Четвер пролетів непомітно: з нагоди Дня журналіста в редакції влаштували невеличку вечірню пиятику. У п’ятницю[10] через годину після обіду Олег витягнув із потайного відділення портмоне безіменну візитівку розробника сайтів, замислено підібгав губи, ще раз прискіпливо вивчив цупкий паперовий прямокутник. Не виявивши нічого нового, розчаровано зітхнув. Дістав із чохла на паску мобілку, набрав номер.

Вухо різонуло хвацьке «Пора-пора-порадуемся на своём веку» у виконанні Михайла Боярського. Тьху ти, чорт!!! Хоча чого ще можна було очікувати від новоявлених «мушкетерів»?…

Фраза «Пока-пока-покачивая перьями на шляпах» зненацька урвалася коротким запитанням Араміса:

– Так?

– Хто це? – вирішив схитрувати Олег.

– Перепрошую, але це вам не завадило би відрекомендуватися, – доволі стримано заперечив «мушкетер». – З мого боку на дроті, зрозуміло, господар телефону, на номер якого ви телефонуєте. А от ви хто такий?…

– Олег Нежданий, газета «Кур’єрський експрес», – знехотя здався журналіст.

– А-а-а, добридень! – голос Араміса негайно ж пом’якшав. – Чого так рано дзвоните, пане власкор? Я просив ближче до вечора.

– Пізніше я передзвонити не зможу, – про всякий випадок збрехав Олег.

– Он як? – Араміс явно посумнішав. – Зайняті будете? А до нас приїхати зможете?

– Так, але мій телефон буде поза зоною досяжності.

– Чому, якщо не секрет?

– У метро попрацювати треба. Про решту повідомляти не маю права: редакційна таємниця за сімома печатками.

– Ну що ж, подзвонили – то й подзвонили! Хвилинку, я дещо прикину.

І через якийсь час після паузи:

– Знаєте, де найближча до вас зупинка 231-ї маршрутки?

– Я не зобов’язаний знати таких дрібниць.

– Ну, тоді всезнаючий Інтернет розповість. Загалом, з вашого боку це поблизу однієї з вузлових станцій метро.

– Вибачте, але чому б вам прямо не розповісти мені…

– Ми хочемо ще раз переконатися у ваших журналістських навичках, однією із яких є вміння якнайшвидше знаходити потрібну інформацію.

– Ну, припустімо.

– Отже, з’ясуєте все про 231-й маршрут, сядете туди й поїдете убік міської околиці до кінцевої. Я на вас чекатиму, приміром, о пів на восьму. Встигнете?

– Вовка ноги годують, – огризнувся Олег. – Зрозуміло, що встигну, бо звик ворушитися швидко. А чому не раніше?

– Раніше ми не впораємося, тож немає сенсу.

– А-а-а, он як…

– Тоді до пів на восьму!

– До речі, змініть рінгбектон, бо…

Але телефон уже відповідав короткими гудками.

Особливих редакційних справ напередодні вихідних Олег не мав, однак оскільки він сам же набрехав про термінову роботу в метро, довелося досиджувати до шостої вечора. Роздовбана 231-ша маршрутка привезла його в один з окраїнних спальних мікрорайонів на вулицю, названу на честь Івана Пулюя – очевидно, якогось героїчного козарлюги або народного вождя. Загалом, такий же борець за правду, як і самі «мушкетери». Мешканці допасовують вулиці.

– Історію знати треба! Іван Пулюй – то був видатний фізик і електротехнік, віденський доцент і празький професор. Інтелігент, а не вояк, загалом, – заперечив Араміс, коли Олег висловив «мушкетерові», який очікував на його приїзд, свої припущення. І додав втішливо: – Ймовірно, ви Пулюя з Палієм[11] переплутали.

– Ах, звісно! «Палій та Мазепа», щось таке ми навіть у школі проходили… – від досади він ляснув себе по чолу.

– Нічого страшного, не ви перший, не ви й останній. А от щодо електротехніки… втім, істина, загалом-то, майже поруч.

– Тобто?

– Зараз самі побачите. Ходімо.

Вулиця імені Пулюя виявилася короткою – по суті, лише кілька багатоповерхівок. До під’їзду однієї з них «мушкетер» і привів журналіста.

– А ось і ми! – радісно вигукнув Араміс, відкриваючи двері квартири на шостому поверсі.

– Отже, шукач-газетяр таки вірно обчислив місце нашого базування? – задоволено потираючи руки, вайлуватий Портос вийшов у передпокій, перевалюючися з ноги на ногу.

