– І коли ж це станеться?

– Незабаром, Валеро, зовсім незабаром! От мені ще треба з людьми зустрітися, деякі детали уточнити, тоді й побачите усе.

– Гаразд… – редактор махнув рукою й пішов до свого комп’ютера. Олег знову розгорнув текстове вікно, ще раз перечитав написане, виловив кілька граматичних «бліх», зберіг файл, скопіював його з жорсткого диска на флешку, витягнув її з USB-роз’єму й подивився на комп’ютерний таймер: було 18:14. То що, набрати номер Араміса ще раз?

Знову пролунало «Пора-пора-порадуемся на своем веку». Укотре за день рінгбектон змінився глухим мовчанням. Та що ж таке там сталося, справді!..

Трохи подумавши, журналіст вирішив поїхати до «мушкетера» без запрошення й прояснити ситуацію на місці. У вагоні метро було тісно, але все-таки справжнє смертовбивство коїлося в маршрутці № 231.

І вже вийшовши з мікробуса на кінцевій зупинці, він відчув, що із зовсім незрозумілої причини не хоче йти у квартиру Араміса! Не бажає, і все тут! Що це було: напад несподіваної незручності або ж острах невідомості?! Важко сказати…

Хоча ні. Швидше за все, він не бажав опинитися в дурному становищі. А раптом усе пояснюється дуже навіть просто: зачаровані романтикою Говерли «мушкетери» вирішили затриматися на добу в Тернополі для огляду місцевих визначних пам’яток? Чому б і ні, справді! До речі, як там сказано в іншій «мушкетерській» пісні?…

Саме так: чому б ні, якщо вирішив…

Отже, залишилися чистильники Тернопіль оглядати, зв’язок поганенький – от і не повідомили про зміну планів! А він тут дурнею переймається. Так що зовсім нема чого йти додому до Араміса: немає там нікого, хазяїн повернеться тільки завтрашнім ранком! А він сам… так, абсолютно дарма він сюди припхався. Додому треба їхати й наступним матеріалом займатися. Невдачливий наркокур’єр на черзі. Патрач Тринадцятий, до смерті угамований бейсбольними битами…

Сидячи в тій же маршрутці, якою приїхав на вулицю Івана Пулюя (на щастя, з житлового массиву до центру вона верталася напівпорожньою), журналіст роздумував, чи потрібно сьогодні дивитися «Магнолію ТВ»? З одного боку, нарешті можуть дати сюжет про наркоманське кубло. З іншого ж боку, якщо в попередні дні про це промовчали, чому мають розповісти саме сьогодні?!

Втім, властива всякому пристойному журналістові впертість все-таки взяла гору. Приїхавши додому, Олег одразу увімкнув телевізор. В очікуванні кримінальної хроніки спершу повечеряв, потім увімкнув ноутбук, скопіював з флешки готову статтю про мадам вербувальницю, переглянув декілька файлів, щоб одразу ж по закінченні телепередачі сідати за роботу. Але тут почалася «Магнолія ТВ». Журналіст одразу ж відсунув лаптоп, повернувся до телевізора… Про розгромлений наркопритон знову не сказали жодного слова. Зате ближче до кінця передачі ведучий видав воістину вбивчу новину:

– Нещасний випадок у горах. Позавчора ближче до вечора четверо туристів, серед них троє чоловіків і жінка, які верталися після сходження на Говерлу так званою перемичкою на гору Петрос, зірвалися звідти. За наявними відомостями, всі четверо загинули на місці. Інструктор, який супроводжував групу, затриманий, причини трагедії з’ясовуються. Відповідно до наявних відомостей, у цьому випадку на маршруті мали місце деякі порушення – зокрема, чисельність туристів у групі не повинна бути меншою шести чоловік, не враховуючи провідника-інструктора.

Після цього повідомлення пішов сюжет про витівки п’яного дебошира в селі на Полтавщині, однак Олег усе сидів, тупо вп’явшись у телеекран і зовсім не маючи сил поворухнутися.

Отакої!!!

Четверо туристів.

Троє чоловіків і жінка.

Зірвалися донизу.

Загинули на місці.

Ще позавчора.

