– «От бачиш, на відміну від грошей і документів, цю залізяку ти на цицьках тягаєш!» – з докором мовила мадам, наставивши на співбесідницю «окільцьований» вказівний палець.

– «Бо якщо в кульочок покласти, я дзвінка не почую! А раптом він подзвонить, га?…»

– «Хто це – він?»

– «Ну, той мій хлопець!..» – закадровий голос д’Артаньян затремтів.

– Добре граєш, – ще раз похвалив Араміс. – Ця сволота в шоці.

– «Ага, ти маєш на увазі козла, який тебе кинув?» – тим часом запитала брюнетка.

– «Чому ж козла? Валерка ніякий не козел зовсім, він просто безвільний і не дуже відповідальний, так! А мама його терпіти мене не може, але це ж мама, а не Валерка…»

– «Повір моєму досвіду, дівонько: всі мужики – хтиві козли. Хоча кинути таку дурепку, як ти…»

Мадам трішечки помовчала й докінчила:

– «Добре, тягай і надалі телефон на цицьках, чекай на дзвінок від козла свого. Не подзвонить… Ну то й хрін з ним, повір! Зате у вівторок увечері тебе повідомлять, як там у вас буде виходити з від’їздом. Так що телефон не забудь зарядити, тюхтійко».

– «Ой, звісно ж, не забуду! Думаєте, я заробити не хочу?»

– Гадаю, хочеш».

– «Ой, ви й не уявляєте, як хочу! Я ж от на цю поїздку геть усе до останньої копієчки витрусила і ще ж у друзів позичила! Я ж вам така вдячна за те, що ви мені роботу дали, що ви навіть…»

– «Опісля віддячиш мені, коли із заробітків повернешся».

– С-с-сука!.. – з непередаваною відразою прошипіла крізь зуби д’Артаньян. – Я б їй замість подяки…

Однак за кадром вона ж вимовила зовсім інше, причому щиро радісним тоном:

– «Ой, ну звісно ж, про що мова! Віддячу, зрозуміло».

– «Ну, от і гаразд. А тепер розходимося. Чекай на дзвінок у вівторок».

– «До побачення. Спасибі ще раз».

– «Немає за що, дурепко».

Мадам трохи зневажливо махнула на прощання рукою, тьмяно блиснув страз на її персні, надягнутому на правий вказівний палець. Кадр одразу різко сіпнувся, у нього потрапив протилежний кінець провулка.

– Все, далі дивитися нема чого. Окуляри я не знімала, доки не підійшла до тролейбусної зупинки, тож там іще довго крутитиметься.

– Дурниця, непотрібне я відріжу, – відповів Араміс.

– Зрозуміло.

Тут д’Артаньян якось по-особливому зітхнула й додала тихо:

– Найголовніше ж, що наостанок ця тварюка таки пробовкнулася. Не витримала, гидота така!

– Що ви маєте на увазі? – обережно запитав Олег. Перегляд відео завершився, нарешті настала черга запитань… Втім, він уже туманно здогадувався, у чім тут річ.

– «Немає за що, дурепко», – сказала ця мерзота. А їй і справді немає за що дякувати! Оце й була одна-єдина правда із усього, що там відбулося, – д’Артаньян дивилася на журналіста з напівприхованим смутком, немовби оцінюючи його розумові здібності.

– Тобто як це – єдина правда?! А щодо роботи як же?

– Щодо роботи… – вона презирливо посміхнулася. – Та чи знаєте, хто вона така, сволота ця?!

– Вже здогадався.

– І хто ж?

– Все-таки хотілося б почути це від вас.

– Чому?

– Про всяк випадок. А раптом я помилився у припущеннях…

– Добре, скажу: вона вербувальниця.

– Ну от, я так і подумав. Наскільки можна зрозуміти із всіх маніпуляцій, – Олег кивнув на монітор, де глухий провулок змінився жвавою вулицею, – ви зібралися приєднатися до армади наших гастарбайтерів. Ця тітка вербує яких-небудь потенційних нянечок, покоївок, доглядальниць. Або, наприклад, чарівних збиральниць винограду… Не знаю, коли там виноград збирають, але зараз же початок літа! Зрештою, поки група сформується, доки до країни призначення доїде…

Журналіст розвів руками, демонструючи, що можна висувати й інші припущення, але все в тому ж контексті.

– Так, вона справді вербує жіночу обслугу… якщо можна так назвати повій.

– Що, справді?! Отак залюбки?

