– Не бійся. Просто приїжджай до мене якомога частіше. Мені подобається з тобою теревенити. І, здається, це ти в мене закохався… вже. – Я розсміялася.

Малек приїжджатиме до мене через день. Він подарує мені ще одну книжку про Гаррі Поттера і щось у ній напише своєю рідною мовою. Він так і не дозволить мені покататися на своєму байку, але через рік він посадить мене за кермо свого кабріолета SLK у Берліні… але він завжди буде моїм лікарем… навіть у Берліні він шукатиме для мене аптеку, бо я не зможу ходити… натруть нові туфлі.

P. S. Через сім років я запитаю у нього у Facebook: «А що ти тоді написав у другій книжці про Гаррі Поттера?)» І він відповість: «Я точно не пам’ятаю. Але ти можеш мені відсканувати, і я тобі перекладу… А можеш не сканувати. Думаю, що я тоді написав, що ти мені дуже, дуже подобаєшся, і мені тебе бракуватиме».

16 липня 2003 року

Я хочу, чтобы во рту оставался

честный вкус сигарет.

Мне очень дорог твой взгляд,

Мне крайне важен твой цвет… ^[36]

Мара з мамою зайшли до палати. Думаю, мама їй уже все розповіла: ми трохи посварилися цього дня. Нашу ейфорію періодично затьмарювали відчуття болю, безсонні ночі, причиною яких знову-таки був фізичний біль… нескінченні піґулки, які я ковтала з ранку до вечора… Було незрозуміло, як бути далі: де брати «Програф», одна упаковка якого коштувала п’ятсот євро і який не було ліцензовано в Україні… де брати гроші на цей «Програф»… як часто треба буде їздити на обстеження… і скільки це коштуватиме… все було незрозуміло. Але мені не хотілося про це думати, а мама не могла про це не думати, тому ми іноді лаялись… Мій настрій весь час змінювався, характер я завжди мала не надто поступливий, а зараз тим паче, і мамі справді було нелегко.

– Ну, дівчинко, чому в тебе заплакані очі? – це було перше, про що спитала Мара.

– Марочко, ну ти ж уже все знаєш. У мене весь час змінюється настрій: я то плачу від сміху, то плачу від смутку, то плачу від щастя… я за всі вісімнадцять років не плакала стільки, скільки за останні кілька днів. – При цьому я намагалася не дивитись на маму.

– Нічого, дівчинко, ви пройшли через пекло. Плюс твої піґулки. «Програф» – надзвичайно сильний препарат. Він не тільки знижує імунітет, а й попервах впливає на психіку. Твої перепади настрою – це нормально. Моєму чоловікові взагалі спочатку здавалося, що сестра, яка приносить йому ліки і запитує про його самопочуття, «працює під прикриттям».

– Тобто? – Я вже посміхалася.

– Ну… Марек вважав, що вона – співробітниця КДБ і намагається витягти з нього якусь секретну інформацію. Він просив мене не підпускати її до нього.

– Я не вірю… Ти жартуєш… – Я реготала до сліз.

– Скоро запитаєш у нього сама. Він тобі багато що може розповісти про цей «Програф». А тепер… підйом, Юлю. Я привезла вам нові шмотки. Пора б нам сходити до місцевого ресторану.

– Але ж ви з мамою щойно звідти… І я не можу туди піти.

– Чому? У тебе зараз якісь нагальні справи? – Мара дуже серйозно на мене дивилася і діставала з пакета «наші нові шмотки».

Мама в цей час говорила по телефону з Геночкою, тому я не могла зосередитися… Мені хотілося забрати у неї телефон.

– Маро, припини мене смішити… мені боляче… куди я піду? Навіть якщо у мене вийде надягнути на себе щось… то як я тягтиму оці мішки з рідиною?

Внизу мого вже майже плаского живота симетрично красувалися два надрізи, з яких задирливо стирчали довгі дренажні трубки. До кінця кожної трубки було прикріплено літровий резервуар для рідини, яка все ще скупчувалася всередині мого організму. Я ненавиділа ці мішки з цифрами й поділками і не могла дочекатися, коли з мого тіла нарешті витягнуть усі ці безкоштовні медичні додатки… Вони мене дратували до такої міри, що часом хотілося самій позбутися їх. Тим паче, в мене вже був такий досвід. Але тоді я ще не відійшла від наркозу… і все дивом обійшлося. Краще було не експериментувати.