– Google і «Яндекс-Карти» про все розповіли.

– Ну, от і прекрасно. Заходьте.

Увійшовши до ґрунтовно прокуреної кімнати, Олег зрозумів, на що натякав Араміс по дорозі сюди. Окрім продавленого дивана, в кутку якого примостився Атос, із меблів тут були платяна шафа, величезний стіл, два стільці й табурет. На шафі до самої стелі, на одному зі стільців і на табуреті досить хаотично нагромаджувалися деталі якихось приладів. Основний простір стільниці також займали прилади, що виблискували різнобарвними лампочками й індикаторами, а також значних розмірів настільний комп’ютер. Бічні панелі системного блоку були зняті, у розкрите металеве черево гнав повітря невеличкий вентилятор, а звідти до приладів на столі тягнулися різнобарвні дроти.

– Ага, то от завдяки кому нарощується парниковий ефект! – пожартував Олег. Хоча в кімнаті дійсно було спекотненько, що при надлишку працюючих електроприладів не дивно.

– Араміс – це мозковий центр нашої компанії! До речі, справжній учений, – підтвердив Портос, сідаючи на диван поряд з Атосом.

– Може, ще скажете, кандидат або доктор наук? – покепкував Олег і зміряв «мушкетера» оцінюючим поглядом. У принципі, виключати такого не можна: як-то кажуть, у хлопця на обличчі «десять класів і університет написані». Тільки, мабуть, молодий занадто… Хоча захищаються саме молоді – після тридцяти запопадливість поступово сходить нанівець.

– Кандидат. Технічних. Позаторік аспірантуру закінчив, торік захистився. А що, сумніваєтеся? – на обличчі Араміса заграла іронічна посмішка.

– Не думав, що нині кандидати технічних наук заробляють на життя дизайном і розробкою веб-сайтів.

– Сайти – це не стільки заробіток, скільки хобі. Спосіб розвіятися, дати мозку відпочинок.

– Чим же ви на життя заробляєте?

– А от цього не скажу.

– Чому ж?

– Тому, що фахівець він унікальний, – пояснив Атос.

– І якщо скаже, то «акулі пера» вашого рівня не важко буде вирахувати, де наш геній працює, – підтакнув Портос. Араміс лише красномовно розвів руками.

– Ну, як знаєте, – насправді Олег був розчарований, хоч і намагався не виказати своїх почуттів.

– Ви ж повинні розуміти нашу ситуацію…

– Все я розумію!

– Ну гаразд. Щоб не бути зовсім уже голослівним, скажу одне: заробленого на життя цілком вистачає. Оце все, – Араміс обвів широким жестом «залізяччя», що тихо стогнало, виблискуючи різнобарвними вогниками, – закуплене по дешевці, відновлене власноруч і працює на мою кишеню. Цим і живу. Я нічого не вкрав, щоб ви знали: жодного гвинтика, жодної мікросхеми! І за спожиту електрику плачу по повній програмі. Втім, інакше не можна: оскільки нашій чудовій державі наука не потрібна за визначенням, доводиться викручуватися.

– Давайте-но облишимо цю тему, – якомога м’якіше мовив Олег.

– Чому ж? Нецікаво розмовляти про технічні науки?

«Мушкетер» обернувся до товаришів і зробив красномовний жест. Ті співчутливо зітхнули.

– Бачте, День винахідника й раціоналізатора ще не скоро…[12]

– Ах, от у чім річ! – миттю відреагував Атос. – Ну так, перепрошуємо: ми забули привітати вас із учорашнім професійним святом, пане журналіст.

– Я би волів обійтися без ваших привітань. Але оскільки вже з’явився тут у п’ятницю ввечері, то хотілося б знати, якого дідька лисого?! Мені обіцяли передати якісь сенсаційні матеріали…

– Ну, зрозуміло! Тисячу вибачень, ми просто чекаємо на четвертого.

– Тобто?…

– Звісно ж, на д’Артаньяна! Який же сюжет без цього персонажа?

– Якщо ваш д’Артаньян відплив до Англії за підвісками…

– Не до Англії й не за підвісками королеви, але незабаром підійде, зовсім незабаром. А поки що пропоную випити кави.

– Знов!.. – поморщився Олег. – Хто в піцерію побіжить?

– Кавусю я сам зварю, – пробурмотів Портос, піднімаючись з дивана та прямуючи до виходу з кімнати. – Даруйте, мокачіно цього разу не буде, зате я зроблю за своїм фірмовим рецептом.