От тому від учора юнак і перебував у глибокій жалобі. Щоб хоч якось розвіятися, час від часу діставав з тумбочки батьківську камеру, любовно погладжував та ховав назад. Зрозуміло, роботи було повнісінько, однак все це щоденна сіра рутина, на якій себе не дуже-то проявиш. А вже про творчість і говорити нема чого…

Шансе, доленосний зірковий шансе, де ж ти забарився?! Як же отак виходить, що повсякчасно ти всміхаєшся іншим?… От взяти для прикладу хоч би Ольгу Сніцарчук з 5 каналу: варто було білоцерківським спортсменам лише трохи пом’яти її та збити окуляри з її цивільного чоловіка Влада Соделя,[40] як ця журналістська парочка прославилася на всю Україну! Тепер їхні імена у всіх на слуху, одні заступаються за побитих, інші засуджують. Але це безумовна слава: вони стали героями теленовин, газетних статей, блогів і соціальних мереж… А чим Сніцарчук і Содель кращі від нього – Льохи?! Та нічим!!! Чому ж тоді шанс усміхнувся саме їм?… Але ж усміхнувся.

А ти, Льохо, поки що перекладай в редакції папірці. А потім піди розбиратися з цим прибацаним клієнтом та з його дурнуватим відео… Ні, годі: треба прогнати цього довбня до дідька лисого! Тоді хоча б на подяку Лапочка піде з ним на пиво й поцілує в щічку. Щодо решти… Льоха, ясна річ, жартував – просто йому неймовірно подобається обурений дівочий вереск. Але якщо серйозно, то ще зі старших класів школи він засвоїв простий принцип: не трахайся там, де живеш, і не живи там, де трахаєшся! Загалом, зі службових романів нічого путящого ніколи не виходить. Тим більше, із секретарками з першої приймальні…

От взяти хоч би батьків. Свого часу його мамуся захомутала його прибацаного татуся, кинувши заради нього попереднього бахура – свого колишнього шефа. Ясна річ, солодку парочку коханців поперли на фіг з роботи. Тоді саме розвалювався СРСР, з роботою було кепсько. Отже, обидва довго поневірялися, доки стали на ноги. Але дитинство їхнього єдиного синочка Льохи було безнадійно зіпсоване безгрошів’ям. Чого юнак, між іншим, не міг вибачити батькам і досі…

Розмірковуючи на подібні теми, Льоха підійшов до прохідної й побачив там боязкого «ботаніка» у величезних окулярах і жахливо зім’ятому, немовби пожованому одязі. Це ходяче нещастячко безглуздо переминалося з ноги на ногу під пильним поглядом товсточеревого охоронця.

– Це ви щодо відеозапису прийшли?

– Я… – несміливо мовив «ботанік». – А як вас звати, перепрошую.

– Льоха.

– Ага! Отже, Олесь…

Льоха скривився так, що бідолашний «ботанік» аж відсахнувся, і проскреготав з ненавистю:

– Ніколи… чуєте?! Ніколи не називайте мене Олесем!!! Я – Льоха, і все тут! І закрили тему!.. І годі про це…

– Ну, гаразд, гаразд! Льоха, то й Льоха. Перепрошую.

«Інтелігент довбаний!» – з ненавистю подумав тележурналіст і мовив доволі стримано:

– Ну що ж, пішли в гостьову кімнату, там і поговоримо.

– А я думав, мене прямо на канал запросять! От навіть паспорт із собою приніс, якщо до вас перепустку потрібно буде виписати.

– До нас на канал… – зітхнув Льоха й подумав, що перед ним не просто непристосований до життя інтелігентний «ботанік», а справжнісінький дурень. На канал він пройти захотів, бачте!..

– То куди підемо?

– Зрозуміло, у гостьову кімнату, – огризнувся Льоха й хоробро штурхонув ногою двері з протилежного від будочки охоронця боку. Коли розташувалися у гостьовій кімнаті за порожнім довгим столом, тележурналіст напустив на себе настільки поважний вигляд, немовби був головним редактором каналу, і процідив через губу:

– Ну, викладайте, що там у вас, та швидше!

– Ой, я розумію, ви тут усі так зайняті… – промимрив украй розгублений «ботанік».

– Давайте обійдемось без ваших міркувань і оцінок, будь ласка! Просто розповідайте, і край.

– Зрозумів! – радісно погодився візитер, однак одразу ж розгублено мовив: – Перепрошую, але ж я вже розповідав…

– Про що саме?

