– Julia, зараз тобі введуть наркоз, і тобі треба буде рахувати про себе… – сказала турботлива німецька сестричка.
Господи… колись я вже це чула, тільки по-російськи: «Юлю, коли ти виплигнеш з літака, тобі треба буде рахувати про себе: назвеш три тризначні числа, і парашут розкриється». Мене тоді зацікавило, чому треба рахувати саме про себе і чи можна почати з числа «666». На цей раз мене цікавило зовсім інше:
– Я точно нічого не відчуватиму?
– Звісно, ні, – з усмішкою відповіла сестра.
Якби мені таке сказали в Україні, я б навряд чи повірила. Хоча… якби я зараз була в Україні, я б уже точно нічого не відчувала. Я зразу відчула симпатію до цієї сестри. Мені дуже хотілося їй вірити. Тим паче, що я не мала вибору.
– У тебе ще є питання? – поцікавилася вона.
– Так. Я хочу поговорити з професором Брольшем. Для мене це дуже важливо.
– Я спробую це влаштувати для тебе.
Фігура професора Брольша виникла перед моїми очима майже миттєво.
– Is everything fine, Julia? Any questions? – запитав він своїм тихим залізним голосом.
– Professor Brolsh, may I ask you just one question? – Я дивилася йому у вічі.
– Sure.
– Will I die?
– No, – він промовив це слово таким спокійним голосом, немов ми обговорювали спеку в Німеччині.
– Promise me.
– I promise.[49] – Його голос не затремтів. За останні два тижні я навчилася розрізняти інтонації.
Коли я зрозуміла, що людина, від якої повною мірою залежало моє життя, зараз піде, мені стало по-справжньому страшно… Мені не хотілося його відпускати. Єдиним моїм бажанням у ту мить було, щоб він залишався поруч зі мною доти, поки я не почну рахувати… Але я розуміла, що відволікати його зараз – не в моїх інтересах. Він дав слово. Цього цілком досить.
– Professor Brolsh…
– Yes, Julia…
– I have your word.[50]
P. S. Це були останні слова мого минулого життя, тому я написала їх в «оригіналі». Я згадала Геночку, згадала батьків, згадала Бога… і почала рахувати.
9 липня 2003 року, ніч…
«Якби Господь Бог на мить забув про те, що я ганчір’яна лялька, і дарував мені трохи життя, ймовірно, я не сказав би всього, що думаю, я більше б думав про те, що кажу.
Я б цінував речі не за їхню вартість, а за їхню значущість.
Я б спав менше, мріяв більше, усвідомлюючи, що кожна хвилина із заплющеними очима – це втрата шістдесяти секунд світла.
Я б ходив, коли інші цього не роблять, я б прокидався, коли інші сплять, я б слухав, коли інші говорять.
І як би я насолоджувався шоколадним морозивом!
Якби Господь дав мені трохи життя, я б одягався просто, піднімався з першим променем сонця, оголюючи не тільки тіло, а й душу.
Боже мій, якби у мене було ще трохи часу, я ув’язнив би свою ненависть у лід і чекав, коли з’явиться сонце. Я малював би при зірках, як Ван Ґоґ, мріяв, читаючи вірші Бенедетті, і спів Серра був би моєю місячною серенадою. Я омивав би троянди своїми сльозами, щоб відчути біль від їх колючок і яскраво-червоний цілунок їх пелюсток.
Боже мій, якби я мав крихту життя… Я не пропустив би дня, щоб не говорити коханим людям, що я їх люблю. Я б переконував кожну жінку і кожного чоловіка, що люблю їх, я б жив у любові з любов’ю.
Я б довів людям, як сильно вони помиляються, вважаючи, що коли вони старіють, то перестають кохати: навпаки, вони старіють тому, що перестають кохати!
Дитині я дав би крила і сам навчив би її літати.
Старих я б навчив того, що смерть приходить не від старості, а від забуття.
Адже я теж багато чого навчився у вас, люди.
Я дізнався, що кожен хоче жити на вершині гори, не здогадуючись, що справжнє щастя чекає його на спуску.
Я зрозумів, що, коли новонароджений вперше хапає батьківський палець крихітним кулачком, він хапає його назавжди.
Я зрозумів, що людина має право поглянути на іншу людину згори вниз лише для того, щоб допомогти їй стати на ноги.
