Ми приїхали в готель. Він дозволив мені вибрати картку від номера. Один номер був більший, але з нудним краєвидом, другий трохи менший, але з видом на зимову красуню Прагу. Звісно, що Він запропонував мені пожити у великому номері. Звісно, я вибрала гарний нічний вид з вікна і ввічливо поступилася Йому величезним номером. Він зробив вигляд, що задоволений, і навіть усміхнувся.

Перед тим як вести мене на вечерю, задля якої я прилетіла, Він вирішив «перекусити» в готелі, бо «цілу вічність прочекав мене в аеропорту і зголоднів через мене». Він, як завжди, був усім невдоволений і смішив мене. Ми сиділи в фойє готелю, і Він вичитував мені за те, що я прилетіла в «літній» майці і «на нас дивляться всі немолоді європейці і подумки дорікають Йому за те, що Він не купує мені зимових речей». Коли Він хотів обвити мене своїм шарфом, підійшла не дуже привітна офіціантка, яка спробувала прийняти у Нього замовлення. Я в думці поспівчувала офіціантці, бо знала, через що їй зараз доведеться пройти. За десять хвилин Він визначився з вибором, який розгойдувався, як маятник, то на користь маленького «легкого» чизкейка, то на користь салату «Цезар». Врешті-решт, Він вирішив, що «Цезар» краще підійде для «легкої перекуски»… Я уважно стежила за мімікою офіціантки… а надто коли Він почав конкретизувати своє замовлення. Тільки Він міг замовити «Цезар» без курки, без сухариків, помідорів… Іншими словами, Він замовив один з найпопулярніших салатів у світі, але попросив принести Йому саме листя… Офіціантка злісно застукала каблуками по мармуровій підлозі. Я крізь сміх замовила капучино, а потім залишилась винуватою в тому, що «поки я пила дорогий капучино, почався дощ»… Чудовий празький дощ… Що могло бути краще, ніж гуляти з Ним під дощем? Нічого… навіть попри те, що Він нервово поламав парасольку з логотипом «InterСontinental» ще до того, як ми встигли ступити перший крок назустріч чуттєвій Празі і вийти з-під навісу готелю… Кому потрібна парасолька, коли є січень, Прага, Він і пухнастий сніг на вимощених бруківкою вулицях? Не мені. Не сьогодні. Ніколи.

Ми прогулювалися зимовою, освітленою нічними вогнями Прагою… жартували, сміялися, про щось говорили, про щось мовчали, щось згадували… і сніг здавався мені особливо ніжним. Сніг усміхався. Нарешті ми знайшли саме той ресторан, до якого Він збирався мене повести. Класне місце… Старовинний чеський ресторанчик… Я сказала Йому, що «я вже тут колись була», і Він пригрозив мені «відправити мене додому, не чекаючи мого ранкового літака». Після перекуски «Цезарем» за власним рецептом Він замовив півменю і попросив мене «ні в чому собі не відмовляти». Я реготала до сліз… особливо коли Він вирішив поділитися зі мною млинчиками, які, судячи з не властивої Йому доброти, Він просто вже не міг їсти… І раптом я побачила хлопця, який сидів за сусіднім столиком… у футболці з короткими рукавами:

– Дивись… а ти казав… не тільки я взимку ходжу в майках. – Мене розбирала гордість.

– Ну… і чому ти радієш? Просто ще один несповна розуму. – Він знехотя знищував ножем останній млинчик з полуницею.

– Я кілька годин чекала стиковки в Києві… там завжди жарко в терміналі. А в майці було чудово! – виправдовувалась я.

– Я цього не розумію. Чому ти можеш просидіти кілька годин у Борисполі чи півдня у Відні, щоб увечері зустрітися зі мною і назавтра повернутися назад? – Він облишив млинчик і серйозно на мене подивився.

– З тієї ж причини, що й тоді, коли я побігла до тебе в аеропорту… і розбила губу. – Мене здивувало, чому Він запитує. Але Він часто щиро ставив мені запитання, на які сам знав відповіді. Напевно, знав…

– А чому ти тоді побігла до мене в аеропорту?

Я мовчала. Мені було нелегко спілкуватися з Ним, бачачи при цьому Його очі. Про все на світі я розповідала Йому в своїх e-mails, але ніколи не могла сформулювати свою думку, коли Він сидів навпроти.

