Маленький кортеж скакав назад по торфовищу між валунами й вузлуватим деревним корінням, що стирчало з–під землі. Гілки хльостали по обличчях. Олені навіть сучком роздерло щоку до крові.

Але їхні зусилля виявилися марними. По вулицях розташованого неподалік містечка сновигали помічники Адама Кухти й козаки Мартина Зборовського. Ясна річ, кортеж княгині був негайно оточений і роззброєний. Служників і Олену зв'язали, але княгиня відбивалася настільки енергійно, що оксамитовий берет зрештою злетів з її голови, з–під нього випали світлі довгі коси.

— Та це ж жінки! — здивовано вигукнув хтось із служників Зборовського.

— Тягни її до хазяїна, — скомандував інший.

Княгиню зі зв'язаними руками привели до пана Мартина. Ледь глянувши в її змарніле обличчя, поляк уривчасто кинув:

— Розв'язати зараз же! Це є княгиня Острозька!

Служники поспішно виконали наказ. Зборовський вклонився їй і мовив якомога поштивіше:

— Я виконую наказ короля. Що ж до вас, пані, то ви вільні.

— Мене не потрібно було звільняти! — зухвало викрикнула Олена.

— Гнів затьмарив ваш юний розум, княгине. Ви просто не все розумієте.

— Де мій чоловік — Дмитро Федорович, князь Сангушко?! — продовжувала вона в попередньому зухвалому тоні.

— Такі справи, пані... Я завжди намагаюся доправляти злочинців живими, щоб їх по заслузі винагороджував кат. Однак моє щире бажання служити справедливості не завжди можна вдовольнити. Втім, у злочинців лишається їхній особистий вибір... У цьому разі злочинець князь Сангушко обрав...

Зборовський не встиг договорити, бо, не дослухавши його, княгиня дременула геть.

— Схопити її! — скрикнув пан Мартин.

Один з прислужників легко наздогнав Олену, згріб в оберемок і спробував підняти. Але молоденька княгиня виявилася не настільки беззахисною, як здавалося на перший погляд. Вона звивалася й викручувалася всім тілом, немов кішка, подряпала слузі обличчя, навіть примудрилася розквасити йому ніс і вкусити за щоку. Попри безсумнівну перевагу в силі, воїн ледь справлявся з розлюченою жінкою й лише голосно сопів, ухиляючись від маленьких кулачків. Нарешті він не витерпів і кинув Олену додолу, вхопив за волосся і вже замахнувся для хльосткого удару, як почув окрик хазяїна:

— Не сміти!!! Ти що собі дозволяєш, дурню?! Це ж княгиня!

Служник розгубився й послабив хватку. Олена миттю вкусила його за руку.

— А–а–а!.. — завив той і розтиснув пальці. Княгиня спритно схопилася на ноги й кинулася геть. Але злетівши на невеликий пагорок, помітила двох вершників, до сідла одного з яких було приторочене неживе тіло.

Нещасна завмерла на місці, упізнавши рідні риси... Не думаючи більше ні про що інше, вона кинулася до вершників. Та не добігши буквально двох кроків, зупинилася, немов укопана.

— Ні–і–і!!! — чи то заволала, чи то заскиглила нещасна. Здавалося, розум зараз же покине її.

Дмитро Федорович вже не дихав, його посинілі ноги були босими, лівий рукав колись розкішного жупана й усі самоцвітні ґудзики відірвані, біла батистова мереживна сорочка почервоніла від крові, що сочилася із численних ран. На поясі бовталися порожні піхви: мабуть, князь бився до останнього, доки шабля не випала з його ослаблих пальців...

Розглядаючи скалічене тіло обожнюваного чоловіка, Олена не розуміла, що з нею коїться. В голові паморочилося, коліна підкошувалися, серце стискалося від жаху, болю й жалості до коханого. Перш ніж Дмитро Федорович тужливо застогнав, Олена знепритомніла і впала на землю.

— Пане, та вона ж не дихає!!! — закричали підоспілі служники.

— Пся крев, що ви з нею зробили?! — лаявся Мартин Зборовський, підбігаючи до тіла молодої княгині.

— Це не ми, пане, це вона сама! Напевно, зарізала себе... — виправдовувалися абсолютно розгублені воїни. Їхній переляк був очевидним — але ж то були добірні, неодноразово перевірені у справах люди!..

