Я розгорнула пакетик. Його вміст миттєво викликав потік сліз. Я була зворушена: кіндер-шоколад… книжка під назвою «Harry Potter and the Phylosopher Stone»… і дитяча гігієнічна губна помада.

– Ти привіз мені помаду… я не можу в це повірити… – У мене тремтів голос.

Коли він побачив мене вперше, у мене була температура під сорок, і я весь час просила у нього води. Губи дуже потріскались і боліли, і Малек що дві хвилини оббризкував їх рідиною з якогось спрея.

– Я хотів купити тобі Сімпсона на пам’ять, але потім передумав… не знав, як ти відреагуєш… – Він усміхався. – Ти читала «Гаррі Поттера»?

– Ні… але, дякуючи тобі, почитаю… Дякую… дуже-дуже.

– Отже… що будемо робити сьогодні? – він промовив це так невимушено, наче ми з ним тільки що прилетіли на Майорку.

– Ну… вибір у нас невеликий… Можемо погуляти клінікою… я вже можу ходити і періодично пробую бігти. – Я сміялася.

– Тоді вперед. Тобі допомогти встати? – Він підійшов до мене на кілька кроків.

– Ні, дякую… я впораюсь. А… можна тебе про щось попросити?

– Про що хочеш.

– Можна я поміряю твій шолом?

– Чому ні… але він чоловічий, нічого? – Малек сміявся.

– Прощаю. А ти даси мені покататись на байку?

– Ти користуєшся з того, що твоя мама не говорить по-англійськи? – спитав він підморгуючи.

– Ні, я їй усе перекладаю. Ну, майже все…

Я радісно начепила на себе шолом, і під дружний сміх Малека і мами ми влаштували невеличку фотосесію.

– Ну… тепер можемо вийти на люди… нарешті я почуваю себе гарною… – Я реготала, коли побачила себе у дзеркалі. Вигляд був недоладний: рожеві штани з написом «Sea Port», біла футболка, з-під якої все ще стирчали трубки, і величезний шолом на голові…

Ми гуляли з Малеком територією клініки… Я показувала йому свої найулюбленіші місця: острівці з усілякими квітами і маленьку затишну церкву. Ми йшли дуже повільно, але він мене не підтримував… а легенько підштовхував. Ми сміялися, і я співала якісь пісні англійською. Мене більше не хвилювала цілковита відсутність слуху і голосу. Мені хотілося співати… і я співала. Ми практично дійшли до парковки. Тоді ця відстань здавалася мені нереальною.

– А де ти залишив свого байка? – обережно поцікавилась я.

– Тут… неподалік. І не дивися на мене так. Я все-таки лікар. – Він одразу зрозумів мій натяк.

– Атож. Ти мій лікар. Тому якщо й кататися на байку, то тільки з лікарем. Покажи мені його.

– Гаразд. Але я тобі його просто покажу. – Він узяв мене за руку і потягнув у протилежний бік.

Він стояв за бічними воротами клініки – байк… спортивний, красивий, потужний… такий самий, як у мого кумира Валентіно Россі…

– Допоможи мені. Ну, будь ласка… Я просто хочу на ньому посидіти, відчути його… Пліііііііз, – я ладна була благати і просити його доти, поки він здасться.

– Ми ж домовилися, що я тобі його просто покажу. Як тільки ти остаточно видужаєш, я дам тобі покататися… обіцяю! Ходімо. Не дивися на мене ТАК, – він намагався говорити серйозно, але у нього не виходило.

– Ні. Послухай, ну ти ж лікар… ти ж знаєш, яку роль відіграють позитивні емоції для пацієнтів… Будь ласка… Допоможи мені, я залізу… – Я не вгамовувалась.

Вже за хвилину я сиділа на його спортивному мотоциклі. Моєму щастю не було меж… мені хотілося обіймати і цілувати весь світ… У ту секунду цей світ належав тільки мені… Малек бачив мої очі й розумів, що я відчуваю.

– Ти чудово виглядаєш на мотоциклі. Ходімо, поп’ємо твого улюбленого Lipton Ice Tea. Занадто жарко, тобі поки що небажано так довго бути на спеці. – Він відчув, що я не зможу зупинитися, й обачливо вирішив убезпечитися від мого «дай покататися».

– Гаразд… ходімо. Як тепер звідси злізти?… – Я розгублено дивилася то на нього, то на спорт-байк.

– Так само, як і залізла. – Він розсміявся й обережно, щоб не завдати мені болю, зняв мене з мотоцикла і поставив на землю.

