– Стривайте! – не втримався Олег. – Араміс розповів мені зовсім інше.

– Либонь сказав, що це вона сама випила коньяк, прийнявши «колеса»?

– Так, саме так. І тому він вирішив помститися Мертвяку…

– Ну, голубчику, то його версія. Але я йому не вірю.

– Чому?

– Бо бачив на своєму віку достатню кількість вбивць, щоб знати їхню паскудну породу.

– Але ж презумпція невинності…

Проскрипів ніжками по підлозі відсунутий стілець. Батько Вікторії підійшов до журналіста, трохи відвів зігнуту в лікті праву руку назад, різко вдарив бранця у сонячне сплетіння. Доки Олег захлинався повітрям, батько Вікторії повернувся за стіл і продовжив говорити рівним голосом:

– Це тобі за те, дурню, щоб не розумував понад всяку міру. Повторюю: моя донечка тримала коньяк спеціально для цього покидька. Коли він дізнався, що Віка сидить на «колесах», то дочекався, доки вона прийме дозу, напоїв її своїм коньяком, а потім почав удавати на публіці невтішного нареченого. Цей покидьок настільки повірив у власні вигадки, що навіть наркоману Мертвиченку помститися вирішив.

Між тим, смерть дочки підкосила мою колишню дружину. Їй ставало дедалі гірше. Коли вона звернулася до лікарів, було надто пізно. Грошей на лікування катастрофічно бракувало, бо Віка витягнула з матері на наркотики, що тільки могла. Тому хвороба швидко прогресувала, й коли я про все дізнався, було надто пізно.

Помираючи, колишня дружина благала, щоб я відшукав цього покидька Мжичика… і зіпсував йому решту життя, дізнавшись усю правду про смерть моєї… нашої Віки й посадивши за це на довгі роки. Ти й уявити не можеш, яких зусиль мені коштувало дізнатися про все! Але уяви – я дізнався. Мені не вистачило буквально кількох годин, щоб схопити цього покидька разом з іншими чистильниками у Києві. Довелось підключити тернополян, це було теж нелегко – адже я на пенсії, й вів справу неофіційно. Тернополяни ж перестаралися, тож маємо результат: Мжичика я відшукав, але не посадив, натомість на моїй совісті – чотири трупи. Цілих чотири!!! А я ж не хотів їх вбивати, бачить Бог, не хотів. А тепер ще й ти…

– А при чому тут я?…

Олег навіть зіщулився, намагаючись проникнути поглядом через світловий конус, щоб побачити вираз обличчя батька Вікторії.

– При чому?! Ти ще й запитуєш, при чому тут ти?

– Природно.

У принципі, Олег очікував будь-якої реакції на свої слова, окрім короткої уривчастої команди:

– Звільніть його.

Усі троє сержантів миттю кинулися виконувати цю команду. За пару хвилин Олега позбавили кайданків і мотузка, якими ноги бранця були прикручені до ніжок стільця.

– Підійди-но до мене.

Похитуючись на ватяних після тривалого сидіння ногах, журналіст наблизився до столу. Батько Вікторії спокійно сидів на своєму місці, та щойно звільнений бранець наблизився на відстань витягнутої руки – підхопився, згріб його за комір сорочки та прошипів крізь зціплені зуби:

– Я тобі зараз поясню, при чому ти тут!.. Зараз поясню… Чистильники ввели тебе в курс усіх своїх паскудних планів, чи не так?!

– Так, але повторюю, що я не брав жодної участі…

– Так, безпосередньої участі ти, голубочку, не брав. І у відділ криміналу своєї газети справу не передав. І в міліцію на них не заявив. Але ж днів десять, як мінімум, був у курсі!.. Якби ж здогадався поставити до відома інших, і ми вийшли на цих йолопів бодай на день раніше… Подумай тільки: брати цих паскуд поїхали б не бовдури-тернополяни, а наші столичні хлопці. Мжичика схопили б і доправили до мене живим-здоровим, і я засадив би його за ґрати років на п’ятнадцять мінімум.

– А ви хіба суддя, щоб…

– Стули пельку!!! – батько Вікторії так трусонув Олега, що у нього аж в голові запаморочилося. – Не твоя то справа, дурню, але вже повір якось, що я зробив би все від мене залежне, щоб цю мерзоту законопатили у найгіршу буцегарню з усіх можливих і щоб він провів там найкращі роки свого життя. Але ж ти нікому нічого не сказав. Чистильники зробили все, що хотіли, й відбули на Говерлу. І я виявився безсилим. І тепер на моїй совісті одразу і невиконане передсмертне прохання колишньої дружини, і чотири трупи, яких могло би зовсім не бути… не повинно було бути!!! І що мені з цим робити, як жити на старості літ?!

