— Анджею, розбігаємося в різні боки, й нехай наздоганяють!!!

— Але, княже, я не можу вас кинути! Я повинен охороняти вас, а не втікати від...

— Роби, що кажу!!! — сердито вигукнув князь. — А раптом тобі вдасться врятуватися й привести допомогу?! Полюють на мене, а не на тебе, тому негайно забирайся геть з очей!!!

Охоронець слухняно кинувся у провулок і побіг геть. Ледь глянувши йому вслід, Дмитро Федорович продовжив бігти прямо.

«Хай там що, а я так просто не здамся! Нехай пан Зборовський зі своїми покидьками спробує схопити мене просто на вулиці посеред білого дня!» — подумав князь...

Тим часом переслідувачі збилися в щільну купу. Деякі почали спішуватися, інші втримували їх, резонно заперечуючи, що пішого швидше наздожене саме вершник. Мартин Зборовський, який під'їхав у супроводі синів, волав, щоб служники продовжували переслідування й за всяку ціну упіймали небезпечного злочинця... але цим лише збільшував хаос. У підсумку ж пан Зборовський обрушив весь стрімко нагромаджений гнів на візника зерна.

— Ах ти ж лантух з лайном!!! За яким правом не даєш нам проїхати?!

— Сам ти лантух... забирайся з дороги! — репетував селянин.

— Це я наказав забратися тобі, свиното! — верещав пан Зборовський. — Та ти хоч би знаєш, хто я такий?!

— А мені плювати, хто!!! — візник загрозливо замахнувся батогом.

— Ах ти ж смердюча пика плебейська!!! Та я — сам Мартин Зборовський, от хто я такий!!! Ти зрозумів нарешті, з ким маєш справу?!

— Подумаєш, який такий Зборовський вишукався?! Та хоч би ти був тричі князь — не поступлюся!!!

— Забрати його!!! — поляк аж підскочив у сідлі. — Забрати звідси цю псячу кров[25]!!!

Служники, що тим часом спішилися, дружно накинулися на візника. Той встиг лише раз хльоснути батогом, як його стягли з воза і жбурнули в канаву. Один зі служників зайняв місце селянина й заходився розвертати його віз, щоб звільнити проїзд. Візник між тим виповз із канави й, люто лаючись, кинувся до коня, на якому сидів пан Зборовський. Поляк стьобнув сіромаху батогом просто по очах. Селянин вереснув і впав, двоє служників знов зіштовхнули його в канаву. Осліплений ударом селянин почав голосно обурюватися:

— Що ви робите?! За яким правом?! Розбійники!!!

Зачувши гвалт, до місця події почали потихеньку збиратися місцеві витріщаки. Вони спробували обережно дізнатися в служників пана Зборовського, що ж тут, власне, сталося? Але підоспілий на допомогу полякам рихтар Адам Кухта відповів обивателям:

— Не суньтесь не у свою справу, інакше, чого доброго, опинитеся в тім же становищі, що й оцей бельбас, який одержав батогом по очах! Ідіть своєю дорогою й не накликайте на себе лиха.

Оцінивши кількісну перевагу незнайомців й їхню надзвичайну озлобленість, витріщаки вирішили не спокушати долю й потихеньку відійшли подалі. Переслідувачі ж на чолі з місцевим війтом, нарешті об'їхавши розчіплені вози, кинулися наздоганяти втікачів. Незабаром містечко залишилося позаду. Дорога вела на південний схід...

Князь Сангушко ледь не падав від страшної втоми, але розпач надавав сил. Він уперто біг уперед, не розбираючи дороги, хриплячи, кахикаючи, жадібно хапаючи ротом повітря. У якусь мить ноги просто відмовилися слухатись. Дмитро Федорович запнувся, боляче вдарився руками об мокрий камінь, спробував підхопитися, однак знов послизнувся і влетів у невелике болітце. Кілька секунд поборсавшись там, рачки вибрався на сухе місце, нарешті знов здійнявся на ноги й поплентався до прилеглого яру, не відчуваючи тіла, хапаючись руками за що тільки можна й похитуючись з боку в бік.

За ним точно гналися: десь тріскотіли кущі, хтось лаявся з придихом... Князь перебував у тім стані крайньої утоми, коли геть зникають навіть найважливіші думки, залишається одне тільки безпосереднє бажання — відпочити будь–що. Він не думав більше ні про своє життя, ні про Анджея, ні навіть про Олену — тільки про те, коли ж нарешті перед ним відкриється острівець порятунку, де можна відпочити! Таким острівцем уявлявся рідний маєток, де він народився й виріс. Райське містечко з матінкою і годувальницею, де все так тихо й мирно, як у далекому дитинстві...

