– Замовк, лейтенантику? – капітан зміряв підлеглого презирливим поглядом, посміхнувся. – Ну, от і вірно вчинив! От і надалі помовч.

– Але товаришу капітане!..

– Послухай, лейтенантику, можливо, ти дуже хочеш вічним лейтенантом залишитися?!

– Тобто як це?…

– Та отак! Починаєш зараз службу лейтенантом, от і до самого виходу на пенсію погони лейтенантські на плечах носитимеш. Цього хочеш, еге ж?! То я залюбки можу тобі це влаштувати. Згадай, що незабаром переатестація.

– Але товаришу капітане!.. Я ж не для того!..

– Лейтенантику, тебе навіщо зі мною на виїзд послали, га?!

– Щоб я досвід переймав…

– Саме так! Тож переймай мій передовий досвід, допоки…

– То я ж і переймаю саме…

– Ти вумничаєш, лейтенантику!!! Вумничаєш. А це геть зовсім інша штукенція – вумничання. Тож залиш-но свої дурнуваті думки при собі й переймай краще мій передовий досвід, допоки дозволяють.

– Але товаришу капітане!..

– Товаришу лейтенанте!!! – гаркнув начальник настільки голосно, що сержанти з оточення і фотограф миттю обернулися до них. Втім, важливою була не реакція навколишніх, а поведінка самого підлеглого.

– Слухаю, товаришу капітане!

Ага, оце інша річ! Зрозумів лейтенантик, що з вогнем грає. Зрозумів, сучара, й упокорився. І надалі не насмілиться бунтувати.

– Товаришу лейтенанте, припиняйте вумничати й беріться до роботи.

– Слухаюся, товаришу капітане!

– У нас тут класичне самогубство: людина з передсмертною запискою в нагрудній кишені сорочки стрибнула з даху дев’ятиповерхового будинку й загинула на місці.

– Так точно, товаришу капітане!

– І нарешті найголовніше: не забувайте про орієнтування згори…

При цих словах капітан багатозначно задер вказівний палець правої руки чи то до всипаного зірками червневого неба, чи то до краю даху, звідки пару годин тому стрибнув самогубець.

– Отже, товаришу лейтенанте, повторіть мені, про що повідомлялося в орієнтуванні згори, отриманому перед виїздом сюди, на місце події?

– В орієнтуванні було сказано, що сталося самогубство…

– Отож-бо! А ви, я так подивлюся, намагаєтесь перетворити простеньке самогубство якогось жалюгідного п’янички мало не на навмисне вбивство. Не вийде, товаришу лейтенанте! Як в орієнтуванні було велено, так ми і зробимо. А вашу версію про навмисне вбивство я категорично відкидаю, як шиту білими нитками й взагалі притягнуту за вуха.

– Слухаюся, товаришу капітане! – підтвердив підлеглий. При цьому його вуха почервоніли так, немовби версію про навмисне вбивство притягали саме за них.

– Отож-бо, якщо вас направили сюди допомагати своєму безпосередньому начальникові – то допомагайте оглядати місце події. Допомагайте, а не відволікайте начальство всякими різними мудруваннями.

– Так точно, товаришу капітане!

– А якщо станете допомагати мені завзято, то швидко в гору підніметеся.

– Дякую, товаришу капітане!

– Отак уже краще, лейтенантику…

І капітан повернувся до свого блокнота.

Всі роз’їхалися на завдання, тож залишившись на самоті, Льоха вирішив трохи перепочити. Він саме тужливо розмірковував над кричущою несправедливістю життя, коли на його столі задзеленчав внутрішній телефон.

– Так?…

– Льохо, чуєш, тут до тебе цей твій клієнт прийшов! – пролунав у трубці обурений голос секретарки з першої приймальні. – Зроби з ним щось, бо я…

– Який ще клієнт? – здивувався Льоха.

– Ну той, який поведений!

– Всі клієнти по-різному поведені.

– Ну цей же, що з відеозаписом!!!

– А-а-а, цей… Пошли його подалі.

– Льохо!!!

– Що?

– Льохо, давай-но без випендрьохів! Це твій клієнт, тобі й посилати його.

– Лапочко, що я чую?! Хто цього недоумка тиждень тому на мене вивів, коли всі інші його послали – хіба не ти?!

– Ну, я. То й що?

