Коли ми говоримо про наші сім’ї й наших дітей і про те, що багато людей на Заході думають про них і про війну, ставлення афганців до мене змінюється. Ми розуміємо, що не такі вже й різні і, ймовірно, хочемо того самого. Ми всі хочемо миру.

Війни трапляються, тому що уряди, які ухвалюють рішення від нашого імені, бояться. Це трохи схоже на те, коли ти сам на майданчику (твій друг сьогодні не прийшов до школи), а інша «банда» тебе обзиває. Що тобі хочеться зробити? Б’юся об заклад, іноді ти теж хочеш обзиватися. І коли починається бійка, важко, дуже важко зупинитися першим і визнати, що ти помиляєшся. Так само і з різними країнами.

У тебе завтра фізкультура, а ти не можеш знайти спортивні штани. Ти уже скрізь подивився: у шафі, під ліжком, на підвіконні (тому що штани просмерділи всю спальню). Немає. Ти витягуєш усе з гардеробу, перевіряєш шкільний рюкзак, перевертаєш матрасик, де спить собака (раптом собака вкрав їх?). Штани зникли. Тож що ти робиш? Ти кличеш маму.

– Мамо!

Вона не чує тебе. Ти кличеш знову, вже голосніше:

– МАААМО!

Але вона в кухні, миє посуд і підспівує радіо. Тож ти робиш глибокий вдих, заповнюєш легені повітрям і кричиш що є сили:

– МААААААМООООО!

І спостерігаєш, як вона біжить, трохи налякана, тому що думає, що ти впав зі сходів і зламав ноги. Чого, звісно, не трапилося. Але ти привернув мамину увагу. Ти говорив з нею.

Усі тварини спілкуються між собою. Примати, типу мавп і горил, використовують методи комунікації, схожі на наші. Крім різноманітних звуків вони застосовують міміку й жести. А жуки-сонечка тримають хижаків на відстані за допомогою кольору. Їхні червоно-чорні крила діють як застережливий знак, що ніби промовляє: «Тримайся подалі, я небезпечний».

Дельфіни цокають і пищать, а також плескають на поверхні моря хвостами або вистрибують із води і вдаряються животом об воду, пірнаючи. Коли дельфін б’ється животом по воді, це те саме, що ти говориш друзям у соціальних мережах, як ти щойно почув нову пісню улюбленої музичної групи і вона чудова. Хоча, звісно, дельфінів більше цікавить риба, ніж музична група. А леви? Вони хрюкають, стогнуть, гарчать, шиплять, нявчать, фиркають, пихкають, і, звичайно ж, вони РИЧАТЬ!

У дикій природі більшість левів живуть в Африці, як правило, на великих відкритих трав’янистих територіях, відомих як савани. Леви живуть у групах, які називаються «прайди» і зазвичай складаються з одного або двох самців і чотирьох або п’яти самок. Кожен прайд має територію, яку самці захищатимуть, щоб переконатися, що інші леви не зайдуть і не вкрадуть або антилопу (яких леви люблять їсти), або самок. Часто ці території дуже великі, і ричання – один зі способів захистити їх і дати іншим левам знати, що вони заходять на чужу територію.

Якщо самець віч-на-віч із суперником, він ричатиме, щоб налякати його. Ричання також є одним зі способів підтримати контакт з іншою частиною прайду. Це як смс-повідомлення, але гучніше. Лев, який просто хизується, може ричати за п’ять миль від вашого будинку, і ти все одно почуєш його.

Але лев не допоможе тобі знайти спортивні штани. Допоможе тільки мама.

Уяви собі світ, у якому немає грошей. Тобі було б дуже складно. Припустімо, ти хотів би купити піцу. Ти пішов би в піцерію і замовив собі одну. Але пам’ятай, що грошей немає. Тож як ти переконаєш продавця дати тобі піцу? Продавець піци, як і ти, потребує чогось. Тож, можливо, він буде готовий обміняти смачний пиріг на щось, що є у тебе або щось, що ти можеш зробити. Але якщо у тебе немає нічого, чого продавцю хотілося б, ти не зможеш отримати піцу. Це розчаровує, чи не так?

