– Ну… має ж бути хоча б одна людина на цьому світі, поруч з якою ти відчуєш себе ідіоткою… – Він дратував мене, і навіть у темряві я бачила його усмішку.

– Так… має бути. І я дуже рада, що ти є.

– Руденька… ти прекрасна дівчинка. Можна я називатиму тебе Руденька?

– Ну… це однозначно краще, ніж ідіотка.

– Ти дуже розумна дівчинка.

– Це ти до чого сказав?

– Що за питання? «До чого ти це сказав?» Просто сказав, що ти розумна дівчинка. Ти ж не ідіотка?

Ми сміялися крізь сон. Наступного дня він полетить, а я поїду. Уві сні він ніжно стискав мою руку. Так я й прокинулася, а він усе ще тримав мене за руку… Огидний світанок… цього разу мені захотілося знищити сонячне світло, але я не знала, де викручується небесна лампочка.

Ми розгублено блукали квартирою і чомусь не поспішали збиратися. Він сів у крісло, уважно подивився на мене і сказав:

– Руденька, мені не подобається, що ти їдеш…

– Чому? Ти ж однаково летиш. І навіщо я тобі?

– Гарне питання… «Навіщо?»… Зрештою, кожному з нас взагалі ніхто не потрібний. Я звик до тебе. І ти мені дуже подобаєшся.

– Ти мені теж дуже подобаєшся. Ти до мене звик?

– Так, одразу ж, як тільки побачив тебе. Не в аеропорту… а коли ти приїхала. Дивні у нас стосунки, еге ж?

– Так. І розмова у нас якась дивна. Якщо зважити на те, що ми майже не знаємо одне одного.

– Чому дивна розмова? Ти практично жила зі мною. Знаєш, дивно: ти приїхала, і я зараз же став на ноги, вийшов на вулицю… і за кілька днів майже одужав. І настрій у мене поліпшився. Отже, бачиш, ти мала рацію. Ти дійсно поліпшуєш настрій. Я, як усі…

– Так, але ти не як усі… – тихо сказала я.

Ми мовчки пакували речі… Мені хотілося скоріше поїхати… втекти… залишитися самій. Я недбало запакувала якісь джинси, куртки, майки… і в угах упала в крісло. Хотілося курити… страшенно. Він збирався і далі. Я не могла на нього дивитися. Мені здавалося, якщо я стрінуся з ним поглядом, я більше не зможу стримати сльози. Це було знайоме відчуття.

– Руденька, що ти робиш? – спитав він, складаючи якісь книжки до свого чорного рюкзака.

– Сумую за тобою.

– Сумуєш за мною? Зараз?

– Так.

– Ти зі мною працюватимеш? Я ж іще в аеропорту тобі про це сказав, чи ти забула?

– Ні.

– Що «ні»? Забула чи не працюватимеш зі мною?

– Не забула. Я з тобою не працюватиму.

– Чому? – чоловік у чорному був здивований.

– Я не зможу з тобою працювати. Мені так здається. Я знаю, що таке бути з тобою… навіть жити з тобою. Це дивовижно. Але я не знаю, що таке працювати з тобою. І якщо обирати між першим і другим, то я маю за краще лишити собі в пам’яті перше.

– Але я не розумію, що тобі робити в Дніпропетровську. Чи полетиш до Парижа?

– Полечу. Неодмінно. Знаєш… ти другий чоловік у моєму житті, якому б мені хотілося показати свій Париж…

– Це помста за мої слова, що «ти в мене перша»? – він усміхався.

– По-перше, я в тебе й справді перша… після кору. А по-друге, я не жартую… – Я розсміялася.

– А першому чоловікові, якому ти хотіла показати свій Париж… Ти показала?

– Ні.

– Руденька, ти мені чогось не договорюєш. Ти потайлива дівчинка. Це був твій колишній чоловік?

– Ні. Саме з ним у Парижі я була…

– Який жах… – Він сміявся. – А чому ти досі живеш у його квартирі?

