– Коли я побачив тебе в аеропорту, я щось відчув. Щось побачив у тобі. Мова навіть не про твою зовнішність. Я не міг собі це пояснити. Це було не «звичайне бажання». Просто ти викликала почуття якоїсь обраності, розумієш? По телефону ти здавалася мені… простішою… втім, як усі люди. Але ти мічена дівчинка, Юлю. Обрана. Поки що я не розумію, для чого, але це справді так.

– За мить до того, як я побачила тебе, у мене в голові була тільки одна думка: «Я хочу бодай щось відчути. Я знову хочу заплакати». Цікаво, навіщо ми зустрілися? І що б сталося, якби мене протримали на кордоні не сорок хвилин, а зо дві години? – мені справді було цікаво.

– По-перше, я б неодмінно тебе дочекався. Чи подзвонив, і тобі передали б мою візитку. І пропустили б. – Він усміхався своєю дивною усмішкою. – А з приводу того, «навіщо ми зустрілися»? Ми з тобою не можемо цього знати. Можливо, ми більше ніколи не побачимося, а може, у нас із тобою коли-небудь буде спільна біографія.

– Так… ти маєш рацію… і взагалі, чи не все одно? – Я сміялася.

– А ти часто мрієш? – він і далі ставив мені запитання.

– Завжди. Весь час. Кожної секунди. І знаєш, мені іноді навіть страшно…

– Чому тобі страшно? Ти що, мрієш про щось погане? – Він із зацікавленням дивився на мене.

– Ні… просто все якось дуже дивно: всі мої мрії збуваються… завжди. Я часто уявляю собі якісь речі, думаю про щось… і вони втілюються в життя до найменших подробиць, так що мені стає моторошно… Це якесь вічне дежавю. Я малюю своє життя у своїх думках, уявляю якісь ситуації, цікавих людей, з якими мені б хотілося познайомитися… а потім усе це відбувається в реальному житті… точнісінько… і я іноді не розумію причини: все відбувається, бо я це малювала в своїй голові… чи тому, що я знала наперед, що так буде, і просто бачила своє майбутнє… Це цікаво, але трохи страшно.

Ми вийшли з ресторану і вирішили ще трохи погуляти під дощем. Він був закоханий у дощ не менше, ніж я. Водій і далі так само безшумно їхав уздовж заплаканого тротуару, яким ми поволі ступали. Кожен з нас думав про щось своє, і раптом він запитав:

– А що ти думаєш про смерть?

– Ну… я не думаю про неї взагалі. – Його запитання мене зовсім не здивувало.

– Взагалі про неї не думаєш?… Але про неї іноді слід думати, хоча б тому, що вона існує. Мусимо дивитися правді в вічі. – Він подивився на мене своїм дивним поглядом.

– Я знаю одне: вмирати не страшно, просто прикро. Якщо я помру завтра, буде справді дуже прикро… Мені буде шкода батьків… А ще мій пес… він мене дуже любить. Просто шалено. От йому точно мене бракуватиме. Але я сподіваюся, що не помру завтра. Мені б цього дуже не хотілося. Чого я по-справжньому боюся – то це смерті близьких людей. Мене не лякає моя власна смерть, адже я знаю, що це таке. Але я також знаю, що таке смерть найріднішої людини. Оце справді страшно. І якщо я й далі переходитиму дорогу на червоне світло і не ловитиму ґав, тоді мої шанси дожити до завтра невеликі. Ми не в Європі, а в Україні, тож мусимо на це зважати.

– Юлю, просто прийми це: поки ти зі мною – з тобою нічого не станеться. Це зрозуміло? – твердо сказав мій приятель.

– Можливо. А коли тебе не буде поруч зі мною, тоді що? Станеться? – Я сміялася.

– Коли мене не буде поруч з тобою, будуть зовсім інші обставини. І з тобою все одно нічого не трапиться. Ясно, дівчинко моя? Ходімо в машину, бо застудишся. – На відміну від мене, він говорив цілком серйозно.

– Якщо ти нормально себе почуваєш, давай погуляємо ще десять хвилин, а тоді сядемо в машину… обіцяю. – Мені подобалося дихати особливим повітрям цього міста.

Ми проходили повз якусь бабусю, яка сиділа, закутавшись у плед, і продавала якусь городину. Щось привернуло його увагу… Він підійшов до старенької, з цікавістю розглядаючи її товар, і запитав:

– Скажіть, будь ласка, а що це у вас за овоч такий незвичайний?

– Це пастернак, синочку, – відповіла старенька застудженим голосом.

