P. S. На пам’ятнику мого брата вирізьблені його власні слова, які випадково знайшла моя мама… Це був чотиривірш, написаний його красивим почерком на дбайливо складеному аркушику:
Мне было шестнадцать,
Случилась беда…
Откуда она прилетела, не знаю…
Я знаю одно только: это судьба,
И ей покорюсь я едва ли…
P. P. S. Тієї самої ночі, напередодні операції, мені хотілося на чомусь записати:
Она плачет от боли… Ей так страшно одной,
Она знает, что может не вернуться домой…
Чому «Їй»? Я воліла спостерігати за собою збоку і думати, що все це відбувається з іншою дівчинкою… з таким самим рудим волоссям і ластовинням… вона теж добре грала в теніс… їй теж хотілося жити… але хай це буду не я… так було б простіше. А може… мене вже просто не було… точніше, я поки що була жива, але та ж ніч поступово перетворювала мене на іншу людину…
9 липня 2003 року, день…
Обміркуй, чи правильно і чи можливо те, що ти обіцяєш, бо обіцянка є обов’язок. Конфуцій
До реанімації увійшла вродлива дівчинка з блакитними очима. Моє серце зупинилося. Юлька… ми з нею були подругами по життю і суперницями на тенісному корті. Її спеціально перевели до мене в клас… ми разом їздили на тенісні турніри, тренувалися, гуляли, списували на іспитах – ми все робили разом. Ми посварилися і не спілкувалися цілий рік через якогось кретина-відмінника зі старших класів, який побився об заклад зі своїми друзями, що зможе розбити нашу міцну дружбу. Він виграв, але ми помирилися… знову-таки через чоловіка. Після випускного Юлька з батьками від’їжджала на ПМЖ до Німеччини… ми ревіли в аеропорту, обіймали одна одну, називали поганими словами відмінника, через якого втратили цілий рік дорогоцінного спілкування… Я подарувала їй на пам’ять браслетик і пообіцяла, що ми неодмінно зустрінемося через рік… Не знаю, чому саме через рік… Все ж ми зустрілися… через рік і кілька днів… Ми дуже чекали цієї зустрічі, але не такої й за інших обставин. Я не знаю, що їй сказали перед тим, як впустити до мене, але вона – молодець, трималася мужньо. У неї завжди був сильний характер… Ми обговорювали наших колишніх однокласників, спільних знайомих… які тепер здавалися мені такими ж чужими і далекими, як і їй. Вона привітала мене з учорашнім повноліттям… і подарувала диснеївського слоника. Юлька намагалася якось мене підбадьорити перед завтрашнім днем і сказала:
– У тебе непоганий вигляд. А ти давно пофарбувалася?
– Тобто? – спитала я.
– Я маю на увазі волосся. Дуже гарний колір. – Вона легенько торкнулася мого волосся.
– Але він начебто не змінився з часу твого від’їзду. Я ніколи не фарбуюся, – мене дуже здивували її слова. – Може, вигоріло на сонці… на корті, не знаю.
– Волосся руде… але відтінок фіолетовий. – Юлька й далі розглядала мою шевелюру.
– Ти жартуєш? Як фіолетовий? Може, це просто контраст… у мене ж обличчя дуже жовте. А в тебе є люстерко?
– Нема. Мені, напевно, просто здається. Твоя мама сказала, що ти вчора з’їла півторта? – Вона явно намагалася змінити тему.
– Так… мені дозволили… на честь дня народження. І ти теж любила ці торти… – Я усміхалася, але чомусь усе ще думала про своє волосся.
– Так… дуже. Тобі їх весь час Гена привозив. – Моя подружка теж заусміхалася. – Втім, як і решту: останні тенісні ракетки, модну форму… все найкраще…
– Твоя правда… знаєш… навіть не хочу думати, що б зі мною було, коли б не Він. Ти Його пам’ятаєш? – Мені дуже хотілося з кимось поговорити про Нього.
– Так… пам’ятаю, як ми у вас святкували Новий рік… А Він приїхав з родиною… маленькою Танечкою… і подарував тобі ведмедя, про якого ми з тобою мріяли. І батьки тобі подарували на Новий рік такого самого. Ти мені віддала ведмедика, якого подарували батьки, а собі залишила Гениного. – Юлька сміялася.
– Еге ж… і Sega… з крихітними картриджами… яка не залишала нам шансу вчити уроки. Знаєш… я шалено Його люблю. І Його родину.
– Знаю… – відповіла Юлька, – завжди знала.
– А ти знаєш, що це Він все для мене робить? – спитала я у своєї подружки дитинства.
– Так… мама сказала нам. – Юлька опустила очі.
