Є багато способів виробити велику кількість електрики, але зазвичай це робить динамо-машина, особливий пристрій, який обертається силою пари`.

Звичайно, це не так просто. Насамперед потрібна енергія, щоб нагріти воду до пароподібного стану. Отримати цю енергію можна від самих атомів (це так звана ядерна енергія), або від Сонця, або від вітру, або просто спалюванням таких речей, як вугілля. Це все складні процеси. Але в результаті все, що нам потрібно зробити, – це ввімкнути перемикач або натиснути кнопку, і нехай маленькі електрони роблять свою справу.

Кістки – дивовижні. Ви можете уявляти їх собі білими, ламкими і млявими, але всередині нашого тіла вони сповнені життя.

Кістки складаються з дуже твердої речовини, усередині якої – безліч маленьких клітин. Кістки рожевого кольору, тому що в них дуже багато кровоносних судин. Кістки неймовірно сильні – такі само жорсткі, як залізо, але не ламкі. На щастя, кістку досить важко зламати, тому що кістковий матеріал – це дуже «розумна» суміш твердого мінералу, який містить багато кальцію, і міцного білка.

Кістки постійно змінюються, всередині і ззовні. Їхні форма і розмір змінюються відповідно до того, як росте ваше тіло, але навіть якщо ви вже дорослі, вони все ще можуть трохи змінитися. Це тому, що вони містять живі клітини. Деякі з цих клітин, які називаються остеобласти, можуть відкачувати новий кістковий матеріал. Інші називаються остеокласти, вони роз’їдають кістковий матеріал. Остеобласти й остеокласти разом стежать за тим, щоб кістка завжди мала форму і розмір, відповідні до навантажень, які вона приймає на себе.

Якщо розрізати навпіл кістку, наприклад стегнову, ви не побачите клітин. (Для цього потрібен мікроскоп.) Але ви побачите різницю між вмістом кістки в середині і на кінцях.

У середині стегнової кістки кісткова речовина формує товстий циліндр, або трубку, всередині якої міститься кістковий мозок. У дорослих організмах він складається переважно з жиру, а в молодих – із кровотворних клітин.

Зовсім інша картина на кінцях кістки. Немає порожнини для кісткового мозку, і майже все заповнено пористою кістковою матерією, що нагадує губку. Власне, це й називається губчастою кісткою. Звичайно, вона не м’яка, як губка, а дуже-дуже тверда.

Жива тканина і велика кількість кровоносних судин допомагають кістці ефективно відновлятися в разі перелому. Дуже важливо тримати зламані кінці кістки нерухомо – для цього лікар накладає на зламану руку чи ногу шину або гіпс. За кілька тижнів нова кісткова тканина виросте і «склеїть» краї перелому.

Сподіваюся, що ви згодні – кістки дивовижні!

На щастя, зі мною це ніколи не траплялося. Я завжди беру з собою пакети їжі, і в мене є машина, яка робить питну воду з морської. Але якби в мене закінчилася їжа і машина зламалася, довелося б підійти до питання творчо.

Щоб їсти, я могла б ловити рибу. Але я ненавиджу це. Ціла група риб збирається під моїм човном, і з часом я розпізнаю деякі з них за розміром або шрамами на тілах. Я зовсім одна на човні, тож тільки риби складають мені компанію. Іноді я навіть розмовляю з ними. (Якщо вони коли-небудь відповідатимуть мені – я в біді.) Мені було б дуже важко ловити і вбивати їх, але якби я була досить голодною, думаю, довелося б зробити це.

Що стосується води, то я, щоб зловити дощ, використовувала б свій козирок від сонця. Але це було б досить складно. Часто дощ не йде протягом декількох днів або навіть тижнів. Або, якщо він іде, іноді буває так вітряно, що дощ летить горизонтально, і було б важко зловити його. Тож я могла б пошукати якийсь корабель і попросити води.

