– Саманта Коулмен.

– От-от…

– Маклейн пообіцяв їй сенсаційний репортаж із сенсаційними кадрами.

– Саме так! А що ж Саманта?…

– Сказала, що за сенсаційний репортаж готова народити Маклейнові дитину.

– Отож-бо! – Портос повчально задер палець до стелі й нарешті розплився в посмішці. – Оце відповідь справжнього газетяра!

– Ну, припустімо, я не збираюся народити дитину ні для кого з вас, – Олег саркастично посміхнувся. – Та й не можу цього зробити фізично: на такі штуки здатен тільки Величезний Арні, та й то в кіно.[5]

– Ну, припустімо, щодо народження дитини я висловився фігурально… – Портос зніяковів, але ненадовго: – Я до того веду, що ви навряд чи донесете про нашу розмову в міліцію.

– А раптом!..

– Не смішіть, – махнув рукою Атос. – Як нас звуть насправді, хто ми й звідки, ви не знаєте. Що стосується наших планів… А ми от взяли та й пожартували! Наші слова до справи не пришиєш, хіба ж ні?

– А раптом я диктофон непомітно увімкнув і всі ваші жарти записав? Або в комір моєї сорочки «жучок» зашитий, наприклад…

– Дурниця, – констатував Араміс, після чого витягнув із сумки, що стояла поруч із його стільцем, і продемонстрував здивованому журналістові хитромудрий прилад розміром з долоню, прокоментувавши: – Якби тут працював диктофон або перебував «жучок», ми би про це неодмінно довідалися. До речі, от вам гарантія, що у свою чергу ми розмови з вами також не записуємо.

– Ви так серйозно до цього ставитеся…

– Шановний пане власкор «Кур’єрського експреса», ви ще не уявляєте, наскільки серйозно ми ставимося до нашої справи! По-іншому, до речі, й бути не може… Погодьтеся на нашу пропозицію, тоді зможете наочно переконатися в нашій обґрунтованості. Ну, що скажете?…

Олег мовчав.

– Отож-бо! Тому ні в яку міліцію ви не підете. Адже щоб роздобути докази нашої нібито злочинної діяльності, як ви напевно подумали, вам потрібно стати свідком хоча б одного нашого злочину. Тож хочете ви або не хочете, але змушені будете погодитися на нашу пропозицію.

Олег, як і раніше, зберігав мовчання.

– Якщо відмовитеся навіть після всього почутого, ми негайно ж мило розпрощаємося й підемо шукати іншого журналіста, який напевно не упустить настільки цінний подарунок долі, – вагомо пообіцяв Араміс. – А ви можете діяти, як вашій душі завгодно. Можете лікті гризти від досади, чекаючи сенсаційних репортажів, що їх зробить на наших матеріалах поблажливіший газетяр. Можете чимчикувати в міліцію і стверджувати, буцімто зустріли на вулиці трьох мушкетерів, які налякали вас вигадками про майбутню серію моторошних убивств.

– Щоправда, слави Іванушки Бездомного з божевільні ми вам не гарантуємо, – з удаваною скорботою зітхнув Портос. – Найшвидше, вас просто пошлють на хутір по метеликів.

«І все вони знають, і все передбачили! Психологи чортові…» – розсерджено подумав Олег. Й одразу здався:

– Добре, переконали! Принесіть і мені коньячку, хай вам абищо…

Зрештою, він почув усе, що хотів почути на тверезу голову. Далі не має значення, сп’яніти чи ні.

– Оце по-нашому! Давно б так! Правильно, правильно!.. – пожвавішали й навперебій загаласували «мушкетери».

– Вам п’ятдесят грамів? – спитав Атос.

– Не скупіться, несіть одразу сто, – буркнув Олег. «Мушкетерам» його відповідь припала до душі. Атос сходив за черговим замовленням, приніс сто грамів коньяку для журналіста, повторно по п’ятдесят для решти, ще блюдечко з лимоном і тарілочку з печивом. Випили за успішне укладання угоди, потім додали за майбутнє торжество справедливості у славетному місті Києві. Третій тост чомусь підняли за відсутнього д’Артаньяна – хоча за всіма правилами належало випити за жінок. Але оскільки краватки[6] ні на кому не було, справа усім на втіху завершилася веселим сміхом і загадковими переморгуваннями трійці «мушкетерів». Загалом, мав рацію Атос: взаєморозуміння між ними дійсно виникло.