Не можна сказати, що Олег зовсім не був готовий до почутого: про «російських Наташ»[16] пліткували всі, кому не ліньки, ця тема йому навіть порядком набридла. І все-таки безпосередньо він з подібними речами у своїй журналістській практиці не зіштовхувався. Тепер виявилося, що вислухати подібне зізнання з вуст дівчини, яка тільки-но на його очах намагалася продати себе сутенерші – штука вкрай неприємна.

Однак вислухавши його питання, д’Артаньян відверто розсміялася:

– Що ви, звісно, ніхто не вербує повій відкрито! Збоку все виглядає дуже шляхетно. Я, наприклад, відгукнулася на оголошення про набір обслуговуючого персоналу в якийсь італійський хоспіс. Хоча…

Вона ледь прищулилася, немовби намагалася розгледіти щось на переніссі журналіста, і спитала:

– Коли ви переглядали запис, вас нічого не здивувало, не напружило?

– Мені здалося, що ця жінка не надала найменшого значення вашій медичній освіті…

– …хоч я, начебто, повинна працювати в італійському хоспісі!

Д’Артаньян задоволено посміхнулася, мовила, звертаючись до «мушкетерів»:

– Хлопці, клепка у нашого новачка є, принаймні не нижче за середню! – і продовжила:

– Цілком правильно помітили. Але чому ж їй наплювати?! Усе насправді простіше від простого: ні в який хоспіс мене не відправлять. Зате у перший же день по приїзді у всіх доправлених до Італії дівчат зберуть паспорти нібито для реєстрації, але потім оголосять, що документи не повернуть, а також що ми зовсім не в хоспіс приїхали. Після чого транзитом відправлять у якусь третю країну. Отак приблизно це відбудеться.

– Проте, знаючи все це, ви погодилися?…

– Погодилася на що?

– Продатися в закордонний бордель.

– Ще чого, аякже! – презирливо пирхнула д’Артаньян.

– А як же закордонний паспорт і диплом?

– Вони фальшиві.

– Що-о-о?!

Такий варіант журналістові на думку ніяк не спадав, тому він навіть підскочив від несподіванки.

– Вам же пояснювали, що ми розставили мерзотниці пастку, у яку та успішно втрапила, – поблажливо мовив Атос. – Зрозуміло, наша чарівна спільниця не збирається продаватися ні в який закордонний бордель. Д’Артаньян нам і тут стане у нагоді.

– Але ж вона навіть гроші принесла…

Однак одразу вгадавши відповідь, Олег мовив трохи перелякано:

– Стривайте, стривайте-но… Невже й долари не були справжніми?!

– Дуже якісна підробка! – гордовито мовив Портос і додав: – Я сам діставав. Особисто. За поміркованою ціною, у прекрасного фахівця. Намальовано так, що від справжніх не відрізниш ні на вулиці при яскравому сонечку, ані навіть в ультрафіолеті.

– Де ви таке дістали?! – жахнувся журналіст.

– Сподіваюсь, довідаєтеся свого часу.

– Але ж це небезпечно!

– Що саме?

– Вашу спільницю можуть упізнати! – і він повторив те саме, вдивляючись в обличчя д’Артаньян: – Якщо вас упізнають… Ви ж віддали вербувальниці свої документи та повний конверт фальшивих доларів, вас же знайдуть, і тоді…

– Дурниці, ніхто мене не знайде.

Сказавши це, дівчина приклала обидві долоні до скронь, занурила тоненькі пальчикі у волосся… і зняла з голови світлу перуку! Під нею відкрилося зовсім інше волосся – рудаве, коротко обстрижене. Однак і це було не все: схиливши обличчя над долонею лівої руки, пальцями правої д’Артаньян обережно зняла контактні лінзи, тому тепер і колір очей у неї виявився зеленувато-сірим замість світло-карого. Наостанок витягла щось із рота, і відстовбурчена верхня губа набула нормального вигляду.

– Ну, що ж тепер скажете щодо моєї упізнаваності?

Олег готовий був заприсягтися: перед ним опинилася зовсім інша дівчина, анітрошки не схожа на попередню!

– А коли я ще отут і тут зменшу, – шатенка (тепер уже шатенка, так!) безцеремонно поплескала себе по грудях і по стегнах, – отоді запевняю, що не тільки ви, але й ця мадам нізащо мене не впізнає навіть на найкоротшій дистанції.

І мило посміхнулася. Журналіст же, як і раніше, нічого не розумів:

– Отже, ви підсунули вербувальниці фальшиві документи й підроблені долари. Але навіщо було влаштовувати все це?!