Завершивши нарешті розмову з мамою, Олег поспіхом поснідав і помчав до редакції. По дорозі буквально гіпнотизував себе єдиним бажанням: тільки б головред був на місці, тільки б нікуди не виїхав!.. Подейкують, якщо дуже-дуже захотіти, найпалкіші бажання неодмінно збуваються. Віру в диво він, зрозуміло, втратив ще в дитинстві, але що було робити в нинішній ситуації?!

І диво таки сталося: ледь переступивши поріг редакції, Олег почув з «капітанського містка» голосочок секретарки:

– Головний редактор просив вас зайти до нього, тільки-но з’явитеся.

От і добре, от і чудово! Нічого іншого й побажати не можна.

– Добридень! Ви мене шукали?…

Головний редактор щось швидко записував у товстий робочий зошит. Не перериваючи свого заняття, мовчки кивнув на рядок стільців біля стіни. Олег присів на найближчий і заходився чекати.

– Даруйте, будь ласка, тут був терміновий телефонний дзвінок, потрібно було дещо зафіксувати, – сказав головред, нарешті відклавши убік робочий зошит. – Хотів поцікавитися: чи не здогадуєтеся, навіщо… точніше, чому я вас викликав?

– Перепрошую, але я не ворожка, тому можу й помилитися.

Олег уник прямої відповіді, намагаючись визначитися, у якому настрої перебуває сьогодні шеф.

– І все ж таки?…

– Імовірно, мені зараз дадуть якесь особливе завдання. Наприклад, рекламну «заказуху» написати або щось на кшталт цього.

– Завдання до вас може донести й хтось із редакторів.

– Отже, це надто особлива «заказуха» з надто особливими акцентами, про які редактор відділу знати не може! – парирував Олег і запитав обережно: – То що ж, вгадав я чи ні?…

– Не дуже, – констатував головред і зненацька запитав: – Скажіть, а що це ви там учора під кінець робочого дня посилено строчили на редакційному комп’ютері відділу «Соціум»?

Годі й казати, запитання видавалося кричущо дивним. Насамперед тому, що в редакції «Кур’єрського експреса» ніхто, ніколи й нікого не вичитував за набір на робочому комп’ютері будь-яких текстів – нехай навіть і не призначених для роботи. Треба набрати? Набирай, скільки влізе! Треба роздрукувати? Будь ласка, немає проблем!.. До того ж було прикро, що Валерка Мазайло виявився вошивим дрібним стукачем. Досить несподіваний прояв підлості, практично від ще зеленого парубка…

– Я доводив до пуття чернетку одного ексклюзивного матеріалу, – натужно мовив Олег.

– Що за матеріал? Чому я про нього нічого не знаю?

– Я закінчив статтю тільки вчора ввечері. Навіщо ж навантажувати вас або когось із редакторів новою чернеткою проти ночі.

– Ну, припустімо… – головред начебто трохи пом’якшав. – Отже, учора ввечері тільки-тільки закінчили?

– Ну, так!

– Роздрукувати встигли?

– Ні, але якщо хочете…

Олег підвівся, збираючись вийти, однак головний редактор зупинив його:

– Стривайте, не потрібно квапитися. Якщо матеріал є в електронному вигляді, давайте, я зараз же і перегляну.

– Так, зрозуміло. От, візьміть флешку.

– Як там файл називається, підкажіть-но?

– Файл Bandido1. doc, лежить у теці «Матеріали на здачу».

Наступну чверть години головред уважно читав матеріал про мадам вербувальницю. Журналіст мовчки спостерігав за ним, намагаючись зрозуміти, чи подобається його робота вищому начальству. Коли ж головний редактор нарешті завершив читання, його довгасте, з вольовим масивним підборіддям обличчя залишилося безстороннім, самі лише карі очі, здавалося, незрозумілим чином посвітлішали – а це не віщувало нічого доброго!..

– Ви знаєте, що перевищили свої повноваження? – запитав головред металевим голосом.

– У якому це сенсі?! – здивувався Олег.

– Не клейте із себе ідіота, не треба! Ви ж прекрасно знаєте, що у відділі «Кримінал» є два своїх спецкори.

– Як власний кореспондент «Кур’єрського експреса», я не приписаний до жодного конкретного відділу, тому й обираю теми з різних сфер інтересів нашого видання.

