася невелика, але добре видна зірка — голубувата, начеб прозора і схожа… Панас не міг спершу визначити, на що ж знайоме та зірка схожа. І раптом аж здригнувся, сіпнувся — зірка тая була схожа на маленьку прозору, підсвічену дивним світлом сльозинку. Сльозинку, що світилася… З неба, крізь надвечірній простір, і начебто враз торкнулася не тільки ока, а і його щоки. Аж Панас тернув пальцем по щоці.

Сухо…

Панас рушив не одразу, перехрестився, перш ніж «Отче наш» проказав. «Що ж то було?» — свердлила голову думка, а коли пройшов з десяток-другий кроків, мусив таки оглянутися. Мусив. Нікого. Тьмяніє вечірнє небо. Блимотить зірка. А он і друга збоку з’явилася. Жінки ж нема. Привиділося? Може, й так. Думка заспокоювала.

Озирався ще й ще, та нічого й никого ни побачив. Зірка світила собі на небі. А перед селом інша, дивна думка прийшла — треба йти не дорогою до містка чи до броду, де мілко, а перейти річку в іншому місці. Так і зробив, закасавши ногавиці. Забаганка його здивувала. Наче чиясь забаганка. Тої жінки, яку видів? Відьми, русалки, тико ж нечиста сила сміється, кажуть, регоче, крутиться. Знаки всякі подає, заманює… А тут ні слова, ні шелесту.

Напитав мілкіше місце й перейшов річку. Холодна вода остудила ноги й голову. Начеб просвітліло в голові, до неї просилася якась думка… Про щось таке, що треба згадати, а ніяк ни може…

Стрітив уже на вулиці дядька Трохима Пиркальового, перекинувся словом, далі Пріську, Парасчину подругу, що знав — ни байдужа до нього… Відпустив жартик, слова були — здалося — і його, й не його… чого б то? Про те, що бачив, не обмовився, — ще сміятися почнуть…

Матері сказав, уже як повечеряли й мали лягати… Про жінку, що бачив… Білу, яка над лісом піднялася…

І мати мовила тихо, якось злякано й урочисто воднораз:

— То ж ти, певне, Діву Млинища бачив…

— Діву Млинища? — Панас не міг уторопати. — Пречисту Діву? Діву Марію?

— Нє, синку… Діву нашого Млинища… Кутка нашого…

— Хіба наш куток має свою Діву? — Панас аж злякано глянув на матір.

— Нє… Тико стареї люди кажуть… Колись я чула…

І мати Юстина сказала, що од покійної бабусі свої почула — рідко, може, раз на сто літ, являється перед людські очі тая Діва. Охоронниця їхнього кутка. Їхнього, бо никому з інших кутків села — ни з Козлища, ни з Чинбарів, ни з Гурбів, Ковалів ци Підцерков’я, тико коло їхнього Млинища й бачили тую жінку…

— Про те ни вельми й згадують, бо ж забувається, — сказала мама Юстина. — Бо рідко вона являється… То колись дівчина, яку багач сватав з міста, а вона ни схотіла, коли силоміць пробував до себе забрати. Вирвалася й до лісу втекла… Думали, мо’ втопилася ци вовки задерли… Тико ж тіла ни найшли… Ну й являється чєс од чєсу… Коли порятувати когось хоче. А то ще… Казали бабуня: їдному чоловікові ци жінці тико і являється… Кожного разу… як знак хоче подати… У житті того, кому явилася, хто неї побачив, щось особливе станеться… Якісь особливі переміни… Ой, синку, коби ж, як має щось статися, хоч хай буде добре… Молися Богові та Пресвятій Діві і я молитимуся…

— Що ж має статися?

— Або я відаю?..

— Женюся, мамо, ото й станеться, — сказав Панас. — Невістку вам приведу… Ото й станеться…

— Параску?

— А то кого ж?..

Мати торкнулася синової руки. Несміливо, лагідно. Зітхнула.

— Параска — вдатна дівчина. І на лиці й до роботи. Бистра, на язик, правда, гостра, та нихай.

— Тико Параска на гинчого око гострить.

Тут вони побачили, що на порозі виріс Тарас. Руки в боки, а нога вперед виставлена. Якась у нього усмішка, мовби з осіннього холоду принесена чи десь позичена… Стоїть, блимає, то навіть при тьмяньому поблиску скіпки, вставленої у гладишку, видно.

— Що ти таке мовиш, Тарасику?

Мати Юстина аж руки простягла, мовби од тих слів одпиралася. Просила їх за поріг вийти, до хати не пускала.

— А то ви-те, мамо, ни знаїте, — Тарас чвиркнув, до хати ступив, шапчину на лавку кинув. — Вона ж із Пилипком граїться, хоть і коло Панасика нашого вертиться.

— Тарасику…

— А що Тарас? Тарас — ни Панас, до сватання далеко.

Тут старший брат засміявся. Сміявся довго й розгонисто. До брата підійшов, за чуба легенько смикнув.

Промовив:

— У нашого пана, кажуть, вошей багато. Та таким, як Пилипко, продає. Ото хай і купує, той Буца.

З тим і ступив за поріг. Спинився, окинув оком їхній куток. Млинище лежало тихе і умиротворене. Де-не-де зблимували вогники, чулися звіддалік, як вуркотіння, жіночі голоси. Усе було, як звично. Сьогодні вечорниць не передбачалося. Звичний буденний вечір. Завтра жде робота. Як вчора і позавчора. Таке життя.

Вдивився в темряву. Почав рости страх, бо здалося, що начеб щось біле за сусідським садом промайнуло. Діва Млинища? Нє, нічого не видко. Здалося. Страх поступово минав, а ноги самі несли туди, де він мав бути. Коло Парасчиної хати.

Стояв, вдивлявся в темне вікно.

Там, за ним, у хаті вже, певно, спали: Параска, неїна сестра, мати з батьком. А може, й не сплять, може, Парасочка десь вистоює собі з Пилипцьом? Од цієї думки кинуло в жар.

Раптом він почув притишені голоси, тихий дівочий сміх, що розсипався легенькими дзвіночками-горошинками.

Голоси наближалися.

Одлягло од серця, бо зрозумів, що то Мотрунка зі своїм парубком. Ба, та тож Павлик уроді Лепесів з другого кутка, аж із Чинбарів. Панас відступив, сховався за деревом. Почував легкий сором і радість. Двоє поруч притислися одне до одного, стали наче одним тілом.