– Завтра розкажу. То ми йдемо гуляти? У мене вже скоро літак…

Мені дуже хотілося подивитися на нічний Карлів міст. Ми щоп’ять хвилин уточнювали дорогу в перехожих, бо Він весь час дратував мене і казав, «що я Його не туди веду». Я справді зеленого поняття не мала, куди ми йдемо, бо погано знала Прагу, але категорично відмовлялася їхати на таксі… мені подобалося з Ним гуляти. На кожному кроці Він зупинявся і висипав жменю монет у картонні коробочки місцевих безпритульних. За годину ми все-таки дійшли до одного з найгарніших мостів у світі…

– Дай мені, будь ласка, монетку! – попросила я, перехиляючись із мосту.

– Юлю, відійди звідти. У мене немає дрібних грошей. А паперових я тобі не дам. Ти й так з’їла в ресторані більше, ніж я розраховував, – з усмішкою сказав Він.

– Ну… я серйозно. Тут треба загадувати бажання і кидати монетку. У мене тільки українські копійки… але я не можу так образити Карлів міст. Бажання не збудеться. Дай мені євро. – Я сміялася і дивилася на нього благальними очима.

– Юлю… мені що, повернутися і попросити здачу в волоцюги?

– Гаразд… кину українську копійку. – Я дістала з кишені п’ятдесят копійок, загадала бажання і щосили запустила монетку в чарівне чеське небо.

До готелю ми все-таки поїхали на таксі. Годині о третій ночі я випила в фойє ще капучино, розуміючи, що заснути я все одно не зможу. Він наказав обов’язково розбудити Його вранці, щоб ми поснідали і Він встиг вчасно відвезти мене до аеропорту.

Я зайшла в номер, помилувалася запаморочливим краєвидом, що одкривався з мого вікна, усміхнулась від думки, що у Його номері він не такий чудовий, і вирішила все-таки поспати… кілька годин…

Снідати з Ним виявилося так само весело, як і обідати й вечеряти:

– Дивися уважно і вчися, поки я поруч. Це смачно. Скуштуй. – Він простягнув мені шматочок камамбера із журавлиним джемом.

– Не хочу їсти. – З наближенням від’їзду мій настрій псувався.

– Тоді швиденько принеси мені два тістечка. – Він уже смачно жував камамбер, який ще секунду тому призначався для мене.

– Ти що, зовсім знахабнів? Давай сюди мій камамбер. – Я завжди велася на Його провокації.

– Юлю, чому ти замовкла? Розважай мене. – Він і далі виводив мене на емоції.

– Не дратуй мене, я тебе дуже прошу. – Регочучи, я приштрикнула камамбер ножем до тарілки. – Краще сходжу по тістечка.

Я принесла тістечка і мовчки втупилася в тарілку, на якій лежав розплющений сир.

– «Знаешь ли ты… о чем молчит она, о чем ее мечты»… – Він радісно поїдав тістечка і наспівував пісеньку Лепса.

– «Знаешь ли ты, что говорит она, когда не рядом ты…» – вихопилося у мене.

– Коли-небудь дізнаюся. З’їж тістечко, я тебе дуже прошу.

– Ти що, більше не хочеш? – Мене насторожувала Його щедрість.

– А ти вважаєш, що я тобі просто так його запропонував би? – Він сміявся до сліз.

– Можеш провокувати мене, скільки хочеш. Ти мені все одно не набрид… поки що. – Я забрала у нього тістечко.

Ми весело поснідали і неквапом рушили до рецепції. Виявилося, що Він щось забув у своєму номері і Йому треба було повернутися.

– Гаразд, можеш тим часом вибрати собі подарунок… тільки недорогий! – Він дуже строго на мене подивився, стримуючи посмішку.

– Який ще подарунок? – здивувалася я.

– Ну, я ж повинен тобі щось подарувати на згадку про поїздку…

– Ти мені потураєш! Як завжди!.. Вчора ти повів мене вночі на вулицю з дорогими крамницями і спитав, чи подобається мені що-небудь… Сьогодні ти вирішив зробити мені подарунок… тут теж зачинені всі крамниці! Хоча ні… «Bulgari» відчинений… але я скромна, тому ти подаруєш мені магнітик!

– Гаразд… можеш вибрати два магнітики і ще що-небудь. Зараз повернуся. – І Він попростував до ліфта.

Я зайшла до першої-ліпшої відчиненої крамниці… і зразу його побачила. Маленький грайливий песик дивився на мене своїми веселими очима. Я ходила… дивилася на всі боки, зрідка поглядаючи на собачку… магнітиків у цій крамниці не було і бути не могло. У мене за спиною пролунав рідний голос: