– Юленько, я дуже погладшав, га? Який у мене вигляд? – Це було Його улюблене запитання, яке Він неодмінно ставив мені при зустрічі.
– У тебе дуже гарний годинник… дуже… та й сам ти нічого… – відповіла я з усмішкою. Мені, як завжди, важко було стримувати тремтіння в голосі, але мені надзвичайно подобалося Його дратувати, адже я ні на секунду не сумнівалася в тому, що Він сам чудово знав відповідь на своє запитання. Він завжди мав чудовий вигляд.
– Нещодавно мені привезли дуже крутий швейцарський годинник, але він зупинився. Треба буде якось віддати його в ремонт. – Він сміявся і натискав на якісь кнопки у своєму телефоні.
– Дивно… У мене теж учора годинник зупинився… Який ви мені подарували. Мій улюблений, від Alain Silbersteine, і я теж віддала його в ремонт. Через цей годинник у мене було багато проблем: Мара з мамою так і не отримали відповідь на питання, хто мені його подарував. Точніше, я їм сказала, що мені його подарувала подружка, але вони не повірили. Мара сказала, що особисто знає Алана Зільберштайна і їй відомо, скільки коштує такий годинник. Тому… вони з мамою вирішили, що у мене багатий коханець. Ну й нехай… Кажуть, що коли годинник зупиняється – це погана прикмета. Найцікавіше, що Анька вчора забрала його з ремонту, і все було гаразд. Але коли я надягла його на руку, він знов зупинився… У глибині душі мене дуже хвилювала ситуація з моїм годинником.
– Юлько, люба, тобі не слід вірити в погані прикмети. Ти маєш чудовий вигляд, і у тебе попереду все життя. І не зважай на той годинник, я подарую тобі інший.
– Ти теж маєш чудовий вигляд. І саме завдяки Тобі у мене попереду все життя. – Я відчула, що на очі навертаються сльози.
– Ну все, припиняй… Ти ж знаєш, що я відразу засмучуюсь… коли ти так говориш.
– Я тебе так люблю… Дякую тобі…
Він міцно обійняв мене, і ми роз’їхалися. Так умів обіймати тільки Він. І наступного разу… він обійме мене дуже не скоро.
P. S. Годинник від Alain Silbersteine лежить десь на дні Дніпра. Він не лежить… він стоїть. А може, йде… десь там… під холодною мертвою водою. А я… Я більше ніколи не заправляюся на червоно-білій заправці «Rubix».
Вересень 2003-го, другий курс
And I need а friend
Oh, I need а friend
To make me happy
Not stand here on my own… [25]
Я все-таки пішла до університету… разом з усіма… на другий курс… попри заборони українських фахівців… Саме словосполучення «український фахівець» тепер здавалося мені якимсь дивним… незвичайним… це як восьмий день тижня… Мені хотілося швидше повернутися до «нормального» життя, і німецькі лікарі мене в цьому підтримували. Тільки їхня думка мала для мене значення. Щоправда, мені оформили вільне відвідування…
Я могла піти з пари просто тому, що голос викладача заглушав мені шум дощу. Я не ходила до тих аудиторій, у яких мені не подобався колір стін. Я не відвідувала лекції тих професорів і докторів наук, які заважали мені мріяти. При цьому я вчилася на «відмінно».
Мене не хвилювало питання, «навіщо нам потрібна ця “безглузда вища математика”… і яке вона взагалі має відношення до економіки України…» Я не розуміла своїх одногрупників і дивилася на світ зовсім іншими очима.
Ви знаєте, чим відрізняється сонце о 7.01 ранку від сонця о 7.02? О 7.01 воно прекрасне, а о 7.02 – пречудове, бо для мене воно світить уже аж 60 секунд. Ось що таке вища математика.
Одна упаковка моїх життєво важливих ліків коштує 500 євро, і мені вистачає її рівно на місяць. У всіх цивілізованих країнах світу люди отримують ці піґулки безкоштовно. Це як інсулін і як повітря. Але цих ліків в Україні немає, просто тому, що «немає ліцензії». Ось що таке економіка України.
Він і мій тато роблять усе для того, щоб я й далі приймала ці ліки і могла так само захоплюватися сонцем, як о 7.01… так і о 7.02. Ось яке відношення має вища математика до економіки України.
