– Про що ви говорили? – тепер капітан звертався до журналіста.

– Про те, що мене відпускають.

– Невже?!

– Так… Він принаймні обіцяв.

Усі троє сержантів закивали, підтверджуючи слова Олега.

– До речі, он там на столі записка є.

– Що іще за записка?

– Що я не маю ні до кого претензій.

– Та невже?…

Капітан підійшов до столу, прочитав записку, не беручи папірця до рук. Його обличчя одразу ж посвітлішало, елегатним жестом він підхопив зі столу напівпорожню пляшку горілки, підійшов упритул до журналіста:

– Отже, ви пили це?

– Я, товаришу капітане.

– От і добре.

Короткий уривчастий рух – і пляшка вдарила Олегові в тім’я! Непритомний газетяр сповз на підлогу. При цьому очі молодшого сержанта мало не вискочили із орбіт.

– Товаришу старший сержанте, чому ваша людина не проінструктована належним чином?!

– Вибачайте, товаришу капітане!

– Ви-ба-ча-а-ай-те-е-е… – передражнив той. – Дійте, причому швидко! Доки клієнт не отямився, маєте замести усі сліди. Прошу діяти відповідально: йдеться одразу про декілька нерозкритих «висяків» та деякі інші важливі речі, про які ніхто ніколи не повинен дізнатися. На кону – авторитет декількох поважних людей нашого відомства, а також колишні наші працівники. Аркадій Венедиктович найперший. Маєте діяти відповідно.

– Так точно! – козирнув старший сержант і одразу ж спитав обережно: – А куди його… тепер?…

Капітан займався тим, що перегинав навпіл написану журналістом записку. Почувши таке, він відволікся від цього і мовив з докором:

– Товаришу старший сержанте! Я так бачу, інструктаж потрібен не тільки вашим людям, але й вам самому також.

– Винуватий, товаришу капітане!

– Ви-ну-ва-а-атий… На дах його, а звідти вниз. Цього писаку вже стільки разів по голові били, що приховати це в інший спосіб не вдасться.

– Слухаюсь!

– Дійте. І дивіться, не наслідіть у будинку зайве.

– Так точно! А завтра як?…

– Що завтра?…

– На роботу до нього. В редакцію його… в цю… як там її?.

– То не ваша справа, – підібгавши губи, процідив капітан. – Газетою займуться інші люди. Головний редактор в усьому допоможе, бо зацікавлений у подальшій співпраці з нами. Бачите, як оперативно він відгукнувся на наш запит? І флешку без проблем передав.

– Авжеж, – погодився старший сержант.

– Але там потрібна значно тонша робота. Ви ж і тут досі не закінчили. Скільки ж можна копирсатися, га?!

– Винуватий!

– Дійте.

Молодшого сержанта негайно відправили на кухню за рушником. Доки він виконував це розпорядження, капітан перегнув навпіл записку, відірвав її верхню частину, із погано прихованою насолодою прочитав:

– «Я, Марцулан Олег Петрович, претензій ні до кого не маю». Підпис, сьогоднішня дата.

Потім віддав відірвану частину сержантові, а той сховав записку Олегові в нагрудну кишеню сорочки.

Коли молодший сержант приніс рушника з кухні, ним обмотали голову журналіста, аби кров, що юшилася з рани на тімені та з носа, не капала по дорозі. Далі сержанти підхопили непритомного й винесли з квартири. Першим на сходову клітину вийшов молодший сержант, огледівся, чи немає там кого. Викликав ліфт і зафіксував двері ногою. Тоді сержант і старший сержант винесли бранця, всі упакувалися в ліфт і поїхали на останній – дев’ятий поверх.

Першим з ліфта вийшов знов-таки молодший сержант. Не виявивши нічого підозрілого, подав сигнал колегам, і поки ті виносили непритомного з ліфта, поліз пожежною драбиною відмикати люк, що вів на горище, а потім першим виліз на дах. Далі сержанти з усіма можливими обережностями витягнули Олега на дах. Піднесли до парапета. Зняли з голови рушника.

І треба ж такому статися: в цю саму мить оглушений журналіст отямився. Повів довкола посоловілими очима. Здригнувся від прохолодного вітру, що віяв тут, на даху. Прохрипів ледь чутно:

– Де це я?…

– Де, де?! В Улан-Уде! – пожартував старший сержант і подав знак підлеглим: – Дружно, разом!..