– Про все-все.

– Кому?

– Не пам’ятаю точно. Здається, вам. Чи ні… Загалом, усім, кому тільки дзвонив на вашому каналі, тому й розповідав.

– Усім – отже, нікому. Принаймні я не пам’ятаю, про що ви говорили раніше, тож повторіть усе спочатку, зробіть таку ласку.

– Ой, звісно ж! – погодився «ботанік», поправив окуляри, що з’їхали до кінчика носа, й охоче поніс якусь «пургу» щодо подій двотижневої давнини. Розповідав дуже невміло, безупинно плутався й вертався назад, щоб повторити сказане іншими словами. З його сумбурної розповіді Льоха зрозумів наступне – якщо, ясна річ, нічого не наплутав.

Приблизно наприкінці травня «ботанік» придбав новий цифровий фотоапарат – простеньку «мильницю», але відтоді щовечора порпався в інструкціях, щоб до серпня (коли в нього намічалася відпустка) як слід навчитися фотографувати. У позаминулий четвер, 20 червня настала черга опанувати чергову функцію – «Нічну зйомку». Для цього «ботанік» дочекався заходу сонця, щоб як слід посутеніло, вийшов на балкон і…

– А навіщо було вечора чекати? – ліниво спитав Льоха, уже неабияк стомлений невмілим оповідачем.

– Тобто як навіщо?! А темрява?…

– Можна було, приміром, зачинитися у ванній кімнаті без світла, лише злегка привідкривши двері й тренуватися досхочу.

– Ой! А я про це якось не подумав… Хоча все вірно, ви ж професіонал, вам видніше! – радісно вигукнув візитер, поправляючи важкі окуляри. Задовольнившись дешевим компліментом цієї нікчеми, тележурналіст зверхньо кивнув: мовляв, продовжуй у тім же дусі.

…Отож, вийшовши на балкон, «ботанік» якийсь час намагався робити знімки в новому для себе режимі. Зненацька звернув увагу на те, що на даху сусіднього дев’ятиповерхового будинку відбувається щось дивне. Сам «ботанік» жив на чотирнадцятому поверсі розташованої по сусідству «свічки», тому міг чітко простежити, як троє людей, схожих на міліціонерів, винесли на дах третього, піднесли до парапета й скинули униз. На щастя, режим «Кінозйомка» був освоєний «ботаніком» раніше, тому він одразу ж переналаштував фотоапарат і зробив кілька відеозаписів.

От, власне, і все.

– Чудово! І чого ж ви від нас хочете? – запитав Льоха, ледь візитер завершив свою плутану розповідь.

– Від вас?… – щиро здивувався той. – Але ж я пояснював телефоном…

– Прекрасно. А тепер повторіть мені, будь ласка, усе від самого початку.

І набравшись неймовірної нахабності, у пафосній манері додав:

– Зрештою, якщо вже я дійшов рішення щодо принесеного матеріалу, то хотів би почути про мету вашого візиту.

– А мета дуже проста, – сплеснув коротенькими рученятами «ботанік». – У той вечір… навіть можна сказати, у ту ніч я відзняв ексклюзивний матеріал і вже два тижні намагаюся передати його вам! Адже ви – мій улюблений канал…

– Матеріал нам передати хочете?

– Ну так, природно…

– Ага, отже, матеріал!..

Чесно кажучи, Льоха дедалі сильніше лютився на цього нікчему в окулярах з кількох причин. По-перше, на їхньому клятому каналі й без того не дають як слід розгорнутися талановитій творчій молоді, а тут іще всякі чмошні «ботаніки» лізуть як конкуренти зі своїми самопальними кадрами! Придурку явно дешевої слави закортіло, от і прагне потрапити «у телевізор»… По-друге, отаке чмо купило собі, бачте, новеньку «мильницю», тоді як надія української тележурналістики Льоха змушений задовольнятися старою батьківською відеокамерою – де ж у житті справедливість?! І нарешті по-третє, «ботанік» навіть не розуміє, що його могли елементарно підставити, розіграти…

А може, він зараз сам намагається розвести Льоху?! Зляпав лівою задньою на комп’ютері фейк[41] і зрадів по вуха. А інші хай голови собі сушать.

– Послухайте, чи добре ви бачили, що відбувалося на тім даху?

– Ну, так… – мовив «ботанік». Втім, у його голосі не відчувалося впевненості, тому Льоха одразу заперечив:

– Але ж ви носите окуляри!

– Натякаєте на мій поганий зір?