— Марисенько, дорогенька, ти зараз підеш до будинку ксьондза, там на тебе чекатиме садівник зі своєю дружиною. Передай їм дитинча, нехай виконають те, що обіцяли.

— Яку дитину їм передати, княгине? — здивувалася Марися.

— От цього й віддаси, — за знаком Беат годувальниця підійшла до дівчини й простягнула їй маля, яке мирно сопіло в теплому згортку.

— Що ви таке говорите, пані Беат?! — верескнула Марися. — Матка Бозка, це ж синочок княгині Гальшки, це ж ваш онук!.. Побійтеся Бога!!!

— Бери й неси його, куди сказано, клята упертюха!!! — одразу вищирилася на дівчину Беат. — Моя непутяща дочка сьогодні–завтра помре, а цей бастард залишиться нагадуванням про її ганьбу!!! Забирайся геть з очей і виконуй те, що тобі наказано, бо я тебе зі світу білого зживу!..

Вкрай перелякана Марися вихопила дитича з рук годувальниці та щодуху кинулася геть. Уже підбігаючи до будинку ксьондза, помітила двох людей біля воріт цвинтаря. Жінка із безжиттєвим обличчям йшла трохи попереду й несла на руках зовсім малюсіньку дівчинку, нерухому, білу, як крейда. Чоловік дещо відстав, сльози лилися з його очей суцільним потоком. Біля свіжовикопаної могилки скорботну процесію вже чекали престарілий ксьондз і широкоплечий, страшний на вигляд гробар, який тримав маленьку труну. Побачивши домовинку, жінка похитнулася, впала на коліна, міцно пригорнула до грудей неживе тільце дитинки й заголосила. Гробар підійшов до неї, буквально силою вирвав мертву дівчинку з рук матері, недбало кинув малюсіньке тільце в домовинку і почав забивати цвяхи в кришку...

Марися затремтіла, як осиковий лист. Й одразу ж помітила далеко за цвинтарною огорожею ще одну свіжовикопану могилку, біля якої самотньо стояла ще одна крихітна труна! Подивилася на маля, що солодко спало в неї на руках. Маленька голівонька, дбайливо огорнена біленькою хусточкою, поверх якої вдягнений акуратний вишитий чепчик... з–під нього вибивається русявий завиток... малюсінькі, але міцно стиснуті кулачки... рожеві щічки...

Господи, невже могилка за цвинтарною огорожею приготована для цієї ненаглядної крихітки?! Та як же пані Беат може отаке вчинити із власним онуком, з рідною кровиночкою?! А бідолашна Олена ж нічогісінько не знає!!! А отямиться від гарячки, попросить, щоб синочка принесли...

Ой!!! Ой–йо–йой!!! Що ж це буде?! Так як же це?..

Ні... Ні, не можна цього допустити!!! Нехай пані Беат грозить, чим хоче, але немовля треба зберегти, урятувати від смерті будь–що!!! Але як це вчинити?! Одне зрозуміло: лишати хлопчика в Острозі не можна.

Не тямлячи себе від жаху, Марися кинулася геть від жахливого цвинтаря. Вирішила дістатися до старої дороги через поле, потім через ліс. А там, може, хтось і підвезе її до самотнього хутора тіточки Софії...

Марися бігла полем. От уже й невеликий лісочок, а от і стара дорога. Дівчина почула попереду цокотіння копит. Самотній вершник їхав повільно, немовби когось виглядав. Дівчина кинулася на узбіччя, сховалася за найближчим деревом й у свою чергу почала нишком спостерігати за вершником. Щось знайоме було в цьому воїні... от тільки що саме?..

Зненацька дитина прокинулася й заплакала. Марися спробувала заспокоїти його, але немовля однаково продовжувало кричати. Почувши дитячий плач, вершник осадив коня й різко обернувся. Очевидно, він також не очікував зустріти тут когось. Марися заціпеніла від страху. Вершник повернув коня й, пригинаючись до його шиї, щоб гілки дерев не лізли в обличчя, повільно поїхав на дитячий лемент. Побачивши дівчину, спішився й пішов до неї.

По тому, як незнайомець наближався, Марися відчула, як огидний липкий піт починає струменіти уздовж хребта. Вона переривчасто задихала і, не маючи сил поворухнутися, приречено дивилася на воїна... який раптом весело закричав:

— Марисенько, наречена моя, то ти жива!!! Який же я радий!..

Жах в очах дівчини миттєво змінився здивуванням. Вона зойкнула й відступила, немов перед нею з'явився привид, і спитала тремтячим голосом:

— То це... ти чи не ти?..