А він дотепер чекає повернення «мушкетерів» у Київ!

Ідіот.

Хоча…

Стоп!!! Що за дурня, справді?! Атос же стверджував, що на Говерлу взимку підніматися важко, а не влітку. І потім, що це за перемичка[36] така між двома горами?! Звідки там крутий обрив?! Наскільки Олегу було відомо, Карпати не багаті на згубні ущелини – принаймні на території України… Нещасні випадки там, звісно ж, час від часу ставались, однак лише у зв’язку з поганою погодою: люди гинули під час снігопаду або сходу лавини, або від влучання блискавки під час грози. Але щоб отак!..

Неймовірно.

Зрештою журналіст віднайшов у собі сили вийти зі ступору. Перша його дія була цілком природною: укотре за сьогодні взяти стільниковий телефон і набрати номер Араміса. Заграв бадьорий «мушкетерський» рінгбектон, потім обірвався, потім запанувала тиша.

– Алло?… – звично мовив Олег. Відповіддю була гробова мовчанка.

З урахуванням повідомлення «Магнолії ТВ» так і хотілося назвати тишу мертвою. Ні, навіть мертвотною… покійницькою!..

Чорт забирай, що за дурниця в голову лізе?! Він геть перепрацювався, перенапружив нервову систему, очікуючи на повернення чистильників з турпоходу. Просто потрібно виспатися. Олег вимкнув ноутбук, телевізор, про всякий випадок також і мобілку (а на ніч він не вимикав телефон практично ніколи), послав постіль, вимкнув світло, уже в повній темряві роздягнувся, пірнув під ковдру й забувся.

Мертвим сном…

Ранок не приніс полегшення. Скоріше навіть навпаки: телефон знову відповідав, що абонент тимчасово недоступний. Цікаво, що це могло означати?…

А втім, Араміс напевно вніс номер власкора газети «Кур’єрський експрес» Олега Нежданого в список контактів, тому, якщо мобілка генія технічних наук потрапила в чужі руки, довідатися телефон журналіста було зовсім нескладно. Отже, його розшукують уже давненько.

Значить, «мушкетери» дійсно зірвалися у прірву, лежали десь там мертві… Тому мобілка Араміса не відповідала. Потім їхні тіла знайшли, перевезли в місцевий морг, при цьому телефон почав дзвонити…

А далі?! Що означало мовчання при знятій трубці?! Може, автовідповідач спрацьовував?… І чому зараз мобілка знову перестала відповідати – розрядилася, чи що?… Але речі загиблих туристів напевно забрали в міліцію – невже там не могли поставити телефон на зарядку?! Імовірно, товаришеві слідчому цікаво було б довідатися, хто це загиблому туристові увесь час надзвонює.

Стоп, стоп…

А якщо вчорашнє повідомлення в «Магнолії ТВ» примарилося?!

Олег відчув, що заплутався остаточно й безповоротно. Схоже, залишалося одне-єдине: викласти на стіл головному редакторові матеріал у нинішньому вигляді, розповісти про все і попросити ради. Це потрібно було зробити і з інших міркувань. «Ви не до кінця усвідомили, наскільки небезпечну спадщину готові прийняти з наших рук», – сказав Атос. Схоже на правду, тепер ще й як схоже!

Але якщо йому загрожує небезпека, потрібно захищатися. А найнадійніший захист для журналіста в цьому випадку – це ліквідувати монополію на небезпечну інформацію! Тоді якщо навіть за газетярем полюють, це нічого не дасть – «мисливцям» тільки гірше буде, якщо насміляться його хоч пальцем зачепити. Тобто, коли він про все розповість головному редакторові, тоді інформацією будуть володіти вже двоє журналістів. Насамкінець, головред – хлопець тямущий, він підкаже, як поводитися далі.

Його міркування перервав телефонний дзвінок. Олег миттю напружився, але це була всього лише мама. Довелося пояснювати, що привезти улюбленого єдиного онучка до бабусі й дідуся в Ічню він зможе не раніше, ніж через пару тижнів, допоки не розгребеться з терміновими справами. А також довелося вислуховувати звіт про стан батькового здоров’я, про примхи погоди на Чернігівщині й іще всякі різні дрібниці.