– Тобто?

– Кава по-портоськи, – голос «мушкетера» долинув вже з кухні, де загримів посуд.

– Я ж казав, що ми можемо не укластися за часом, тож вибачайте, – чемно мовив Араміс. – Але д’Артаньян вже на підході.

– Довго ще чекати?

– Продемонструй йому, – попросив Атос. Араміс кивнув, підійшов до комп’ютера, щось швидко набрав на клавіатурі. Екран монітора блимнув, на ньому виникла карта міста, по якій повільно повзла зелена цятка. У правому верхньому кутку нерухомо горіла інша цятка – лілова.

– Їде на автобусі. Година пік вже минула, серйозних пробок на дорогах не спостерігається, тож д’Артаньян прибуде хвилин за двадцять. Ми саме кави поп’ємо, ви з дороги відпочинете, а там веселіше буде.

Олег подивився на повільно повзучу зелену цятку. Цю київську окраїну він знав погано, та й назви вулиць на карті були відсутні, а прикинути щось наосліп складно. Немовби прочитавши його думки, Араміс запропонував:

– А давайте-но я вам часовий індикатор підключу, – після чого в правому нижньому кутку монітора засвітилися цифри «18:43», що змінилися на «18:42», потім на «18:41» і так далі в порядку зворотного обліку.

– Ну от, я не помилився, – весело підтвердив «мушкетер». Підійшовши до балконних дверей, розчахнув фіранку й пояснив: – Задушливо щось. Імовірно, вночі буде гроза.

– Я не намокну часом? – поцікавився Олег.

– Я ж сказав, що гроза буде вночі, а не ввечері, – знехотя пояснив Араміс. – Гляньте самі.

Він знов почаклував над клавіатурою, і карта міських вулиць змінилася картою столичної області, розцяцькованою різнобарвними плямами й стрілками.

– Оцей грозовий фронт бачите? Він рухається прямо на нас.

– Звідкіля у вас така карта? – здивувався Олег.

– А-а-а, облиште! Дістати динамічну карту погоди насправді не так уже й складно. Знаєте, скільки супутників крутится о-о-он там, у нас над головою? – «мушкетер» тицьнув пальцем у стелю.

– Багато, – погодився журналіст.

– Саме так…

У цей момент до кімнати перевальцем повернувся Портос, несучи на чорній пластиковій таці чотири невеличких горнятка. У кімнаті одразу приємно запахло кавою і ще чимось дуже смачним.

– Що за чудовий рецепт? – запитав Олег, одержуючи своє горнятко.

– Кава по-портоськи вариться з корицею й кардамоном, подається без цукру, – поблажливо кинув «мушкетер». Потім усі замовкли, неспішно присьорбуючи ароматний напій.

Саме коли каву було допито, пролунав дзвінок.

– Ну, ось і дочекалися! – зрадів Атос, прямуючи до виходу з кімнати. – Зараз познайомитеся.

Слідом за тим сталося таке, чого Олег очікував найменше: за хвилину «мушкетер» увів до кімнати… довговолосу й доволі опасисту блондинку! Виглядала вона вельми привабливо. Щоправда, не завадило б їй скинути півдюжини кілограмів з талії… та й щоки у дівиці були якісь припухлі, а верхня губа ледь відстовбурчена.

– Знайомтеся, оце і є наш д’Артаньян, – мовив Атос і одразу поспіхом додав: – Тобто, скоріше, НАША д’Артаньян. Загалом, четвертий і найпрекрасніший член мініатюрної команди «чистильників».

– Шерше ля фам,[13] – тільки й зміг зітхнути сторопілий журналіст.

– Не очікували, що д’Артаньян виявиться жінкою?

Новоприбула відверто насолоджувалася його реакцією. Олег не відповів: все-таки занадто приголомшив його сюрприз! Окрім того, фраза пані д’Артаньян (саме так журналіст подумки назвав її) жваво нагадала йому якусь стару радянську кінокомедію[14] – от тільки яку саме?…

А втім, насправді все закономірно! Позавчора на пресконференції у перших журналістських рядах було повнісінько яскравих дурепок-дівчат, які з роззявленими ротами слухали політичного клоуна Маслаченка. Пані д’Артаньян було нескладно загубитися в цьому загалі, а він і не помітив одну-єдину – ту, що відрізнялася від усіх…

До речі, неважко було не помітити: журналістки сиділи потилицями до нього! А ця блондинка, та ще й досить грудаста. Отже, дурепка за визначенням… Овва, і як він одразу не второпав?!