Я так багато чого навчився від вас, але, по правді кажучи, від усього цього небагато користі, адже, напхавши цим скриню, я помираю». Ґабріель Ґарсіа Маркес [51]
Я вмираю… я вмираю… я вмираю… Принаймні завтра все це скінчиться. Якщо в житті й існують вирішальні миті, то для мене ця мить настане завтра… «Мить» – це так мало… мить – це секунда… мить – це навіть хвилина… мить – це таке щастя… Як я хочу, щоб у моєму житті ще були миті: будь-які, різні… тільки хай вони будуть… Боже, як усе безглуздо… невже ось так усе й закінчується? Як це станеться, коли щось піде не так? Я що, просто заплющу очі? Я що, більше не побачу море? Не вийду на тенісний корт? А як же бананово-полуничний сік? Він же такий смачний… Господи, будь ласка, я просто хочу ковток бананово-полуничного соку… ще один ковток.
Що мені запам’яталося? Яким був найщасливіший день у моєму житті? Чорт забирай… чому перед очима стільки картинок? Моя перша перемога на турнірі… моє перше тренування з тенісу… мій перший поцілунок… перша викурена сигарета… навчання в Лондоні… теплий пісок Маямі… жовтий колір соняшників… улюблені вогняно-червоні черевики… осінь у Нью-Йорку… декілька справжніх друзів… голуби на площі Сан-Марко… Майже всі дні були щасливими… просто тому, що вони були… для мене вони «були»… Що я встигла побачити за свої сімнадцять років… що я встигла відчути… скільки разів мене зраджували… скільки вчинків я не зробила… скільки важливих слів я не сказала… коли мені так хотілося це зробити? Чому я не сказала? Чого я боялася? Чому я не чинила так, як мені хотілося, як підказувало мені серце… чому? Це ж так безглуздо… боятися, що тебе не зрозуміють… яка в біса різниця?
Боже… які гарні фонтани у Барселоні… як пахне лондонський дощ… як було спекотно в Римі й як мене дратували екскурсії… Як же хочеться ще раз потрапити на екскурсію в Римі… у п’ятдесятиградусну спеку… А Париж… як я люблю Париж… мій божевільний Париж… якби ти знав, як мені не хочеться стати частиною цього вислову: «Побачити Париж і померти»… Я так не хочу… Я хочу бачити тебе знов і знов… Мій Париже… я б зараз з’їла круасан… найсмачніший у світі круасан…
Боже, я не вмію молитися… я не знаю, як це робиться… я просто прошу Тебе… подаруй мені ще хоч крапелинку життя… дозволь мені ще раз побачити сонце… я більше не турбуватимуся з приводу того, що сонце обсипає мене ластовинням… я обожнюватиму своє ластовиння, обожнюватиму його… присягаюся… тільки дай мені ще раз побачити сонце…
А мої батьки… що з ними буде? Вони не винесуть цього вдруге… не чини так з ними, прошу Тебе. Це нечесно. Тобі вирішувати, але це, чорт візьми, нечесно… Моя мама… скільки всього їй довелося пережити… як вона тримається… як легко вона погодилася віддати за мене своє життя… адже вона спершу навіть не зрозуміла, що це часткова трансплантація… і відразу підписала ці папірці… Моя мама… моя кохана мама…
Як я розумію Юрка… йому теж було стільки ж років… і він теж усе усвідомлював… цікаво, яким був його найщасливіший день у житті?
Ну чому знову течуть сльози? Хоча… хай течуть… вони такі смачні… солоні… не такі, як морська вода… чому я ніколи раніше не замислювалася про те, як різко відрізняється смак сліз від смаку морської води?… У кожному разі, і те й те – солоне і прекрасне…
Я бачила океан… я загубила браслет в Атлантик-Сіті, коли ми з татом гуляли берегом… Це означає, що я повинна туди повернутися… Адже так кажуть: «Коли ти щось забув, то неодмінно повернешся в це місце»… Чорт… ось воно… ключове слово… коли ти щось «забув»… а я ж не забула… я загубила… Отже, можу й не повернутися… Безмежний океан… вільний… сильний… Цікаво… що б я вибрала: побачити океан чи побачити сонце… чи побачити небо? Я б вибрала обійняти тата… і Гену… хоча ні… я б не змогла їх відпустити… і я б точно плакала… а це б їх засмутило… Я не хочу вибирати… я хочу все: хочу бачити, як падає сніг… хочу отримати посвідчення водія… к чорту посвідчення… можна й без нього їздити… хочу ще раз стрибнути з парашутом… чи без… не важливо… зараз це точно не важливо… хочу любити… сміятися… плакати… Я ХОЧУ ЖИТИ! Я житиму. Я повинна вижити. Заради батьків, заради Геночки. Він перевернув увесь світ, він бореться за мене… він обіцяв мені, що я повернуся. І я повернуся. А поки що важливо дожити до ранку. Не спати.