Я просто сподіваюся, що вони не дали б мені її у пластикових пляшках, тому що я бачу багато пластику, який плаває в океані, і намагаюся не використовувати пластмасові пляшки.

Отже, я просто добре готуватимуся до плавань, і сподіваюся, що ніколи не залишуся без їжі й води. Життя в океані важке – з хвилями, які іноді досить великі, щоб перекинути човен, і бурями, і акулами. Тож відчувати голод і спрагу – це вже занадто!

Якщо йдеться про досить короткі відстані від місць, де кішка бувала раніше, – мабуть, вона просто згадує знайомі орієнтири, будівлі, дерева тощо. Це як ви добиралися б додому від знайомого місця. Та деякі кішки знаходять шлях додому, коли губляться на незнайомій території, за багато миль від дому, наприклад під час відпочинку на природі.

Собаки теж так можуть. Вони, здається, мають відчуття напрямку, яке допомагає їм знайти шлях назад із місць, де вони ніколи не були раніше, – у деяких випадках від сотень миль, як це показано у фільмі Діснея «Неймовірна подорож», який ґрунтується на реальній історії.

І це тільки верхівка айсберга.

Поштові голуби знаходять свої горища здалеку. Вони можуть прилетіти додому з відстані шестисот миль за один день. Вони не бачать своє житло, звичайно, але наукові дослідження показали, що вони пам’ятають повороти на шляху. Не все залежить навіть від положення сонця, тому що вони можуть летіти додому в хмарні дні теж, і навіть можуть літати вночі.

Магнітне поле Землі, здається, грає певну роль у здатності голубів до «самонаведення». Компас вказує на північ за допомогою магнітного поля, тож ви можете використати його, щоб сказати, у якому напрямку йдете. Але навіть якби голуб мав відчуття компаса, це не пояснює його здібностей повною мірою. Адже якщо, наприклад, скинути вас із парашутом у невідомому місці, але з компасом, ви зрозумієте, де північ, але не де розташований ваш будинок.

Тварини і птахи, які мігрують, досягають навіть більших успіхів у навігації. Британські зозулі мігрують до південної частини Африки, перетинаючи пустелю Сахара. Молоді зозулі залишаються в Британії, їх виховують птахи інших видів, і вони вже ніколи не зустрічаються зі своїми батьками. Проте через декілька тижнів після того, як старше покоління летить до Африки, молоді зозулі об’єднуються і знаходять свій шлях до вирію.

Знову ж, магнетизм, здається, грає певну роль у міграційній поведінці тварин, але це не вичерпне пояснення. Я думаю, що тварини пов’язані з полем їх будинку, яке діє як свого роду невидима гумка.

Коли голуб відлітає на сотні миль від будинку, він спочатку безладно крутиться, а потім стрімголов летить у вірному напрямку, ніби має якийсь потяг. Молоді зозулі успадковують це відчуття напряму від батьків, і, схоже, це спадкова колективна пам’ять виду. Але це тільки теорія. Ніхто не знає, як тварини знаходять шлях додому.

Камінь. Понад шість тисяч кілометрів каменю! Це приблизно відстань від Парижа у Франції до Делі в Індії, хіба що їхати треба просто вниз до центру Землі.

Далеко внизу, біля внутрішнього ядра Землі, величезний тиск планети ззовні стискає багатий на метали камінь у тверде залізо. Якби ви могли потрапити туди, то знайшли б окремі кристали заліза – багато сотень метрів завдовжки.

Що далі, то тиск менший, але температура більша, ніж на поверхні Сонця, ці породи набувають форми розплавленого металу. Саме цей вихор бурхливого океану заліза – зовнішнє ядро Землі – генерує магнітне поле нашої планети і спричиняє постійні зсуви земної поверхні.

Уявіть собі велике варене яйце, у якому жовток лише частково затвердів – жовта рідина трохи схожа на рідку зовнішню оболонку ядра планети. Якщо ви тримаєте цей образ у голові, то білок з вареного яйця нагадує легкі кам’янисті матеріали, які формують основну масу планети.