– Руками. А зараз подивися, що я тобі привезла, – весело сказала Мара і почала демонструвати мені покупки. Це були м’які, якісні речі… без шнурків… ґудзиків… зав’язок… «блискавок»… грубих швів – одяг, який не завдає болю. Одяг для яхтингу. Мій перший одяг. Мені хотілось його торкнутися, помацати, відчути… але я з жахом думала про те, що мені доведеться якось його одягнути.

– Ну ж бо, одягайся. І ходімо звідси. У тебе тут, звичайно, добре, дівчинко, але тут не курять, – тон у Мари був беззаперечним.

– Маро… може, ти тут покуриш, а я із задоволенням подихаю твоїм димом… Мар, ну будь ласка… Мене завтра, може, знову різатимуть… У мене білірубін не падає вже декілька днів, і вони сказали, що завтра робитимуть мені пункцію… Мар… ну зглянься на мене… Дуже гарний одяг… і я тебе обожнюю… вельми вдячна тобі, але можна я одягну його іншим разом?… коли з мене витягнуть усі трубки, ці металеві скоби зі шраму…

– Я дам тобі сигарету, – Мара дивилася мені в очі.

Я ошелешено подивилася спершу на Мару, потім на маму. Геночка, мабуть, усе ще розпитував її про щось по телефону. Мара зрозуміла мене без слів.

– З мамою ми якось домовимося, – тихо промовила вона.

Я швидко підтяглася за підвішений над ліжком трикутник: він завжди нагадував мені брязкальця, які розвішують над колискою немовляти, і викликав у мене змішані почуття. До трикутника було прикріплено ізраїльську срібну долоньку, яку Мара подарувала мені на день народження. З одного боку, я любила цей трикутник за те, що він мені допомагав, з другого – ненавиділа з тієї причини, з якої він мені допомагав: перший час я почувалася, мов немовля у колисці, – така ж безпорадна. Я зупинила свій вибір на блакитних штанях і білосніжній футболці й почала одягатися. Це були непередавані відчуття: мені здавалося, що моє тіло розривають на частини, кожну частину – на сотні шматків, які дрібно розрізають, а потім пропускають через м’ясорубку. Мені не хотілося знову бачити свій живіт і свої шрами. Але я готова була віддати все за сигарету.

Ми спустилися до лікарняного кафе на першому поверсі клініки. Воно дуже відрізнялося від «лікарняних їдалень» країни, в якій я народилася і виросла. Країни, яка трохи мене не поховала. Авжеж, саме так я тепер ставилася до України. Через її медицину. Країна була не винна, винна була її система, але для мене це не мало жодного значення. Ми вийшли на терасу: і я знову побачила сонце… Ми утрьох сіли за маленький столик: я мимоволі сіла на стілець, спиною до всіх відвідувачів кафе, але лицем до пекучого німецького сонця. Це було моє сонце. Мені подобалося, як воно обпалює мої вії, очі, губи… Я усміхалася… Це був мій перший похід до ресторану… з двома улюбленими жінками.

– Що ми їстимемо? Питимемо? – спитала Мара, уважно спостерігаючи за моєю поведінкою.

– Маро, я точно нічого не їстиму і не питиму, ми з тобою тільки недавно з’їли сосиски, – весело сказала мама. Мамі подобалося сидіти зі мною за столиком, дивитися на мене… Вона була безмежно щаслива.

– А я хочу Sprite… – Я поглянула з такою надією на Мару, що вона здивувалася.

– Sprite – то й Sprite. А попоїсти хочеш? Тут чудові сосиски. – Мара дивилася на маму і сміялася.

– Ви напевно щось знаєте, чого не знаю я. – Я теж хихотіла.

– Маро, а їй можна Sprite? – Мамі вже вочевидь було не до сміху.

– Звичайно. Сьогодні їй можна все, – відповіла Мара, підкурюючи сигарету.

Ми перезирнулися: ні я, ні Мара не знали, як відреагує мама, якщо закурю і я. Я не уявляла, як поводитись. Я боялася, що коли попрошу у Мари сигарету, мама відразу ж знепритомніє. У Мари був інший план. Вона дістала з пачки ще одну сигарету і невимушено простягнула мені.

– Покури, дівчинко. Ти це заслужила.

Я отетеріла, розгубилася, мене не стало… За столом запала мертва тиша, яку порушив голос моєї мами:

– Ви з’їхали з глузду? Що ви робите?

Мама не знепритомніла, їй не стало зле, а це було головне.