Зустрітись домовилися через день.

– Тоді й завершиться перший акт операції під кодовою назвою ЧИСТИЛЬНИКИ, – округливши очі, загадково пообіцяв Портос. Араміс же, зненацька прибравши серйозного вигляду, витягнув із задньої кишені джинсів візитівку й простягнув її зі словами:

– У п’ятницю ближче до вечора подзвоніть за цим телефоном. Я скажу, куди приїхати.

Олег одразу ж заходився вивчати отриману візитівку, сподіваючись прочитати на ній ім’я власника. Однак, всупереч очікуванням, на клаптику цупкого паперу був позначений лише номер телефону і надрукований великий напис, зроблений витіюватим шрифтом:

– Я ж сказав, що про все довідаєтеся у п’ятницю! – самовдоволено посміхнувся Араміс. Олег лише лівим плечем смикнув. На тому й розпрощалися.

По дорозі в редакцію журналіст усе ще розмірковував над почутим. Але скільки не напружувався, так до жодного висновку й не дійшов. Випиті в піцерії сто грамів коньяку шуміли у вухах м’якою морською хвилею, заколисували. Поступово думки перекинулися на те, скільки вже часу він не був у відпустці, як він утомився, скільки можна лише вислуховувати мамині запрошення навідатися до Ічні… та інше в тому ж дусі. Насамкінець Олег ледь не проґавив свою зупинку. «Отож, пити таки не варто булп: у піцерії в коньяк могли намішати бозна-що, а зараз ясна голова на плечах потрібна», – зі злістю подумав він, ледь не спіткнувшись на виході з автобуса.

– Що, Маслаченко фуршет зорганізував задля кращого сприйняття себе красивого? – з Валеркою Мазайлом вони зіштовхнулися в коридорі.

– Та я всього лише коньячком остограмився, – безтурботно махнув рукою Олег.

– Петровичу, але ж ти у стололазах[7] ніколи не значився!

– Після години «клоунади» тільки коньячком і можна врятуватися.

– А що там відбувалося?

– Та так, власне… Сталося те, що й мало статися.

Він усіляко стримувався, щоб не розпатякати ні про подробиці прес-конференції, ані про те, як був видалений звідти і що відбулося по тому.

– Але матеріал хоч із цього лайна вийде?…

– Зрозуміло, ти ж мене знаєш!

– Ой, дивися, Петровичу…

– Я дивлюся, не переймайся.

Він відвернувся й побрів коридором у напрямку до редакційної кімнати відділу «Соціум».

– Коли матеріал очікувати?

– За півтори години одержиш, – кинув Олег через плече.

– Стривай, Петровичу, не квапся. Про що конкретно буде матеріал?

Щоб не галасувати на весь коридор, довелось повернутися й загалом викласти редакторові концепцію статті про журналістське сприйняття політичної клоунади.

– І до чого ми це прив’яжемо? – здивувався Валерка.

– Інформаційний привід до неподобства простий: завтра наше професійне свято – День журналіста,[8] от і поговоримо про тих, хто для читачів горбатиться, матеріали клепає.

– Петровичу, так ти геній!..

– Дякую, я в курсі.

Втім, вичавлював він текст на цілу годину довше запланованого. Валерка Мазайло навіть не втерпів і нагадав, що кращий власкор «Кур’єрського експреса» дещо заборгував його чудовому відділу напередодні Дня журналіста.

– Закінчую, вже закінчую, – огризнувся Олег і деякий час сидів мовчки, глибоко дихаючи й намагаючись викинути з голови нав’язливі думки про «убивства за планом». Кл-л-ляті «мушкетери»!..

Коли матеріал був нарешті дописаний, він з величезним полегшенням почав збиратися додому, пославшись на недобре самопочуття.

– Що, Петровичу, ковбаска на фуршетних бутербродах була несвіжа? – пожартував на прощання Валера. Олег не надто люб’язно промимрив:

– Ймовірно, – і пішов. Весь вечір нічим серйозним не займався, тільки лише перемив посуд, що залишився ще з ранку. Після холостяцької вечері (зрозуміло, злісно незбалансованої по калоріях та шкідливих і корисних інгредієнтах) зарився в нетрі Інтернету й до глибокої ночі дивився старі фільми за участю Грегорі Пека,[9] паралельно розмірковуючи про непримітних героїв, які живуть просто по сусідству з тобою.