Ми сиділи в кафе клініки і потягували персиковий Lipton Ice Tea. Як завжди, світило яскраве сонце… я усміхалася… і була цілком щаслива. Малек з цікавістю спостерігав за мною і розпитував про моє лікарняне життя:

– Ти весь час усміхаєшся, Сімпсоне. Я дуже радий, що з тобою все гаразд. Ти будеш здоровою і щасливою дівчинкою…

– Так… Ти знаєш, я вже найщасливіша дівчинка… Я так полюбила цей світ… це сонце… Я така вдячна людям, які все це мені подарували… Мені здається, що я задихаюся від життя, розумієш? У мене загострилися всі відчуття… Я не знаю, як пояснити… Я немов не жила сімнадцять років… а тепер зрозуміла, що таке життя і побачила всю красу цього світу. Я навіть не ношу годинника… мені зовсім нецікаво, котра година… Хіба не все одно, котра година? – Я сміялася і не випускала з рук крижану склянку з чаєм.

– Ти не носиш годинника, але на тобі все та сама червона мотузочка… Коли я тебе побачив уперше, вона теж була на тобі. Це щось для тебе означає? – Малек розглядав червону фенечку, яка теліпалася на моєму зап’ясті.

– А… Так… Раніше це не мало для мене ніякого значення, а тепер має. Це просто червона фенечка, яку мені привезла однокласниця з Венеції… «на удачу». І я носила її просто так, не звертала на неї уваги. Але чомусь, коли я захворіла… вона все-таки привернула мою увагу… бо майже перетерлась, і залишалася тільки тоненька ниточка, яка не дозволяла їй порватися. Коли я це побачила, мимоволі згадала одне оповідання, яке читала в школі, і мене заклинило. Я попросила лікарів не знімати її з мене, навіть коли мене везли до операційної.

– А що за оповідання? – Він уважно стежив за кожним моїм жестом і намагався зрозуміти, чи не образив мене.

– Не знаю точно, як правильно звучить англійською його назва… «Останній листок», О’Генрі. Знаєш?

– Ні, але якщо ти не поспішаєш до палати, розкажи мені. – Йому явно не хотілося виходити на спекотне повітря.

– Гаразд, я спробую переказати тобі суть… дві дівчинки-художниці знімали у Нью-Йорку квартиру, жили разом, дружили… Одна з них захворіла на пневмонію… і лікарі давали їй один шанс із десяти. Цей шанс залежав від того, наскільки вона сама захоче вижити. Але дівчинка втратила смак до життя… вона просто лежала і годинами спостерігала за тим, як холодний осінній вітер зривав останнє листя з плюща, який оповив їхній будинок. З кожним днем листя на дереві залишалося все менше і менше, і хвора танула на очах своєї подруги. Тоді її подружка у відчаї пішла до старого художника, який жив з ними в одному будинку. Вона розповіла йому про те, що її близька людина вмирає, не хоче боротися і просто чекає, поки вітер зірве останній листок з цього дерева… Вона просила його про допомогу, але старий художник відмовився, тому що був дуже зайнятий створенням свого, можливо, останнього в житті шедевра. Цієї ж ночі на дереві залишилося всього два листочки… Коли вранці хвора дівчинка розплющила очі, то побачила тільки один, останній… Його шарпав вітер, холодний дощ, але він тримався, не здавався… не хотів умирати… І їй стало соромно. Вона вирішила, що коли навіть якийсь листок бореться, то вона теж повинна… І видужала… Аж тоді подруга повідомила їй страшну новину: «Художник помер… бо захворів на пневмонію… тієї ночі він намалював листок… і прикріпив його до дерева». Це був його останній шедевр… Така от історія… Так і з фенечкою… Я боялася, що вона перетреться і все скінчиться. Це була параноя. Я навіть боялася зайвий раз поворушити рукою.

Він уважно подивився на мене, а потім сказав:

– Я дуже радий, що зустрів тебе. І я частіше тебе відвідуватиму, якщо ти пообіцяєш мені одну річ.

– Яку? – Мені було цікаво.

– Пообіцяй, що ти в мене не закохаєшся, – він говорив цілком серйозно.

– Ти з’їхав з глузду? Чому ти вирішив, що я можу в тебе закохатися? Тим паче, у мене є бойфренд… чи був… не знаю вже. – Я жартувала і щиро не розуміла, до чого він хилить.

– Просто… ти ще зовсім дитина, а я – набагато старший. Тобі тут нудно, і я боюся, що ти можеш до мене звикнути… або закохатися… а я все-таки один з твоїх лікарів. І мені не подобається те, що я йду в тебе на поводу.