— Я, Марисенько, я, кохана...

— Не може бути!!! Я ж знаю, що ти... ти загинув!.. Я ж бачила твоє нерухоме порубане тіло!.. Мене тоді полонили, зв'язали!.. Моє серце краялося від того, що я не лишилася біля тебе, щоб поховати мого милого на чужині, як належить, по–людськи...

— Марисенько!..

Нарешті переборовши переляк, недовіру й страх, дівчина кинулася до воїна й гірко заридала.

— Я стільки місяців оплакувала тебе, Анджею, а ти тепер отут... Та це ж диво, справжнісіньке диво!!! Хвала Богові, Анджею, що ти живий–здоровий!

— Мила, я шукав тебе, розпитував, але ніхто так і не відповів доладно. Що ж з тобою сталося?! Ти заміжня? Що це за дитинча?

Вона глянула на дитину, яка поступово заспокоювалася, переставши скиглити, і після невеличкого роздуму відповіла:

— Ні, Анджею, незаміжня, що ти таке говориш! Хіба ж могла я покохати кого–небудь після тебе, соколе мій ясний?..

— Звідки ж у тебе дитина?

— Це не моє дитя, однак я не можу сказати, чиє воно.

— Як же так, Марисенько?!

— Не моя це таємниця, Анджею.

— А чия ж?

— Не можу сказати, коханий. Може, колись потім...

Він не дослухав, обійняв дівчину й пригорнув до себе. Глянувши на Анджея, Марися відчула легке тремтіння. Вона не розуміла, що відбувається. Ноги зробилися важкими, дівчина пригорнулася до воїна, немовби шукаючи захисту, поклала голову йому на груди. Дитина знов розплакалася, але дівчина вже не чула скигління. У вухах наче шелестів опалим листям вітерець, Марися ж почувалася маленькою піщинкою, загубленою у величезному темному яру...

— Мила, що з тобою відбувається?

Сили остаточно полишили Марисю, вона почала повільно осідати на землю. Анджей підхопив дівчину, дужі руки козака зімкнулися за її спиною.

— Марисю, та що ж це таке?! Відповідай–но!.. — шепотів він, цілуючи кохане обличчя, губи, очі.

Коли Марися отямилася, дитя усе ще пхинькало, але вже зовсім тихо. Переконавшись, що непритомність минула, козак всадовив дівчину з дитиною на коня й швидше вітру помчав їх до найближчого хутора. Тут він здав свою найбільшу цінність в руки господині, на прощання міцно поцілував кохану і хутко скочив у сідло.

— Куди ж ти, соколе мій?.. — прошепотіла Марися.

— Я неодмінно повернуся за тобою! Чекай на мене через кілька днів.

Із цими словами Анджей пришпорив коня й поскакав невідомо куди.

Господиня виявилася гостинною: хоча в будинок не впустила, однак місце в сараї на сіннику виділила, дала також козячу шкіру, коров'ячий ріжок[26] і рогожку, винесла хліба й каші, а дитинчаті — парного молочка.

Принесла господарка ще й пару чистих шматків лляної тканини, щоб дівчина могла переповити дитинча. Розгорнувши маля, Марися знайшла оксамитовий мішечок з гербом дому Острозьких, туго набитий злотими. Вправно переповивши й нагодувавши маля за допомогою ріжка, заколисала його, потім розв'язала заповітний мішечок і перерахувала монети.

Рівно тридцять злотих — новеньких, сяючих, один до одного!!! Неймовірна, величезна сума!!! Цікаво, що це за гроші?.. Але вона не мала сил думати про гроші. Безмежна втома тепер безроздільно опанувала нею. Марися скинула із себе вологий після дощу одяг, залишившись у довгій вогкуватій сорочці, лягла на козячу шкіру, обійняла маля, яке мирно сопіло крихітним носиком, вкрилася рогожкою й міцно заснула.

Їй наснилися люта Беат, заплакана Олена, поле й лісочок, страшний дощ із градом. Вона стільки пережила всього незвичайного, жахливого й хвилюючого. А найголовніше — знов зустрілася з коханим...

— Анджею!.. Анджею... — кричала уві сні. Прокидалася, не розуміючи, де знаходиться... Потім знов занурилася в сон...

Тепер це був яскравий калейдоскоп чарівних картинок: маленькі сірі пташки ніжно гріються на сонечку, пурхають з квітки на квітку метелики із прозоро–бірюзовими крильцями... поле пухнастих кульбаб, що тремтливо чекають на порив вітру, який рознесе насіння–парасольки бозна–куди...