Я спинила машину посеред мосту. Вийшла. У кишені лежав годинник, який уже кілька днів показував «12.12». Я не змогла його викинути… Мене тіпало: чи то від холоду, чи то від внутрішнього стану. Я повернула ключ… машина не заводилася. Таке вже не раз бувало. Це на секунду вивело мене зі ступору. Я повертала ключ, злилася і далі дзвонила татові. Голос у слухавці повторював мені ту саму фразу… а моя машина так само не рухалась з місця. Хвилин за двадцять вона все-таки завелася, і я обережно з’їхала на найближчу від мосту парковку – коло будівлі з величезною вивіскою «Агро-Спілка». На вулиці було темно. Одинадцята-дванадцята ночі… Задзвонив мій телефон, я здригнулася і швидко відповіла… дзвонила мама:

– Юлю… Юленько… ти де?

Мама могла вже не говорити далі. З її голосу я зрозуміла, що не помилилася.

– Я катаюся… Щось трапилося? – спитала я мертвим голосом.

– Мені подзвонила Мара… У Нього стріляли… Юлю… – мама не змогла закінчити фразу.

– І? Мамо!!! Не мовчи! – Я кричала у слухавку.

– Він живий. У лікарні. Я зараз їду туди. А ти їдь додому, чекай тата і приїжджай з ним, – мама ледве підбирала слова.

Я поклала слухавку. Почала заводити свій червоний «Ford». Він не заводився. Я вийшла з машини і з усієї сили заходилась бити її ногами. Я задихалася. Це було у мене з семи років: від сильного стресу я починала задихатися. Але моєму «Ford’у» було байдуже: він немов знущався з мене і теж не хотів дихати. У ту мить я його ненавиділа. Не знаю чому, але я подзвонила Саші, другу дитинства, якого не бачила вже дуже давно. У нього не було власного автомобіля, проте за п’ятнадцять хвилин він приїхав по мене на таксі. Я чомусь сиділа на асфальті… Саша вийшов з таксі й відразу побіг до мене. Таксі не від’їжджало. Мабуть, водій теж не зрозумів, чому я сиділа на землі і курила. Вони щось мені говорили, але я не пам’ятаю, що відповідала. Саша запхав мене у мою ж машину, сам сів за кермо і спробував її завести… нарешті у нього вийшло. Тільки тоді таксист поїхав.

Я сиділа вдома і чекала тата. Я ще ніколи в житті так його не чекала. Саша взяв на себе клопіт про мою машину і, не розпитуючи, дав спокій мені. Я не знала, котра година… мама дзвонила мені близько одинадцятої-дванадцятої ночі… Аж ось пролунав довгоочікуваний звук: у замку від тамбура провернувся ключ… через хвилину відчинилися квартирні двері. Мабуть, у мене все було написано на обличчі, бо тато, побачивши мене в коридорі, зблід і запитав:

– Юлю, що з тобою?

– Тату… подзвони Жені… терміново… у Нього стріляли… ми намагалися тобі додзвонитися. – Я знову почала задихатися. – Мама поїхала до лікарні… а я тебе чекала. Тату… поїхали… тільки подзвони Жені, благаю.

Тато занімів. Через секунду він уже ходив з телефоном квартирою і з кимось говорив. А вже за п’ять хвилин ми їхали в машині. Я бачила свого тата таким лише один-єдиний раз… це було давно… і тоді у нього був такий самий погляд. Мені здавалося, що тато не бачить дороги. Дивиться на неї через лобове скло, але не бачить. І мені було однаково, бачить він її чи ні.

Ми завернули у ворота дніпропетровської лікарні імені Мечникова. Парковка була забита, незважаючи на пізню ніч… Десятки машин… розгублених людей… Його знайомих, друзів, родичів… Хтось стояв на вулиці й нервово курив наодинці з собою, інші зібралися невеликими групками… Всі щось обговорювали… про щось говорили, але пошепки, дуже тихо… Я зайшла у приміщення… Перший, кого я побачила, був Його тато… Він ходив туди й сюди коридором, заховавши руки в задні кишені джинсів… Ми зустрілися з ним очима… і він ніжно зі мною привітався. Я бачила його очі. Присягаюся, вперше в житті мені захотілося вмерти. Просто лягти в цьому коридорі і вмерти. Потім я побачила маму… свою… і Його. І вперше в житті мені захотілося побажати комусь смерті. Присягаюся. Але потім я передумала… Люди, які зробили з Ним це… я не бажала їм смерті. Смерть – це надто солодко… Я бажала їм її передчуття. День за днем. Кожної хвилини. Кожної секунди. Я хотіла, щоб вони пережили відчуття майбутньої смерті. Я знала, що це таке. І тієї миті я бажала їм цього від щирого серця. Я не могла думати про Його дітей… про Його родину… Мені здавалося, що я зараз помру. Голова не розуміла. До мене долітали уривки якихось фраз: «отруєні кулі», «він виходив з офісу, і його розстріляли», «замах», «це диво, що він вижив», «пошкоджені всі внутрішні органи»… Мені здавалося, що я зараз розплющу очі й подякую Богу за те, що це був лише черговий страшний сон мого життя. Я не вірила, що це може відбуватися з Ним. Я відмовлялася в це вірити. Так само, як колись відмовлялася вірити в те, що це могло статися саме з моїм братом. І я ненавиділа себе за те, що нічим не можу Йому допомогти. Мене вбивала думка, що Його життя в руках дніпропетровських лікарів… Мені хотілося кричати криком. Я побачила Жеку… Він підбігав то до своєї мами, то до тата… щось їм говорив… Він весь час розмовляв по телефону…