Ми ще про щось поговорили… було непросто. Вона добирала кожне слово, і я розуміла, що їй боляче на мене дивитися. В той же час мені не хотілося, щоб вона йшла.
– Юль… ми з Жекою завтра до Туреччини летимо. Повернемося через тиждень. І відразу до тебе приїдемо, – у неї затремтів голос.
– Так… здорово. Побачимося через тиждень. – Мої думки швидко повернулися до завтрашнього дня, від якого і залежало, чи зможемо ми побачитися знову.
– Я хочу тобі дещо подарувати. – Юлька зняла з пальця каблучку.
– Юль… припини, – я відвернулася.
– Пам’ятаєш, ти подарувала мені браслет в аеропорту, перед тим як я назавжди відлітала з України? Ти пообіцяла мені, що ми зустрінемося через рік. І ми зустрілися. Я тобі дарую каблучку й обіцяю, що ми зустрінемося через тиждень. Я обіцяю. – Вона не могла стримувати сліз і одягла мені каблучку на палець.
Ми розридалися… обидві. Як маленькі беззахисні діти, яких з головою занурили в доросле жорстоке життя.
Юлька пішла і повернулася вже в супроводі моєї мами, своїх батьків і симпатичного хлопця на ім’я Женя, з яким вона познайомилася в Німеччині. Женя чудово говорив по-німецьки і закидав моїх лікарів і професорів запитаннями. Найцікавіше, що він уже знав про мою хворобу значно більше, ніж ми з мамою. Перш ніж подолати відстань у триста кілометрів, вони з Юлькою перерили весь Інтернет.
P. S. Коли я знову побачу себе у дзеркалі… я заклякну. Моє волосся… воно стало яскраво-фіолетовим. Не рудим з фіолетовим відтінком, а яскраво-фіолетовим. Це була реакція організму на надмірну кількість міді.
P. P. S. Юлька дотримає своєї обіцянки.
8 липня 2003 року
Прилетит вдруг волшебник
В голубом вертолете
И бесплатно покажет кино…
С днем рожденья поздравит
И, наверно, оставит
Мне в подарок пятьсот «эскимо». [52]
Я розплющила очі. Відразу ж захотілося їх заплющити. Сьогодні мені виповнилося вісімнадцять років. Я при смерті в реанімації. «Вітаю», – подумала я, і чомусь вихопився нервовий сміх. Я не знала, як відсвяткувати день народження… Ось проблема й вирішилася сама по собі. За мене вирішили, як і де мені його святкувати. Добре, що хоч вирішили, що все-таки треба це зробити. Думки мішма роїлися в моїй голові, як злі сніжинки. Все здавалося мені якимсь безглуздим… несправедливим, чи що… А що справедливо? Чи що не справедливо? Те, що хтось порушив мої плани на цей день? Це було не найстрашніше…
Страшно було, коли моя мама спустилася з своєї палати, щоб мене привітати. Я не знала, котра година, але, мабуть, мої лікарі передали їй, що я вже прокинулася. Декотрі з них мене привітали… всі дарували маленькі смішні іграшки, листівки і бажали мені здоров’я… Мені було приємно до сліз. Цього дня я надзвичайно потребувала чиєїсь уваги. З одного боку. З другого боку, мені хотілося, щоб до мене ніхто не заходив, бо я ледве стримувала сльози, коли бачила, як сторонні люди намагаються зробити мені маленьке свято. Всі вони мене жаліли. Їхні очі мене жаліли. А що може бути гірше за відчуття, коли тебе жаліють у твій власний день народження? Гірше може бути тільки одне: коли твоя мама дарує тобі руду шкіряну сумку «під колір волосся», яку вона заздалегідь прихопила з Дніпропетровська… напевно, розуміла, що додому ми не повернемося… до дня мого народження. Що може бути гірше, коли ти дивишся в очі найріднішій людині, яка завтра чи післязавтра покладе своє власне життя на операційний стіл заради того, щоб продовжити чи врятувати твоє?… Я начебто розуміла, що моєї вини в цьому немає, але починала себе ненавидіти… Єдиним моїм бажанням було: заплющити очі й розплющити їх тільки тоді, коли все скінчиться. Чи не розплющити. Тільки б не бачити безмірно люблячих маминих очей. Іншими словами, настрій у мене був не найоптимістичніший… Цього дня мама весь час приходила до мене в реанімацію і зачитувала мені вітальні sms-ки від моїх друзів… говорила мені, хто телефонував, чого бажав… Хоч як би жахливо це звучало, але мені було все одно. Мене хвилювало тільки одне: чи телефонував Геночка… що говорив Геночка… я без кінця повторювала Його ім’я… і думала про Нього кожної секунди.