Ніяких гарних наслідків це не мало: халепи рудоволосої бестії на королівській галері, на піратському кораблі негідника д’Ескренвіля, на невільничому ринку й нарешті в гаремі мекнеського султана Мулая Ісмаїла ель-Рашида не йшли в жодне порівняння з жахами, про які повідала д’Артаньян. Олег не розумів, через що виникло таке відчуття. Можливо, річ у тім, що історії про Анжеліку належали до далекого XVII століття й загалом були від початку до кінця вигадані чоловіками Анн і Сержем Голонами, відомими в миру як Симона Шанже і Всеволод Голубінов. Тоді як героями вчорашньої розповіді виявилися цілком реальні співвітчизниці, злою волею занесені в одну з нестабільних країн сучасного Близького Сходу.

Можливо, причиною стали описи звірств ошаленілої від безвиході солдатні. А може, усвідомлення того, що вояків цих відрядила в Ірак найдемократичніша країна світу – Сполучені Штати. У якийсь момент журналіст навіть запідозрив д’Артаньян в антиамериканізмі: і справді, наслухавшись відомого ще з радянських часів сатирика,[22] заокеанських «друзів» можна і зненавидіти… Однак зрештою таке припущення було відкинуто: «мушкетерський» квартет (тепер уже квартет – з огляду на четверту його учасницю) пішов на занадто серйозні фінансові й часові витрати, щоб вистежити мадам вербувальницю. Важко уявити, у яку копієчку влетіла вся техніка Араміса (причому реально працююча!): для інсценування це надто дорого. Але якщо так, то стеження за вербувальницею – це не обман. Тоді й ненависть до цієї жінки з боку д’Артаньян цілком реальна, і ніякий антиамериканізм тут зовсім ні до чого.

Отже, все це правда: рік у рік серед білого дня всякі мерзенні тварюки вербують для роботи за кордоном наших дівчат і жінок – а там їх просто відправляють у борделі. Ну так, цілком вірно: Олег кілька разів читав про викриття цілих груп таких ділків, а ще більше чув невимушеного патякання на цю тему. Але то все ставалося десь далеко, як говорилося в чудовій комедії «Кавказька полонянка» – зрозуміло, не в нашому районі. А тут раптом виявляється, що й у славному місті Києві подібне може статися! І цей очевидний факт щосили гепнув по макитрі не найдурнішого столичного журналіста – а він, виявляється, зовсім не був готовий до ОТАКОЇ правди життя!!! І це, виявляється, дуже неприємна штука, панове добродії…

Але як таке взагалі можливо?! Невже ж люди дотепер не відбігли надто далеко від пальм, з яких тільки вчора спустилися їхні мавпоподібні предки?! Бо інакше не пояснити існування у ХХІ столітті сексуального рабства, та ще й на догоду світочу світової демократії… Що ж, однією рукою – залізною – наводимо лад у нестабільному регіоні планети й показово вішаємо знахабнілого диктатора,[23] а з іншого – блудливими ручиськами підгортаємо під себе чергове наше дівча для плотських збочень… Бр-р-р!!!

Нічого іншого в голову не лізло, тож коли за вікном остаточно посутеніло, Олег доїв рештки капустяного салату, випив третю за день чашку зеленого чаю й увімкнув «Професіонала»: адже, окрім Жана-Поля Бельмондо, у цій стрічці зіграв той-таки азербайджансько-єврейський[24] геній французького кіно Робер Оссейн – щоправда, цього разу маестро виступав у ролі не шляхетного графа Тулузького, а головного негідника-спецслужбіста. Загалом, день минув у розвихрених почуттях, і знайти щирий спокій не допомогла навіть звична кінотерапія: образи минулого заважали.

На щастя, у неділю було легше: особливо трудитися над програмою «батьківського дня» не довелося, оскільки ще три тижні тому стартував показ американської мультяшки «Епік», а Вітальку в кіно так ніхто дотепер і не повів. Усі його однолітки давним-давно насолодились пригодами Мері-Кетрін у світі манюсіньких лимфенів, і синочок дуже переживав, бо відстав від свого оточення.