– А ці хлопці саме тому й називаються спеціальними кореспондентами відділу «Кримінал», що приписані до цього відділу, а не до жодного іншого! Тому саме вони повинні займатися всілякими злочинами, а не ви. Погодьтеся, що порпатися у таких речах, не перебуваючи в курсі всіх нюансів, складнуватенько. У вас от хіба не виникло ніяких складнощів із цим конкретним матеріалом?

Олег зібрався відповісти в тому розумінні, що омана жінок щодо роботи за кордоном прямого відношення до криміналу не має, що це тема соціальна, тому її не варто віддавати на відкуп «криміналістам». Але вчасно зупинився: адже ще години півтори тому він рвався на зустріч із головним редактором, щоб розповісти про все паскудство, що сталося, й попросити ради – а тепер що ж виходить?! Він тихо мовив:

– Якщо чесно, то складнощі виникли.

І розповів про все, що сталося, починаючи від знайомства із трійцею «мушкетерів» після прес-конференції скандального депутата Маслаченка аж до сюжету «Магнолії ТВ» про загибель чотирьох туристів. Розповідав у всіх подробицях, намагаючись не упустити жодного, нехай навіть найнезначнішого дріб’язку. Їх перервали один-єдиний раз на самому початку: хтось зазирнув у кабінет, та Олег навіть не встиг зрозуміти, хто саме, тому що головний редактор махнув рукою, голосно вимовив:

– Аню поклич, а сам зайдеш через годинку!

Двері захлопнулися й одразу ж прочинилися знову, до кабінету впурхнула тендітна секретарочка.

– Аню, нікого сюди не впускати. І ще принеси мені зеленого чаю й… – він запитально уп’явся очима в Олега.

– А мені кави, але тільки не «Nescafe», – мовив той.

– Зрозуміло! Аню, принеси мені зеленого чаю й заварної кави нашому шановному співробітникові.

Така люб’язність здалася журналістові доброю ознакою, тоді він заходився викладати події із ще більшим ентузіазмом. А по завершенні мовчки подивився на головреда, який замислено розглядав нігті. Втім, той заговорив майже одразу ж, ледь Олег завершив розповідь:

– Ну, що можна сказати про все це?… Тільки одне: щось схоже саме і стається, якщо у вузькопрофесійну специфічну царину сунуться дилетанти. Мається на увазі, зрозуміло, дилетантизм у специфічній царині кримінальної журналістики, а не взагалі, – головред підібгав губи й хитнув бровами. – Якщо говорити загалом і в цілому, то ви дуже кваліфікований журналіст, я задоволений вашою роботою…

– Статтю в мене відберуть зовсім, або доведеться доопрацьовувати її в парі з кимось із «Криміналу»? – перервав Олег головреда.

– Статтю у вас відбирати?… – здивувався той. – Із якого це дива?

– Я ж не професіонал у цій царині.

– А-а-а, он воно що… Згадали нарешті, – головний редактор криво посміхнувся, але при цьому його очі нарешті знов потемнішали. – Ні-ні, ви ж розумієте, що це було б несправедливо щодо вас. Зрештою, ви знайшли благодатний матеріал не для однієї статті, а для цілої серії, ви налагодили контакти, більш-менш пристойно відпрацювали першу частину. І раптом – відбирати у вас усе! Це геть зайве.

– Дякую, шефе!

– Немає за що.

Головред відкинувся на спинку крісла й замислено додав:

– Втім, це зовсім не означає, що чернетка вашої статті не потребує доопрацювання. Й насамперед, у коментарях компетентних осіб з міського головного управління внутрішніх справ…

– Отже, мені все-таки дадуть напарника?

– Повторюю: не бачу в цьому потреби.

– Але я ж у нашому ГУМВС нікого не знаю…

– Нічого, познайомитеся.

Головред пошукав щось у робочому зошиті, взяв зі столу склейку блідо-блакитних стікерів, написав на верхньому кілька слів і передав Олегу зі словами:

– З’їздіть до цієї людини, покажіть чернетку матеріалу, запишіть його коментарі, потім розшифруєте. Знаєте, де перебуває міськміліція?

– Біля пам’ятника Богданові Хмельницькому.

– Так, на Володимирській, № 15, вхід з боку Михайлівського собору. От поїдьте туди, зверніться в бюро перепусток, візьміть коментар… До речі, як там ваше справжнє прізвище звучить? А то із цим псевдонімом «Нежданий» увесь час забуваю, голова садова!