– Тому що коли ми «тимчасово розлучалися», він наполіг на тому, щоб я залишилася в цій квартирі. Хоча він, на відміну від мене, чудово знав, що ми розлучаємося назавжди. У своїх мріях він уже був з іншою, але для мене знайшов зовсім іншу причину. У нього забракло мужності сказати мені правду. Він чудово знав моє ставлення до життя: я ціную свою свободу і поважаю свободу інших людей. Ніхто нікому не належить у цьому світі. А він просто брехав мені в очі, хоча я спокійно ставила йому конкретні запитання, і йому досить було просто кивнути. Я вважаю, що сорокалітній чоловік мусить відповідати за свої вчинки і за свої слова. Інакше він просто хлопчисько. І мені не цікаво, які мотиви його поведінки і його брехні. Або кажи правду – або взагалі мовчи. Він навіть грамотно підвів мене до того, щоб я перша запропонувала розлучитися і тимчасово пожити окремо. Коли ми розлучалися, він дивився на мене сумними очима і казав, що допомагатиме мені, поки ми поживемо окремо. Через три місяці я випадково почула, що він одружився. А ще за кілька днів він, дізнавшись про те, що я знаю правду, надіслав sms-ку: «Привіт. Давай щось вирішувати з квартирою». Зате завдяки цій ситуації я дізналася, що в мене є справжні друзі. Гаразд… Сказати по правді, мені не потрібна ця квартира. Я взагалі віддаю перевагу готелям і люблю перелітати з країни до країни. Але я б хотіла, щоб життя чого-небудь навчило його. Можливо, наступного разу він поведеться з людьми по-іншому. Хоча невідомо… А ще… мені просто цікаво подивитися, які кроки він робитиме… бо насправді він дуже гарна людина…

– А він робить якісь кроки? – запитав мій друг з усмішкою.

– Так… він періодично влаштовує sms-голосування. – Я сміялася.

– Тобто?

– Раз на кілька місяців від надсилає мені одну й ту саму sms-ку: «Привіт. Давай щось вирішувати з квартирою». Це повідомлення у нього, судячи з усього, в стандартному наборі sms-ок: «Я на зустрічі. Передзвоніть пізніше», «I will call you up later», «Happy Birthday»… «Привіт. Давай щось вирішувати з квартирою». Він, мабуть, кожного разу чекає, що я йому напишу: «Так, цього разу ваша sms-ка виграшна. Квартира дістається вам». Чолов’язі сорок років, він старший за мене майже вдвічі. Ми прожили разом п’ять щасливих років, об’їздили півсвіту, поважали одне одного… Міг би набратися мужності, взяти слухавку і подзвонити мені. Тим паче, його ніхто не просив гратися в лицаря і залишати мене в цій квартирі. Але, оскільки він почав гру – я йому підіграю. Інша річ – мій пес… Мій Роджер Федерер звик там жити… це його законна територія, він помітив усі кутки… Він – законний спадкоємець…

– Це ваш спільний собака? Він тобі його подарував? – Він сміявся.

– Ну… собака ніби спільний… Але, скажімо так, законний батько мого пса – не він… – Я вже теж більше не могла стримувати свого сміху.

– Який жах… Ти з біса хитра дівчинка, Руденька.

– Можливо… Це погано?

– Ти що… Це дуже добре. Я б навіть сказав, це чудово. Ти мені вельми подобаєшся. – Він міцно обійняв мене.

Він і далі пакував речі й говорив по мобільному. Він уже «був на зв’язку з навколишнім світом», і його телефони останню добу безшумно вібрували щосекунди. Він ходив колами по квартирі й комусь вичитував у слухавку. Я підвелася з крісла, взяла пачку червоних «Мальборо», дістала сигарету і підійшла до балкона. Я не курила вже два з половиною місяці. От і чудово… Головне, не думати про Петю… інакше задихнуся від диму.

Він розмовляв по телефону і слідкував за кожним моїм рухом. Мені хотілося з’їсти сигарету, а не курити її. Аби він тільки не дивився на мене так. Раптом він різко відклав мобільний убік і підійшов до мене. Я загасила сигарету. Він мовчки обійняв мене, і мій всесвіт розлетівся на друзки… це було дежавю: так обіймають уперше і востаннє. Він гладив моє волосся, а мені страшенно хотілося просто сказати йому: «Маю до тебе незвичайну пропозицію. Не відпускай мене». Сльози текли по моєму обличчю струмками, капали на його чорний светр… нехай… на чорному все одно не видно. Я різко відвернулася і весело сказала: «Поїхали».

Ми стояли в темному коридорі, я дістала з сумки «Ray Ban». На небі чомусь прозирнуло сонце… мабуть, щоб підбадьорити мене… А він усе запитував: «А тобі пасують ці окуляри?», «А коли ти знову кинеш курити?», «А яка ти, коли нафарбована?» Я з радістю начепила окуляри й обернулася до нього. Я стояла біля дзеркала.

Він підійшов до мене, легенько обійняв ззаду і сказав, дивлячись на наше віддзеркалення: «Ти неймовірно вродлива дівчинка, Руденька, хоча ти й сама це знаєш. А ти приїдеш до мене в гості?» Я усміхнулася.