Батько Вікторії рвонув комір Олегової сорочки донизу так, що той приклався обличчям до стільниці, та відчайдушно гримнув:

– Бери пляшку!!! Бери й випий у пам’ять моєї нещасної Вікторії!!!

Витерши тильним боком лівої долоні кров, яка знов потекла з носа, журналіст слухняно взяв з рук старшого сержанта пляшку горілки і зробив кілька ковтків: розумів, що сперечатися нема сенсу.

– А тепер випий за всіх, кого ти занапастив своєю впертою мовчанкою: за цю сволоту Мжичика, за Апалькова, Сергійчука, Городоцьку. А також за Музиченко, Довгого й Мертвиченка: вони хоча й негідники, але теж люди… були живими людьми. А тепер через твою мовчанку – мертві.

Олег зробив три ковтки й за цих негідників. У голові шуміло чи то від горілки, чи від попередньо отриманих ударів.

– Молодець. Ось тобі аркуш паперу, пиши, що накажу.

Журналіст обережно протер очі, з яких від випитого мимоволі сочилися сльози, й побачив на столі перед собою видертий з великого блокнота папірець із бічною перфорацією та ручку.

– Бери й пиши, писака, – повторив батько Вікторії. – «Заява. Я, Марцулан Олег Петрович… Журналістський псевдонім Нежданий… Заявляю… Що мене втягнули у свою негідну авантюру громадяни Апальков, Сергійчук, Мжичик і громадянка Городоцька шляхом повідомлення про свої злочинні наміри». Написав?

– «…і громадянка Городоцька», – луною повторив Олег, – зараз дописую, зачекайте, не спішіть. Я трохи того… випив і не можу так швидко.

– Ну, гаразд… А тепер далі: «Виходячи з кар’єрних міркувань, я не повідомив про злочинні наміри перелічених громадян. Віднині цей факт неповідомлення перебуватиме на моїй совісті». Написав?

– Яка це стаття Кримінального кодексу?[37]

Олег ризикнув на мить підвести очі на батька Вікторії, але той лише гримнув озлоблено:

– Пиши, стерво, тобі кажуть!!!

– Написав.

– Тоді з абзацу: «Я, Марцулан Олег Петрович… Претензій ні до кого не маю». Став підпис. І дату. Так, добре…

Батько Вікторії взяв блокнотний аркуш, прочитав написане, поклав на стіл і мовив стомлено:

– Ну що ж, оце й усе. А тепер прощавай.

– Як тобто – прощавай?! – здивувався Олег.

– А отак. Прощавай, і все. Живи, скільки там тобі судилося жити. Живи з усвідомленням того, скількох людей занапастив ти своєю мовчанкою. Шукай компромісів із власним сумлінням. А я…

Батько Вікторії вийшов з-за столу, важкою ходою попрямував до причинених дверей, зупинився, вже взявшись за ручку, озирнувся, мовив розпачливо:

– А от я не знаю, як тепер жити… А головне – навіщо?…

Вийшов з кімнати. Близько хвилини Олег дивився на зачинені двері, раптом за ними пролунало різке сухе клацання – немовби чередник довгим бичем ляснув. Журналіст похитнувся, бо п’яна уява (а він, ясна річ, сп’янів від випитої й не закушеної горілки) миттю намалювала можливе джерело такого звуку. ЖАХЛИВЕ джерело…

Іззовні пролунали кроки, двері розчинилися, до кімнати увійшов той самий капітан, якого журналіст бачив у міліцейському главку. Новоприбулець мав вельми заклопотаний вигляд, коли повідомив коротко, придивляючись по черзі до кожного присутнього у кімнаті:

– Аркадій Венедиктович щойно застрелився.

– Як застрелився?! – скрикнув молодший сержант, явно стривожений несподіваною звісткою. Втім, сержант і старший сержант лишилися напрочуд спокійними, капітан же приклав правий вказівний палець до вуст і просичав:

– Тш-ш-ш!.. Тут я запитую, зрозуміло?

– Га… Гаразд, – погодився молодший сержант тремтячим голосом.

– Отож-бо. Ну, то що тут у вас сталося?

– Аркадій Венедиктович із ним розмовляв, – старший сержант кивнув на Олега, який дочалапав до свого стільця й опустився на нього.