– А щоб ця сволота в іншого мерзотника грошики одержала.

– Які такі грошики?!

– Цього разу вже справжні. Бонус за те, що достроково навербувала потрібну кількість дівчат для відправлення за кордон. Вербувальницям за успішне перевиконання плану бонуси належить платити… там ціла система.

– І що?…

– Отут і є пастка! – весело підхопив Портос. – Тому що до вівторка, коли обман розкриється, ця мерзотниця встигне витратити весь отриманий аванс.

– Що, отак просто весь?…

– До останнього долара, тепер уже точно.

– Звідки ви знаєте?

– Покажи йому, – попросив «мушкетер» Араміса. Той повозив по килимку мишкою, кілька разів клацнув, і на екрані монітора виник фотопортрет надзвичайно милої, охайно одягненої дівчинки років дванадцяти.

– От заради неї все це, – кивнув на портрет геній технічних наук.

– А це ще хто? – здивувався журналіст.

– Це янголятко – доня тієї мерзотниці, яка намагалася завербувати мене в закордонний бордель, – зітхнула д’Артаньян і раптом попрохала жалібним голосочком: – Хлопці, я безумно втомилася, спілкуючись із мадам. Хто був би мені найкращим другом і зварив би хоч трошки кави?

– Я повинен обробити відеозапис, – відмовився Араміс.

– А тебе ніхто й не просить, – пхикнув Портос. – Із задоволенням зварю тобі каву по-портоськи, дорогенька, не переймайся!

Усміхнений «мушкетер» перевальцем почалапав на кухню.

– А я покурю разом з ним, – Атос повільними рухами потер перенісся й мовив: – Тут же не можна курити, адже тут точні прилади нашого кандидата від електроніки й все таке інше… Тому ти панові власкору сама все поясни.

Олег провів його здивованим поглядом. Щодо неможливості курити через прилади «мушкетер» точно прибрехав: у кімнаті виразно відчувався запах тютюну, та й балконні двері відчинені. До речі, він і перенісся потер мимоволі… Кажуть, під час розмови людина торкається носа, коли змушена брехати. Отже, Атос вибрався на кухню слідом за Портосом з якоїсь іншої причини!

– Дотепер переживає, бідолаха, – зітхнула д’Артаньян.

– Через що йому переживати? – не зрозумів журналіст.

– Не через що, а через кого! Любаша, подружка моя…

Тут дівчина зненацька посумнішала й замовкла. Араміс начепив навушники й поринув в обробку отриманого відеозапису. Олег терпляче очікував пояснень і щодо подруги, і щодо доні мадам вербувальниці.

– Ми товаришували з Любашею ще зі школи, – нарешті порушила мовчанку д’Артаньян. – Вона хоч і не писаною красунею була, але все-таки доволі милою. Зате серце – ну просто золото! І скільки разів вона мені в лиху годину допомагала, ніколи не відмовляла…

– А що ж Атос?

– Роман у них стався. Все до весілля йшло, але от лихо: його родичі закомизилися.

– Чому?

Д’Артаньян зненацька звернулася до Араміса, безцеремонно зсунувши один з його навушників:

– Слухай-но, можна я покурю, поки мені каву варять?

– Та будь ласка, будь ласка! – охоче кивнув геній технічних наук, повертаючи навушник на місце. Із чого випливало, що курити в цій кімнаті аж ніяк не заборонялося. Дівчина підійшла до платяної шафи, помацала між якимись приладами, нагромадженими зверху, дістала розкриту пачку чорних сигарет «Davidoff», закурила одну й продовжила:

– Чому закомизилися?… Ну як, тобто, чому?! Наречена повинна бути або гарною, або багачкою, або при родичах зі зв’язками. А Любаша красою не виблискувала, з родичів – тільки хвороблива мати-одиначка, статків у такій родині – кіт наплакав. Атос, загалом-то, нормальний мужик, йому на думку рідні плювати було, він грозив або їх усіх у баранячий ріг скрутити, або з майбутньою дружиною з дому піти. Але тут уже Любаша перелякалася: мовляв, не можна отак відносини з родичами рвати, свекруха й свекор їй потім до могили розлуку із сином не вибачать.