Олег так і не встиг уторопати, що й до чого, як міліціонери пару разів гойднули його, перекинули через парапет і відпустили в чорне нічне провалля.

У ті лічені секунди, доки тривав перший і останній у житті Олега вільний політ, зустрічне повітря дико свистіло у вухах. Але надто швидко, майже моментально з пітьми виник асфальт, і журналіст із всієї сили гепнувся об його темно-сіру шорстку поверхню. Разом з диким болем у мозку виник сліпучий спалах світла, що спалив усю довколишню реальність.

Життя скінчилося…

– Дивне якесь самогубство виходить.

Молоденький лейтенантик переводив замислений погляд з начальника на труп і назад.

– Га?…

Капітан відірвався від записів у блокноті й запитально глянув на підлеглого.

– Дивне якесь самогубство виходить, кажу.

– І що ж дивного ти тут бачиш, лейтенантику?

– Та ви самі поміркуйте, товаришу капітане! Візьміть хоча б оці сліди крові на його сорочці спереду.

– Кров?… Ну так, кров. І що з того? Людина кинулася із даху дев’ятиповерхового будинку, он скільки кровищі натекло – ціла калюжа…

– Так, згоден. Але кров натекла калюжею біля голови, а ці от довгасті вертикальні сліди на сорочці попереду й кілька крапочок на штанях могли залишитися, якщо кров, приміром, ішла носом, коли він сидів.

– Хто сидів – труп?!

– Ну так!!!

– Труп сидіти не може, тим паче звалившись із даху дев’ятиповерхівки.

– Ну, коли труп був людиною… Тобто, коли потерпілий був іще живий.

– Ну то й що?! Подумаєш, ударився десь, доки на дах забирався! Розквацяв ніс, присів на парапет і…

– Товаришу капітане, але ж я тільки-но сам, тобто особисто, оглянув і дах, і парапет! Немає там слідів крові! Хоч би крапля якась задля сміху…

– Ну, не знаю, – капітан розвів руками в надії, що лейтенантик відчепиться від нього, однак підлеглий продовжив:

– Далі, знайдена в його кишені записка…

– Ну, записка – і що з того?! Звичайний передсмертний лист…

– І зовсім не звичайний! Текст підтягнутий до верхнього, явно відірваного краю аркуша, хоча унизу вистачає вільного місця. Складається враження, що це лише кінець більш довгого листа.

– Та ну, лейтенантику, таке скажеш!..

– Гаразд, а ручка тоді де поділася?!

– Яка ще ручка?

– Та сама, якою він записку нашкрябав! То де?…

– Де, де?… В Улан-Уде!!! – капітан потихеньку починав злитися, але молодий дурбелик не звернув на це ніякої уваги:

– От і третя чудасія: ручки немає, тієї, якою він…

– Далася тобі ця ручка! Загубив по дорозі. І що з того?

– Четверта чудасія: місце самогубства.

– Місце?! А тут що дивного?! Місце як місце – асфальт біля стіни багатоповерхівки…

– Я не про це. Ми вже з’ясували, що людина не із цього будинку.

– І що ж?

– Дивно виходить: в одному місці написати листа, відірвавши й десь загубивши верхню частину, там же вдаритися носом так, щоб юшка з нього пішла, потім пертися у зовсім інше місце, щоб уже там кинутися з даху. А чом би не вчинити самогубство у своєму ж власному будинку, навіщо неодмінно в чужому?!

– Ну-у-у, звідки я знаю… – капітан пошкрябав маківку. – Може, не хотів, щоб його труп сусіди бачили… Та мало чого – він же явно напідпитку був, ти понюхай-но, як від нього спиртним тхне! От і занесло бозна-куди. А може, у його будинку вихід на дах був перекритий, ти про це подумав?

– П’ята чудасія: як загиблий на дах проникнув, якщо ключа від замка з горищного люка в нього немає?

– Та мало як! Може, замок уже був відкритий… не закритий, тобто.

– Не думаю, товаришу капітане. Замок же навісний, якби висів незамкненим просто так, його б давно вже вкрали. Чи ви наших людей не знаєте? Вони ж поцуплять геть усе, що погано лежить!

– Знаю. А тепер от і про твою шкідливість уже знаю трішечки.

Лейтенант хотів продовжувати – приміром, вказати, що на зап’ястках рук загиблого видніються сліди явно від кайданків. Але щось у тоні начальника його насторожило.