– А нічого! Вивела? Звалила на мене свій геморой? Тож терпи тепер разом зі мною, якщо вже так сталося.

– Загалом, що було – загуло. А зараз ти, будь ласка, вийди до цього козла в гостьову кімнату та й…

– Лапочко, але ж через десять хвилин починається обідня перерва…

– Льохо, давай без випендрьохів! У яких мас-медіа й особливо на якому телеканалі журналісти дотримуються обов’язкового розкладу «з дев’ятої до шостої плюс обід»?! Режим у журналістів скрізь ненормований…

– Добре, зараз.

– Ой, Льохо, зроби, а?! Ну будь ласка, бо він мене дістав уже.

– А мене начебто не дістав, ні?…

– Вибач, коли він на наш канал телефонує, то попадає одразу на мене. Знаєш, скільки разів я цього недоумка від тебе віднаджувала?!

– Дякую тобі, Лапочко!

– Отож-бо… З тебе шоколадка.

– Це з тебе похід зі мною на пиво, якщо я цього клієнта зараз же випроваджу остаточно й безповоротно.

– Ой, Льохо! Та у цьому разі я не тільки піду з тобою на пиво, але навіть цмоки-цмоки тебе в щоку! – зраділа секретарка. Льоха теж зрадів, тому що Лапочка укотре попалася на розіграш. Чим він і поспішив скористатися, заявивши розчарованим тоном:

– Усього лише цмоки-цмоки в щоку?! Ай, Лапочко, ай, пустуночко! А як же щодо потрахатися?…

– Льохо, тьху!!! По службовому телефону!!! – верескнула секретарка. Льоха дістав величезне задоволення від цього вереску, а тому продовжив уже вкрадливим тоном:

– А в свій манюсінький ротик мого «бійця» візьмеш?…

– Хам!!! – відчайдушно пискнула Лапочка й жбурнула трубку.

«Yesss!!!» – подумки зрадів Льоха, підхопився з місця й попрямував коридором до прохідної, де в гостьовій кімнаті чекав ненависний всьому телеканалу поведений клієнт, якого належало спровадити раз і назавжди. Проходячи повз розкриті двері першої приймальні, помахав секретарці, а коли вона підняла голову – тричі тицьнув відстовбурченим великим пальцем правої руки у свої округлені літерою «о» губи. Лапочка злобливо вишкірилася і зробила руками такий жест, нібито із зусиллям викручувала ганчірку.

Втім, після вдалого розіграшу секретарки настрій у Льохи покращився, тому що зранку було – ну просто гірше нікуди! Ще б пак: після того, як на минулому тижні у нікому доти невідомій Врадіївці два поганих менти і таксисти зґвалтували, а потім до напівсмерті побили якусь Ірину Крашкову,[38] там потихеньку заварювалася справжня громадянська війна як мінімум локального рівня. Учора народ навіть міліцейський відділок штурмував![39] Між іншим – із застосуванням «коктейлю Молотова». Оскільки в тихому українському «болоті» нічого подібного не ставалося за всі роки незалежності, керівництво їхнього телеканалу вирішило відрядити зі столиці групу в складі тележурналіста й оператора, бо філія в Миколаївській області справилася з роботою, м’яко кажучи, не надто добре.

Льоха ой як хотів скористатися цим унікальним шансом, щоб розкрити свої дрімаючі таланти! Він навіть готовий був відправитися в дорогу без оператора, з одною лише аматорською відеокамерою, яку спеціально виклянчив у тата і тримав у тумбочці робочого столу. Звісно ж, можна було зняти сюжет навіть на його улюблений смартфон Android, проте це видавалося Льосі несолідним. Ні, якщо професійному телевізійнику і знімати, то обов’язково на камеру! Нехай навіть на аматорську…

Проте керівництво затвердило для поїздки у Врадіївку іншого журналіста – пристаркуватого сорокарічного пердуна, який давно вже вичерпав усі свої творчі можливості. Льоха буквально оскаженів від такої несправедливості! Втім, вирішив не здаватися й битих дві години обстоював свою кандидатуру, перед ким тільки міг. Довше наполягати на своєму амбітний молодий геній української тележурналістики не міг: кур’єр привіз щасливчикам квитки на поїзд, і вони помчали додому збирати речі. Вони – журналіст і оператор. Два безталанні сорокарічні пердуни поїхали у Врадіївку, а Льоха лишився протирати штани й перебирати папірці у Києві.