Тоді Атос розлютився, нагорлав зопалу на всіх, а насамкінець підрядився їздити на вахти до Сибіру: там на газових родовищах платять непогано, от і поставив за мету заробити стільки, щоб його родичі навіть на наречену-безприданницю погодилися. Ну, ще й психологічно цим на них надавив: як посидів на вахті пару місяців, мати за ним одразу ж занудьгувала й заходилася чоловіка уламувати – мовляв, гаразд уже, підемо синові на поступку. І все вже налагоджувалося, родичі потихеньку упокорюватися почали, однак тут криза вибухнула. І не тільки світова фінансова,[17] але й наша внутрішня… Пам’ятаєте?

– Як не пам’ятати! – зітхнув Олег. – Наш «Кур’єрський експрес» через кризу ту ледь під укіс не пішов.

– Ну от, а тут взагалі всі без роботи опинилися, включно з Любашею та її старою хворобливою матір’ю. А наречений у Сибіру на далекій вахті… Отоді Любаша, нікому ні слова не сказавши, підрядилася поїхати доглядальницею начебто до якогось немічного француза.

– Е-е-е, стривайте, стривайте! – стрепенувся журналіст. – Наскільки я пам’ятаю, тоді наших гастарбайтерів навпаки звідусіль виганяти почали. Криза-то глобальною виявилася…

– Отож-бо й воно! Я ж Любашу застерігала: поїздка ця дуже вже на авантюру скидалася! Тільки подружка вперлася – і хоч ти що: мовляв, коханий у Сибіру горбатиться, нам на весілля й на життя майбутнє заробляючи, а чим я гірша?! Мовляв, якщо мене зараз, у розпал кризи до дідуся-французика доглядальницею запрошують – це чистісіньке везіння, випускати подібний шанс просто гріх! От і підрядилася…

– А ви самі чому ж не допомогли найкращій подрузі, яка вас же з бід різних витягала? – суворо спитав Олег.

– Я ж також без роботи сиділа. А утримати…

Д’Артаньян глибоко затягнулася сигареткою, випустила з напіврозтулених пухких губок струмок сизого диму й мовила засмучено:

– Утримати я намагалася, так хіба ж її утримаєш?! Кохання!.. Там таке кохання було, що заради нього він у Сибір мерзнути відправився, вона готова була горщики з-під французика немічного виносити. От тільки Атос по закінченні вахти додому повернувся, а від Любаші – анічичирк.

– І що?

– А те саме! Повернувся наш Атос – де наречена?! Немає! Зникла!!! Ну, заспокоїли хлопця поступово: мовляв, з далекого зарубіжжя люди не одразу пишуть, почекати треба. Він відпочив і на наступну вахту поїхав. А вже коли знову повернувся – отоді тільки по-справжньому спохопилися, бо занадто вже довго Любаша не писала. Розшукувати почали, та все марно. А прояснилася справа лише торік…

Д’Артаньян зазирнула в пачку «Davidoff», дістала звідти ще одну сигарету і продовжила:

– З’явилася тут у сусідній області жінка одна, котра таке розповіла, що просто у вуха не лізло!

– А Любаша що ж?… – несміливо поцікавився журналіст.

– Жінка з’явилася, кажу ж! Не Любаша, інша жінка, – крізь стиснуті зуби процідила д’Артаньян, однак швидко опанувала собою: – Отож, відправили її з сусідньої області працювати в Грецію…

– З якої саме області? – тихо запитав Олег.

– Не скажу, бо ще шукати почнете, а опісля всього пережитого це бідоласі ні до чого, – шатенка сумно посміхнулася, дихнувши струмком диму. – Отож, поїхала ця жінка в Грецію, але там з нею повелися, як я описувала. І насамкінець опинилася вона разом із двома іншими такими ж легковірними дурепами аж в Іраку.

– Де-де?… – журналіст не вірив власним вухам.

– В Іраку. Через Туреччину їх завезли просто в розташування американських військ, які там стояли. І помістили в армійський бордель. Трьох наших дівчаток – і просто в американський бордель… От саме там і зустрілася їй наша Любаша. Виявляється, на той момент моя подружка там уже рік поневірялася.

– Тобто?!

Олег відчув, як волосся на голові здибилося, немов вовна на зашийку розлюченого пса.

– А що ж це тобі неясно?!

Д’Артаньян дивилася в очі журналістові прямо й жорстко, між пальцями її правої руки дотлівала друга сигарета.

– Ні, тобто, мені все зрозуміло… – спробував виправдатися журналіст.

– А якщо не зрозумів чогось, якщо ти в нас неповнолітній, то зайди в будь-який секс-шоп і просвітися, недоумку!