— Тупоголові мерзотники! Ви що ж, не могли упередити її дії?! І що ж мені тепер робити?! Хто повірить, що вона сама, а не...

Пан Мартин упав на коліна, приникнув вухом до грудей княгині. Й відразу ж жваво закричав:

— Слава Богові, вона дихає... Візок сюди, хутко!!!

Коли загорнену в теплі шуби княгиню акуратно поклали на підводу, пан Зборовський гидливо озирнувся на приторочене до сідла тіло князя Сангушка і скомандував:

— А цього кинути в хліву!

— Але ж він поранений, то може, його краще разом із...

Служник не договорив, замовкнувши під гнівним поглядом пана Зборовського, який негайно закричав, немов божевільний:

— У хлів кинути це падло, я кому сказав?! Нехай там здихає... якщо дотепер ще не здох!..

Ніч видалася морозною.

Отямившись у брудному сараї просто на купі гною, Сангушко спробував поворухнутися, але тіло зовсім не слухалося. Зненацька він з надзвичайною ясністю відчув, як з нього безповоротно виходить живе тепло. І чітко зрозумів, що помирає... от зараз, лише за кілька крижаних митєвостей і помре — тобто перестане відчувати, кохати, страждати... Князь не розумів, як опинився в такому дивному становищі: тільки–но жив, боровся, рухався — а тут раптом усе закінчується...

І ще Дмитро Федорович ясно зрозумів, що ніколи більше не побачить ні кохану Олену, ні їхнього ненародженого сина, ні брата свого Романа, ані вірного Анджея. Щемлива туга стисла серце. Йому раптом гостро закортіло попрощатися з ненаглядною дружинонькою, востаннє зазирнути в її величезні блакитні очі, відчути ласкаве тепло сповненого життя тіла.

— Почуй мене, кохана, де б ти не була!.. — пристрасно зашепотів помираючий. — Прошу, почуй мене й відповідай!..

Він молив, благав, вимагав і вже почав втрачати всіляку надію. Та в наступну мить щось дзвякнуло, блиснуло, ойкнуло, світ розколовся навпіл. І тут Сангушко дуже чітко побачив перед собою засмучене, дещо навіть наївне, змарніле від утоми, але, як і раніше, чарівно–прекрасне личко своєї ненаглядної княгинечки.

Він здригнувся, розслаблено витягнувся. Болісно й солодко задзвеніло у вухах. Життя йшло...

А десь на протилежному кінці світобудови його кохана, немовби почувши звернені до неї палкі благання вмираючого, дрібно затремтіла й мовила:

— Дмитре Федоровичу, милий мій, соколе ясний, я чую тебе — говори...

Князь занурився в бездонну блакить обожнюваних очей, загруз у якомусь рухливому, приємно пухнастому тумані:

— Лебідонько моя! Вибач, що не вберіг нашого щастя, що накоїв помилок і тепер не побачу нашого синочка... У нас буде син, я знаю! Тому в свою смертну годину прошу лише про одне: ніколи не кажи йому, що я був поганим батьком! Нехай у серці твоєму й у сердечку його пам'ять про мене залишиться доброю, тільки доброю...

Пухнастий туман закрутився виром, спалахнув і витягнувся світловим коридором. Кришталево–чистий, чіткий голос коханої звучав звідусіль, доходив до згасаючої свідомості князя потужними хвилями:

— Добре, соколе мій ясний. Не хвилюйся, нашому синочку я ані слова поганого про тебе не скажу! Ніколи, ніколи, нізащо!..

Хвилі ніжного голосу підхопили вмираючого й безповоротно затягнули свідомість князя кудись у незриму далечінь сяючим нескінченним коридором.

Так безславно пішов з життя Дмитро Федорович Сангушко — спадкоємець одного з найвідоміших русинських князівських родів. Пішов, залишивши на грішній землі вагітну дружину. Як же складеться подальша доля її та поки що ненародженого спадкоємця, якого вона вже носила під серцем?..

Марися не очікувала, що погода зіпсується. Величезна темна хмара зовсім раптово принесла із собою зливу і град, холодні струмені води хльостали її по обличчю, змушуючи прискорювати крок. Нарешті дівчина побігла в надії, що їй вдасться перегнати грозу. Але де там: стихія завжди наздоганяє людину й переслідує невідривно, безжально січе великими краплями, шмагає зірваним листям беззахисну плоть, зриває ураганним вітром одяг...