Мені все ще сниться вода, опухлі пальці й біла стеля. Але для того, щоб бачити сни, мені більше не потрібен морфій. Я чудово знаю походження своїх снів, тому «Теорію сновидінь» Зиґмунда Фройда я прочитаю тоді, коли сама цього захочу. Це була моя психологія.
Коли я прийшла до університету першого вересня, мені здалося, що я потрапила до зоопарку. Причому я була екзотичною твариною, на яку всім хотілося не просто подивитися, а ще й доторкнутися. Але тоді мене краще було не чіпати і не порушувати мій особистий простір. Коли люди відчувають брак інформації, вони починають щось вигадувати. Про мене ходили легенди. Чутки, плітки, сотні питань – усе це навалилося на мене з такою силою, що мені просто стало некомфортно. «Чому ти така худа?», «А ти зможеш мати дітей?», «У тебе спеціальна дієта?», «А тобі можна пити пиво?»… «А ти… а тобі… а як?…» Усе це було нормально, враховуючи вік людей, які мене запитували, і я це розуміла. Але чомусь я відмовлялася це прийняти. Просто не хотілося. Мені здавалося, що люди мають бути розумнішими і хоч трохи тактовнішими. І такі люди справді були… одна людина, за зустріч з якою я завжди дякуватиму Дніпропетровському університету економіки і права…
Ця дівчинка підійшла до мене, коли я під час пари чекала водія за рогом університету. Я її знала. Точніше, я знала, що ми вчимося в одній групі. Вона не часто з’являлася на парах, утім, як і я. Надзвичайно гарна, зухвала, нестандартна… – всі вважали її зарозумілою і складали міфи, підставою для яких знову-таки був брак інформації. Насправді їм було відомо про її життя стільки ж, скільки й про моє. Зовсім нічого. Я знала, що її звуть Аня. І я розуміла, що вона не зарозуміла, а особлива… Один її погляд змушував моїх однокурсників «триматися групками». Мене завжди це потішало…
Вона підійшла до мене… подивилася на мене своїми величезними блакитними очима і сказала:
– Привіт. Пробач, будь ласка. Я не хочу нав’язуватися… лізти до тебе, але… якщо тебе ніхто не забирає, може, тебе підвезти?
– Привіт, дякую… мене начебто як повинні забрати… – Я трохи розгубилася.
– Просто сьогодні прохолодно, а ти геть роздягнена… можна застудитися… точно заберуть? – вона говорила дуже обережно, добирала кожне слово. Було видно, що вона боїться мене якось зачепити або чимось образити.
– Правда, мене заберуть з хвилини на хвилину, все гаразд… Дякую тобі…
– За що – дякую? До речі… я Аня… – Вона усміхнулася.
– Я знаю… Я – Юля… – Я теж усміхалася.
– Якщо чесно, мені давно хотілося з тобою познайомитися, але я боялася до тебе підійти… Тим паче, що біля тебе весь час натовп цих знаттєлюбних…
– Так… але ти, здається, теж не палаєш бажанням з ними спілкуватися. – Я вже сміялася.
– Ні-ні… я дуже добре до них ставлюся… головне, щоб вони не порушували мій особистий простір.
– Розумію…
– Можна одне питання, і я обіцяю дати тобі спокій? – вона говорила дуже серйозно.
– Авжеж…
– Ти нормально себе почуваєш? Пробач… якщо… – вона сказала це так щиро, що мені захотілось її обійняти, хоча ми були знайомі не більше двох хвилин.
– Так, усе ОК. Є нюанси, але я сподіваюся, що все позаду.
– А мама як? Як її здоров’я?
– Все чудово… тільки переживає за мене. А так усе добре, правда. Дякую тобі…
– Це я тобі дякую. Все, по тебе приїхали. Даю тобі спокій.
– Сподіваюся, не назавжди?
– Ні. Я навіть завтра прийду на пари, – вона промовила ці слова таким тоном, що їй неможливо було не повірити.
– Тоді до завтра. Дякую, що дочекалася, поки мене заберуть. Бувай.
Назавтра ми зустрінемося на парах і разом підемо з них, тому що я вперше забуду вдома піґулки, необхідні мені, як повітря… Цього ж дня ми знатимемо одна про одну все… Через рік ми разом засмагатимемо на пляжі готелю «Oreanda», куди нас відправить мій улюблений татусь, пригрозивши, що «за нами спостерігатимуть»… За нами справді спостерігатимуть… усі.