Зрозуміло, для його років така ганьба нестерпна, тому тато із сином подалися в кіно, потім зайшли в кафе поїсти морозива, а далі до вечора гуляли Києвом. Усе пройшло чудово… от тільки наприкінці мала місце невеличка халепа. Вже щасливий Віталька дременув у свою кімнату, вже Олег у традиційній прохолодній манері розпрощався з колишньою дружиною й готувався повернутися до себе. Як раптом немовби невидимий дідько штовхнув його під ребра, змусивши запитати:

– Послухай-но, Оксано… От якби для повного щастя нашого Вітальки тобі потрібно було забезпечити його грошима – змогла б ти заради цього, приміром, продати в рабство чужу дитину? Або там не в рабство, а, скажімо, на органи чорним трансплантологам… Змогла б чи ні?!

Приблизно з півхвилини колишня дружина лише мовчки кліпала густо нафарбованими віями, намагаючись усвідомити суть запитання. Потім вимовила тремтячим голосом:

– Ти що, у своїй гордій самотності зовсім з глузду з’їхав, дурню?…

– Добре, не звертай уваги, це я здуру бовкнув, не подумавши, – зітхнув Олег і швидко ступив за поріг, діставши у спину суворий докір:

– Ти ніколи не думаєш, перш ніж язиком бовкати!

«Зате ти у нас завжди найрозумнішою була», – зі злістю подумав він, заходячи в ліфт. Потім вилаяв самого себе за необдуманий вчинок. Справді, знайшов з ким обговорювати животрепетні робочі теми – із Ксюшею, з колишньою своєю!.. З розмальованою жіночкою, яка тільки-но примчала з побачення, несучи на собі запах іншого чоловіка. Ймовірно, Олег підсвідомо продовжував ревнувати її, хоч вони давно вже розсталися. Дурна ситуація! Причому в дурнях виявився він, що знову ж украй прикро.

Понеділок минув легко: у найважчий день тижня цілком природно було загрузнути по вуха в редакційні справи. Вівторок сплив у тих же турботах. Зате в середу все раптом стало валитися з рук! Ледь стало терпіння доробити поточні справи й не піти завчасно. Удома з’ясувалося, що телевізійна антена налаштована кепсько: Олег подовгу не дивився «зомбоящик», воліючи відводити душу на старих фільмах, знайдених в Інтернеті. Втім, до початку вечірнього випуску «Магнолії ТВ» він встиг і телевізор налаштувати, і залишений зранку в мийці брудний посуд віддраїти, і вечерю приготувати. І тут його вхопило розчарування: у найкращій, найбільшій кримінальній хроніці України про вбивство вербувальниці нелегальних повій не повідомлялося абсолютно нічого!!!

А-ні-чо-гі-сінь-ко!..

Довелося телефонувати Арамісу й обурюватися досить негарною спробою «мушкетерів» обдурити найпрогресивнішого журналіста столиці.

– Не гарячкуйте, шановний власкор шановного «Кур’єрського експреса». Вас же попереджали: АБО в середу, АБО в четвер. Як не сьогодні, то завтра, – відповів стільниковий телефон голосом генія технічних наук. Довелося вичікувати ще добу.

Отут і сталося саме воно, причому точно за розкладом – тобто у четвер. Приблизно в середині вечірнього випуску «Магнолії ТВ» благовидний ведучий байдужим тоном повідомив про літню жінку, раннім ранком знайдену неподалік Пущі-Водицинського цвинтаря мертвою зі слідами ножового поранення в області передсердя.

– Оскільки слідів крові на землі не виявлено, стає очевидним, що тіло привезли сюди з якогось іншого місця, де й було скоєно злочин, – прокоментував міліцейський капітан, з’явившися в кадрі. – Зате із упевненістю можна стверджувати, що вбивство затівалося не з метою пограбування, оскільки на тілі залишилися прикраси.

Пішов відеоряд, і телекамера продемонструвала великим планом праву руку вбитої: на вказівному пальці був золотий перстень з доволі значним стразом. Олег здригнувся.

– Насамперед необхідно уточнити, звідки саме привезли труп: із самої Пущі-Водиці чи з прилеглих Горенки або Гостомеля, – повідомив за кадром голос ведучого, однак слухати його далі не мало сенсу. Отак воно буває: тиць ножичком в область передсердя – і немає тебе!..

Квакнув мобільник. Олег знову здригнувся, але стільниковий телефон схопив швидко, оскільки з величезною ймовірністю дзвонити йому зараз могла тільки одна людина…

– Ну що, пане власкор, всі особливі прикмети жертви встигли розглянути? – запитав Араміс.