Дмитро Федорович на мить замислився, сповільнив крок, розслабився й глибоко зітхнув. Коли ж перед ним раптово виросли чотири козаки, він позадкував і впав у кущі калини. Криваво–червоний сік від розчавлених при падінні ягід миттєво залив підталий сіруватий сніг, поцяткований нещодавнім крижаним дощем. Але величезні сильні руки одразу підхопили князя й поставили на ноги.

— Не здавайтеся, пане, ми ще повоюєм!.. — вигукнув Анджей. Охоронець стояв, оголивши шаблю і своїм тілом затуляючи князя від ворогів. Сангушко вмить опам'ятався, утому немовби рукою зняло. Згадавши, що в нього також є зброя, вихопив шаблю й разом з Анджеєм кинувся на переслідувачів.

Вони билися пліч–о–пліч. Дмитро Федорович не відчував отриманих ран, іноді лише відзначав подумки, що його шабля вкотре розсікла щось м'яке — отже, знов вдалося зачепити когось із ворогів! Втім, їхнє число не скорочувалося. Раптом Сангушко почув на відстані тупіт кінських копит: це був, мабуть, сам пан Зборовський... Тоді князь гучно скрикнув:

— Біжи, Анджею! Біжи звідси! Знайди Олену й доглянь за нею!

— Але... Заради всього святого, мій пане, я не можу дати вам загинути!..

— Наказую тобі, Анджею: біжи до неї!!!

Охоронець все–таки вагався. Князь без утоми розмахував шаблею, кунтуша на ньому більше не було, жупан весь промок від крові.

— Ну прошу тебе, біжи!.. — почав благати він.

Полишивши трактир, до Рудницького замку поспішали Олена і її покоївка Марися із загоном охорони під орудою старого вірного Остапа. Князь розраховував, що там на них чекає притулок і порятунок — отже, так воно і є! Дмитро Федорович не міг помилятися, та й дядечко Василь Костянтинович запевняв, що господар замку Ян Тарновський — надійна людина: родич все ж таки... Отже, захистить і прикриє.

Вони їхали вже близько години, ніхто їх не переслідував. Поступово зменшили крок, щоб дати коням відпочити: по пухкому килиму потемнілого листя, не надто щільно присипаного ніздрюватим снігом, пересуватися було важкувато. Густо пахло перегноєм і сирою деревиною.

Раптом спереду долинув приглушений тупіт копит. Маленький кортеж княгині завмер, очікуючи. Між деревними стовбурами, порослими зеленим мохом, замигтіли блакитні із золотим однострої, заблищала й задзвеніла добре начищена збруя. Під кронами дерев луною розносилися вигукування, тупіт і брязкотіння зброї. Коли зустрічний загін воїнів порівнявся з кортежем, Олена сміливо виїхала вперед і мовила:

— Вітаю вас! Хто ви такі?

— І вам доброї дороги! — відгукнувся очільник загону. — Ми служники пана Яна Амора Тарновського, поспішаємо в Лиски–над–Лабою, щоб забрати відтіля княгиню Олену–Єлизавету–Катерину Острозьку.

— Хвала Богові, нарешті приспіла підмога! Тепер князь Сангушко врятований, — звеселився Остап.

— Ні, у нас наказ тільки щодо княгині Олени–Єлизавети–Катерини Острозької. Що ж стосується князя Дмитра Сангушка, то йому допомагати в жодному разі не можна: адже він — державний злочинець.

— Я без чоловіка нікуди не поїду! — миттєво обурилася Олена.

— Як вам буде завгодно, пані! То що ж, ви відмовляєтеся їхати з нами?

— Я ж сказала, що нікуди без чоловіка їхати не збираюся...

— Що ж, пані, тоді ми залишаємо вас.

— А як же Дмитро Федорович? — захвилювався Остап.

— Не можу знати, — по–конячому мотнув головою очільник загону.

— Тоді повертаємо! — скомандував Остап, і кортеж княгині миттю виконав наказ. Копита коней зачавкали по мокрій землі, періодично вистрілюючи фонтанами рідкого бруду. Воїни Тарновського не рушили з місця. Проскакавши трохи, Олена із затаєною надією озирнулася назад, але побачила, що зустрінуті воїни один за одним повертають туди, звідки приїхали. Незабаром вони зовсім зникли. Тоді княгиня на мить відчула, що тут і зараз відбулася надзвичайно мерзенна зрада...