Всі чекали… чогось. Чекали, поки вийде якийсь лікар і щось повідомить. Чекали «новин», «вироку»… Я вийшла на вулицю і попросила у якогось чоловіка сигарету. Він мовчки підкурив мені. У цю мить до мене підійшов тато. Я намагалася не плакати. Це було вперше, коли я курила при татові, але він, так само як і я, не звертав на це уваги. Тато обійняв мене, спробував якось заспокоїти мене, вселити надію… Я подивилася на тата і сказала йому:

– Знаєш, тату… з Ним не може цього статися… просто не може… тільки не з Ним! Так не буває… – У мене почалася істерика.

Тато запропонував відвезти мене додому… і я не пам’ятаю, відвіз він мене раніше чи я повернулася вже з ним і з мамою. Я пам’ятаю, що був ранок… і Він був живий. Дивом. Я пам’ятаю, що я не перевдягаючись поїхала до університету. Першою парою була французька. Я не могла собі пояснити, навіщо я туди їду… Я виразно усвідомлювала, що не зможу говорити ні по-французьки, ні по-російськи… ні з ким, окрім Ані. Напевно, тому я й поїхала на таксі до універу. Моя машина більше не функціонувала. Я написала Аньці sms-ку, що чекатиму її в аудиторії. Вона не відповідала. В ту хвилину вона переживала своє особисте горе, пов’язане з моїм.

Я увійшла до аудиторії… просиділа там десять хвилин… сказала «excusez-moi»^[24] і вийшла геть.

Я стояла на вулиці… і щосекунди набирала маму… Вона не питала у мене, чому я не на парах. Мама знала, чому я дзвоню і що я хочу знати. Мама сказала… що Його відправляють до Німеччини. У мене всередині все потерпло. З одного боку, я знала, що німецькі лікарі – не дніпропетровські… з другого… я згадувала, як перевозили мене… і не розуміла, як Він може долетіти у своєму стані:

– Мам… а Його можна перевозити? Що кажуть лікарі?

– Юленько, Женя знає, що робить. Він спілкується з Марою… Але ж ти розумієш, що там у Нього більше шансів на одужання, – мама намагалася говорити зі мною дуже м’яко.

– Так, розумію. Я тобі подзвоню. – Я більше не могла говорити.

Я пам’ятаю, як до мене підійшов мій одногрупник Льоша, який здивовано подивився на мене і запитав, чому я в майці. Я пам’ятаю, як тієї ж миті побачила Аню… Вона бігла до мене. Аня нічого мені не сказала… мовчки обійняла мене… я розплакалася і сказала: «Благаю, забери мене звідси».

P. S. Ми з Анею вийшли за територію університету… до якого я знову потраплю лише через півтора місяця. Його літаком відправлять до Німеччини… на цьому мій зв’язок з Ним обірветься. Мені залишаться лише думки і єдине бажання, яке я загадуватиму, коли години дорівнюють хвилинам. Потім додадуться всілякі плітки і чутки, поширювані людьми… А трохи менше ніж через рік Гліб запросить мене до Туреччини…

2 жовтня 2004 року

Якщо ти випадково зустрів людину, яка зустріла тебе випадково, то це дивовижна подвійна випадковість. Юрій Татаркін

Ми з Анькою з реготом завертали на заправку «Rubix» і згадували, як одного дня примудрилися угробити два дорогі автомобілі. Ми вийшли з машини… і раптом я побачила Його. Він стояв од мене на відстані якихось двох кроків… Найдорожча Людина у всесвіті. Мені здається, що я не бачила Його тисячу років. Я сумувала за Ним кожної секунди свого дорогоцінного життя.