Тепер подумай про це з точки зору продавця піци. Продавцю піци потрібні борошно, помідори і сир, щоб зробити піцу. Але як продавець піци переконає фермера дати необхідні йому борошно, помідори і сир, якщо у світі немає грошей? Він може, звичайно, запропонувати обміняти на все це свою піцу. Але, ймовірно, хоч би якими смачними були піци, фермеру не захочеться їх багато.

Ось чому люди винайшли гроші. Так, люди винайшли їх. Гроші не падають з неба. Гроші не ростуть у садку. Люди просто вирішили – тисячі років тому, – що шматкам металу можна надати певного значення й обмінювати на потрібні речі. Сьогодні гроші бувають паперовими, пластиковими або електронними. Але головне те, що вони мають вартість, тож їх можна обміняти на потрібні нам речі.

Продавець піци із задоволенням візьме гроші в обмін на піцу, тому що знає: фермер візьме ці гроші в обмін на продукти; фермер знає, що за ці гроші зможе купити все, що потрібно (наприклад, зерно і добрива).

Гроші – одна з найдивовижніших речей, які винайшло людство, хоча ніхто не знає імені геніального винахідника.

Без хобота слони мали б просто блазнівський вигляд! А якщо серйозно, хобот слону потрібен для багато чого. Просто дивовижно, що слон може робити зі своїм хоботом. За допомогою хоботу він їсть, п’є, обливається водою, приймаючи своєрідний душ, обіймає, торкається, нюхає, плаває, носить дерева, вибирає смачненьке, б’ється…

Насправді жодна тварина не має кращого і кориснішого носа, ніж слон. Хобот – це ніс і верхня губа водночас. Хобот сильний, еластичний і ніжний. Тільки уяви собі: якби ми могли зробити руками те, що слон робить хоботом! Так, ми можемо торкатися чогось, брати щось і обіймати когось рукою, але, звичайно, не можемо відчувати нею запах, утягувати воду та поливати себе.

Хобот слона справді сильний. Досить сильний, щоб нести дерево! Але він також може бути неймовірно делікатним, досить чутливим, щоб підібрати з землі олівець або арахіс. Хобот настільки довгий, що може дотягнутися до верхньої частини дерев, щоб зірвати листя, або зануритися у воду, донести її до рота і пити або, як зі шлангу, облити себе водою, ніби в душі. Хобот може обдати себе й пилом – це своєрідний захист від укусів мух.

Ти коли-небудь бачив, як слон плаває? Якщо занадто глибоко, він використовує хобот як трубку. Здорово, правда? Хотіла б я вміти так робити своєю рукою! У слонів довгі хоботи, тому що вони й самі – гігантські тварини з великими ногами і величезною головою. У хоботі – сорок тисяч м’язів і сухожиль і надчутливий кінчик. Без хоботу слон не міг би харчуватися.

Маленький слон майже рік вчиться користуватися своїм хоботом, і іноді дуже смішно спостерігати, як слоненя намагається керувати всіма цими м’язами. Я навіть бачила слонів, які малюють хоботами! Звісно, ці слони росли в неволі, але в результаті в них вийшли справжні витвори мистецтва… (Ах!)

Це було так давно, що ніхто не знає. Це таємниця. Але я можу розповісти про деякі з найперших книжок.

Вони були не з паперу. У давнину в Китаї їх робили з дерев’яних – бамбукових – паличок, які перев’язували ниткою. Потім на цих паличках писали, причому не зліва направо, а зверху вниз.

Першу людину, яка виготовила папір, звали Цай Лунь. Він був китайцем, носив довгий одяг і зав’язував волосся на потилиці у косичку. Цай Лунь зробив папір із ганчірок і старого одягу. Тож якби ти викинув свою футболку, Цай Лунь міг би перетворити її на зошит. Я пожартував про футболку, до речі, – не викидай її, просто поклади до пральної машини.

Старого чоловіка на ім’я Конфуцій китайці визнавали дуже мудрим і прагнули записати все, що він казав, щоб пам’ятати. Усі вислови Конфуція були вирізані на п’ятдесяти величезних каменях, кожен із яких був розміром з людину. Це найважча у світі книжка. Знадобилося вісім років, щоб написати її, і двісті чоловіків, щоб підняти.