– Ну скільки можна тебе чекати? Я обійшов уже всі крамниці.
– Що ти там обійшов? Майже все зачинено.
– Що тобі подобається?
– Песик.
– Дорогий? – Він не зміг стримати сміху.
– Я не знаю… я не питала, – відповіла я збентежено.
– Метелик теж гарний. – Він уважно розглядав красиві штучки.
– Який? – Я не могла зрозуміти, куди Він дивиться.
– Браслет.
– Так, гарний… Але песик маленький. І смішний, – відповіла я, хоча «метелик» сподобався мені не менше.
Ми весело йшли до виходу. У руках у мене був величезний пакет, на дні якого лежали «песик» з «метеликом». Він подивився на мою вдоволену міну і сказав:
– Юлю, чого ти всміхаєшся? Ти мені дуже дорого обходишся.
– Так, це чесно… причому з дитинства… Знаєш…
– Ну що знову? Я витратив на тебе всі гроші.
– …я хочу від тебе собаку… справжнього…
– Краще б ти сказала, що хочеш дитину. Якого собаку?
– Ти ж мені обіцяв…
– Ну де я тобі зараз візьму собаку? Будемо їхати до аеропорту, підберемо якого-небудь…
– То ти подаруєш мені собаку?
– Ну я ж обіцяв, отже, подарую.
– Авжеж… я тебе знаю… подаруєш років через шістдесят… коли мені потрібен буде собака-поводир…
– Юлю, не нервуй мене. Хай тобі подарує хто-небудь з твоїх залицяльників.
– Але я не хочу, щоб вони дарували мені собаку. Я ставитимусь до нього так само, як до них. А твого собаку… я нестямно любитиму.
Ми сіли в автомобіль. Так погано машину не вмів водити ніхто, крім Нього. Його весь час дратував навігатор, який огидним жіночим голосом прокладав нам шлях до аеропорту.
– Вона мене заї…ла, – сказав Він нервово і натиснув на якусь кнопку. «Німка» швидко заткнулася. – Чого ти регочеш?
– Ти щойно проїхав поворот. Тому я запізнюся на літак, і тобі доведеться взяти мене з собою. – Я сміялася від душі. – Ти жахливо водиш машину. Давай я поведу.
– Який поворот я проїхав? Що ти мене збиваєш? Юлю… я через тебе проминув поворот. – Він знову увімкнув «німку».
«Ви вибрали не той шлях. Розверніться через одинадцять кілометрів». – У цю мить я пройнялася такою любов’ю до голосу цієї жінки, що ладна була слухати її вічно, аби вона тільки повторювала цю душевну фразу. Це означало, що я запізнююся на літак.
Коли ми приїхали до аеропорту, залишалося сорок хвилин до вильоту, і реєстрацію вже закрили, але мені, як це вже не раз бувало раніше, пішли назустріч… На мій превеликий жаль, це був саме той випадок, коли я не поспішала назустріч своїй країні… Поки я реєструвалася, Він ловив рибу моїм iPhone’ом… і якимсь чином виловив черевик. Я здивовано подивилася на сенсорний екран, а Він обізвав мою гру поганими словами…
Я стояла на паспортному контролі і відсутнім поглядом дивилася на людину у формі, яка намагалася зі мною жартувати. За спиною пролунав Його голос:
– Юлько…
– Що? – Я дивилася на нього через плече і намагалася не зустрітися з ним очима, бо це, як завжди, викликало б нескінченний потік сліз.
– То чому ти тоді побігла до мене в аеропорту?
– Я тобі листа напишу. Я пішла… Тому що я зараз знову… розплачуся.
– Тобі личать сльози. Подзвони, коли долетиш.
P. S. Через кілька годин я прилечу до Києва… ще через дві години я буду в Дніпропетровську… де мене зустріне Гліб. Ми будемо їхати в машині, а Григорій Лепс своїм неповторним голосом підриватиме мою совість: «знаешь ли ты… о чем молчит она… о чем ее мечты…» Цього ж вечора я заїду до крамниці, куплю камамбер та кілька видів джему. І, звичайно, напишу Йому e-mail…
17 листопада 2004-го – кінець липня 2005 року
Сколько, сколько, сколько времени прошло,
Две минуты, месяц – мне все равно,
Знаешь, знаешь, знаешь,
Часики стоят…
И минуты с нами не говорят…
Ты когда-нибудь меня простишь… [21]
Мені подзвонила дівчинка-однокласниця. Вони з подружкою запросили мене прогулятися парком і сходити в кафе під назвою «Нірвана». На вулиці починався дощ, який убив сонце… тому я погодилась. Останні два місяці я взагалі ні з ким не спілкувалася, замкнулася в собі. Я зневажала сонце і вважала його своїм особистим ворогом. Мені подобалось усе робити навпаки: якщо виходити на вулицю – то лише у зливу і без парасольки, якщо приїжджати до університету – то тільки на пари до викладачів, які мені не подобались і викликали в мені почуття роздратування, якщо спати – то вдень, якщо їсти – я не їла… Мені все було байдуже, і я таким собі оригінальним чином побилася об заклад із долею. Та допіру долю не хвилювали мої протести, і нічого не змінювалось… Мені не давали спокою ранкові кошмари. Саме ранкові. Тому що ночами я бачила Його у своїх снах… хороших і барвистих. Але вранці я прокидалася… Я ненавиділа денне світло. Мені хотілося вбити його, спалити, знищити, розірвати… У мене починалася параноя. Колись мені сказали, що коли стрілки годин і хвилин указують на одне й те саме число, то треба загадувати бажання. І я загадувала – це було моє улюблене заняття. Найцікавіше, що коли я дивилася на будь-які годинники, то весь час потрапляла на «22.22, 11.11, 17.17, 14.14…» Спочатку я шукала однакові цифри, а потім вони самі почали мене знаходити. Свого годинника в мене не було: два місяці тому він зупинився і тепер плавав у мертвій воді Дніпра. Одне-єдине бажання – ось що стало сенсом мого життя, яке я ще два місяці тому обожнювала. Одне-єдине бажання. Я хотіла, щоб Він жив. Я хотіла ще коли-небудь Його побачити, хоч на секунду. Але це теж було не так важливо. Головне, щоб Він жив. Я щодня приїжджала на свій улюблений міст і вперше сходила до справжньої церкви.