– Борис Леонідович? – Він лагідно їй усміхався.

– Що, синочку? Це дуже корисний овоч…

– А як вас звати? – поцікавився він.

– Катерина Іванівна, – відповіла здивована бабуся.

– Катерино Іванівно, а що ви ще продаєте?

– Помідори, картоплю… все сама вирощую. Все дуже смачне. Тільки вже вечір, майже все розібрали.

– А дайте нам, будь ласка, все, що у вас залишилося. І пастернак обов’язково. Ми скуштуємо, еге ж? – Він усміхаючись подивився на мене.

– Авжеж. Залюбки, – я усміхнулася спершу йому, потім бабусі.

Щаслива старенька, якій далі не треба було вже мерзнути, а спокійно збиратися додому, назвала ціну і трепетно розкладала фрукти та овочі по пакетах. Він узяв пакети з овочами, акуратно поклав їй якісь гроші на край маленького столика і швидко попрямував до водія, який уже йшов йому назустріч. У нас за спиною скрикнула бабуся: «Синочку… ти що? Ти що зробив? Ти з глузду з’їхав… Дякую, синку».

Я вийшла на балкон… Дощило… Я мовчки спостерігала, як великі прозорі краплі зрадливо стікають по склу… Фальшиві сльози сентиментальної осені… Я відчувала його дихання: дихання дощу і дихання чоловіка, який стояв зовсім близько. Він не дивився на дощ, а тільки на мене. Я відчувала його погляд так само гостро, як там… в аеропорту. Скільки часу минуло відтоді, як я побачила його вперше? Два, три тижні?… Тоді звідки це знайоме відчуття, що я чекала Його все життя і що цей дощ без Нього вже не буде таким, як раніше? У голові пульсувала єдина думка: «Втікай. Просто зараз… доки не пізно. Їдь у готель, додому, куди завгодно». Так. У цю мить він мовчки обійняв мене. Його рука ковзнула по чорно-білому зображенню Моніки Белуччі на моїй футболці, він тихо спитав: «Де шрам? Тут?» Так. Шрам… тут. Пізно. Хоча я все-таки встигла щось пробелькотати про готель.

Кожен день з ним був вартий сотні багатьох, прожитих до цього. Мені подобалося з ним мовчати… подобалося, як він на мене дивиться… особливо вранці. Я розплющувала очі, і мені хотілося усміхатися, тому що його усмішка випереджала мої перші передранішні думки… Мені навіть подобалося по три години чекати його в ресторані… він ніби жив поза часом… так само, як і я… Йому я зготувала перший у своєму житті фреш… фреш, зготований для когось, окрім себе… З ним я спробувала вкрутити свою першу в житті лампочку… і знищила нудне штучне світло… а він щиро радів за мене, адже знав – я віддаю перевагу сонячному… Втім, коли він вирішив укрутити лампочку, у нього це вийшло не краще – він знищив світло у всій квартирі під мій радісний щасливий сміх… Ми були однаково безпорадні у всьому, що стосувалося побуту… ми не хотіли ні з ким жити… ми однаково любили безмежну свободу і самоту, поважали мовчання і шанували тишу… можливо, саме тому нам було так легко. Він замовляв усе меню в ресторані… при цьому ми майже нічого не їли, забирали додому, а потім викидали. Мене розвеселило, як він злився, коли інтелігентний український охоронець у ресторані послужливо назвав його чорний шарф «аксесуаром»… Мені дуже подобалося бігати казковим осіннім парком, просто думати про те, що він є, і не відповідати на дзвінки всього світу. Я захоплювалася його уважливим ставленням до людей, які цілодобово на нього працювали чи просто здибувалися на його життєвому шляху. Мені подобалося, як він називав мене прекрасною дівчинкою або чарівною дівчинкою. Мені навіть сподобалося, коли він сміючись назвав мене ідіоткою, бо я не змогла відповісти на запитання, в якому році народився Ван Ґоґ:

– Я не пам’ятаю, в якому році народився Ван Ґоґ… у мене погана пам’ять на дати… але я захоплююся його картинами. Зате я знаю, що в Парижі, у «Grand Palais», саме тепер проходить ретроспективна виставка Клода Моне… і я неодмінно туди потраплю. І що це за допит о четвертій ранку?)))

– Краще спи, – говорив він крізь сміх. – І обійми мене як слід.

– Що значить спи? Ідіоткою мене ще ніхто не називав. Хоча я дійсно вперше в житті почуваюся ідіоткою… поруч з тобою.