– Ну добре, облишимо у спокої нашого гостя, нехай перетравить нову порцію інформації, – спокійно мовив Араміс, зрозумівши зніяковілість журналіста, і звернувся до новоприбулої: – Ну що, усе зробила, як годиться?

– Аякже! – розпливлася в широчезній посмішці д’Артаньян. Через дефект верхньої щелепи під час розмови дівиця злегка шепелявила, що трохи псувало враження від її пухких блондинистих принад.

– Зараз перевіримо…

Геній технічних наук знов заклацав клавіатурою. На екран повернулася міська карта, але тепер по ній повзла не зелена, а синя цятка.

– Є сигнал, – констатував «мушкетер».

– І хто це? – перегнувшись через його плече, д’Артаньян дуже уважно вдивлялася в екран.

– Поки не знаю. Все залежить від того, поверне він кудись чи поїде прямо.

– Перепрошую, що втручаюся, – Олег звертався до обох одразу, втім, не дуже-то розраховуючи привернути їхню увагу.

– Що?… – відповіли обидва, не повертаючи голів.

– Ви стежите за кимось, чи не так?

– Ви доволі здогадливі, пане журналіст, – мугикнув Араміс.

– А наскільки законним є ваше стеження?

– З вовками жити – по-вовчому вити.

– Що-що?…

– Якби ви знали, які покидьки тут замішані, то одразу зрозуміли б, що інакше з ними не можна, – пояснив з дивана Атос.

Та у цей момент синя цятка на карті досягла перехрестя й повернула праворуч.

– Ага! Зараз, зараз я тебе, паразита, вирахую, – пообіцяв Араміс. Пальці «мушкетера» знов забігали по клавіатурі, на екрані виникла якась база даних, і наступної миті геній технічних наук повідомив з переможним виглядом:

– Номер другий, як і очікувалося.

Атос і д’Артаньян одностайно зітхнули, Портос похвалив спільницю:

– Молодчина, хвацько ти їх нажухала!

Олегу вже достатньо набридли всі ці загадки, і він ризикнув нагадати про себе делікатним запитанням:

– А можна мені нарешті довідатися, про що йдеться?

– Одну хвилинку, – буркнув Араміс, не дивлячись простягнув до д’Артаньян долоню й наказав: – Давай-но сюди.

Блондинка зняла й простягнула «мушкетерові» сонцезахисні окуляри, з нагоди сутінкового часу доби підняті з перенісся на тім’я. На подив Олега, геній технічних наук вправно сколупнув розташовану на правій дужці непримітну заглушку і вставив в отвір, що відкрився, тоненький роз’єм, схожий на той, яким приєднують порт фотоапарата до USB-виходу комп’ютера.

– То це ж… – почав він, однак Араміс не дав йому докінчити:

– Ви цілком вірно здогадалися, ніякі це не сонцезахисні окуляри, а прихована камера.

– І що, таке існує?!

– Як бачите, – мугикнула д’Артаньян.

– І досить непогано працює, особливо з подачі нашого генія, – Портос поплескав Араміса по плечу й додав: – Щоправда, коштує така дурня недешево, роздобути її нелегко, але заради благої справи можна й постаратися. Окрім того, використання такої штуки підпадає під 359-ту статтю Кримінального кодексу України – а це від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів зарплати, або чотири роки за ґратами.

– А не боязно?…

– Загриміти можна навіть за «маячки». А основний принцип вам уже пояснили: з вовками жити – по-вовчому вити.

Тим часом кандидат наук запустив копіювання відеофайлу з пам’яті окулярів в одну з тек на жорсткому диску, озирнувся й пояснив журналісту:

– Якщо коротенько, то відбулося наступне. Наша хоробра пані д’Артаньян тільки-но зустрілася з одною мерзотницею, яку ми всі побачимо зараз о-о-он там…

І «мушкетер» зробив красномовний жест у бік монітора.

– Мерзотниця, про яку я сказав, зустрілася з таким самим мерзотником і передала йому одну штучку, у якій був захований крихітний маячок. Відстеживши завдяки цьому маршрут пересування мерзотника, я зміг ідентифікувати його за обраним маршрутом. Дуже навіть просто.