Я зустрілася з дівчатами у парку. Вони чекали мене під парасольками і тремтіли від холоду. Я, здається, вибачилася перед ними за спізнення, і вони відразу запропонували йти в «модне» кафе. Я не стала лякати своїх колишніх однокласниць пропозицією прогулятися під сльозливим листопадовим небом – вони й так не зрозуміли, чому я приїхала без парасольки і в футболці з короткими рукавами. Ми не бачилися вже кілька років, і, швидше за все, вони подумали, що я «з’їхала з котушок» через події, які сталися зі мною після закінчення школи. Але мені було байдуже. Я не стала їм пояснювати, що коли твій всесвіт умирає, годинник зупиняється, а ти більше нічого не відчуваєш, то тобі не принципово, що вдягати і куди йти. Ми зайшли до кафе «Нірвана»… Я відвикла від людей. У цьому ресторанчику завжди було смачно і не вельми дорого, тому з відвідувачами проблем не було ніколи… А враховуючи те, що кафе розташовувалося в центральному парку міста і йшов дощ… охочих погрітися, перекусити чи випити філіжанку кави виявилося забагато. Забагато для мене і мого вбитого внутрішнього світу. На жаль, я раніше часто бувала тут і залишала добрі чайові, тому знайомий офіціант знайшов вільний столик. Напевно, ми щось замовили… я не пам’ятаю… мені хотілося, щоб мене якнайшвидше обійняв холодний листопадовий дощ… мені хотілося звідси піти. Я сиділа і ненавиділа себе за те, що погодилася на цю зустріч. Дівчатка були дуже хороші, веселі й добродушні, але… доводилося підтримувати розмову. Мої шкільні подруги щиро ставили мені шаблонні запитання: «А як ти тепер почуваєшся? Ти вже не хворієш?», «А як навчання? Це правда, що в твоєму універі не беруть грошей на сесіях?», «А ти водиш машину?» І я відповідала їм, що «почуваюся чудово, і в моєму універі дійсно не беруть грошей, і мені забезпечене вільне відвідування до п’ятого курсу, і я тимчасово не воджу машину». А потім пролунало просте бентежливе запитання «А як життя взагалі?»… А як моє життя взагалі? І що я могла їм відповісти? «Моє життя взагалі нормальне». А можна було б сказати правду: «Я нещодавно померла втретє. Мене немає. А та людина, яка сидить зараз із вами за столиком, це не я. Я не знаю, хто це. Просто “хтось”. І цього “хтось” не хвилюють ані колір світлофорів, ані назви міст, ані день тижня. Минулий місяць я провела в якомусь недобудованому готелі, до кінця не розуміючи причини… і мені не можна було користуватися ні телефоном, ні Інтернетом… зате можна було насолоджуватися білим кольором стелі. Я більше не воджу машину, адже моя машина зупинилася того самого дня, як і мій годинник зупинився за два дні до цього… І я більше не ношу годинника. І я не ходжу до універу, оскільки там мені ставлять питання так само, як зараз це робите ви. І мені нецікаво, хто “з наших” на кого вчиться і як здає сесії. Просто тому, що мене більше ніщо не цікавить. Мене цікавить одне – як Він, що з Ним, де Він і чи зможу я коли-небудь знову Його побачити… А… моє особисте життя… теж нормально. Недавно мені запропонували з’їздити до Криму і виділили чорний “Range Rover”». Звичайно, я погодилась, але попросила його власника перевірити, як поводиться “Range” на дорогах міста. Я навмисно не натиснула на гальмо, коли паркувала машину цієї “доброї людини”. І зробила це не тому, що мене зачепила його пропозиція поїхати з ним до Криму… а тому, що мені хотілося вивести його з себе і подивитися на реакцію, коли його “Range” “випадково” вріжеться в паркан. Мені хотілося, щоб він на мене накричав. Мені хотілося щось відчути. Він накричав, але я нічого не відчула. Мовчки вийшла з машини і пішла додому. А так… моє життя взагалі нормальне. Тільки я зараз сиджу з вами, посміхаюся, тому що ви дуже хороші і добрі дівчата… я вас дуже люблю… але мені хочеться КРИЧАТИ. Це потреба моєї покаліченої душі». Боюся, дівчатка не зрозуміли б моєї правди, та зате їм напевно захотілося б піти звідси.