Анджея не було кілька днів, але вірна Марися продовжувала чекати. І він таки повернувся. Приїхав втомлений, але задоволений. Марися кинулася до козака, він міцно обійняв її, підхопив на руки й закрутив, завертів.

Дівчина хотіла щось сказати коханому, але він не дав їй вимовити ані слова. Анджей опустив дівчину на землю, взяв тонку ніжну ручку у свої величезні огрубілі долоні, сором'язливо посміхнувся й тихо запитав:

— Марисенько, чи підеш за мене заміж?

Дівчина не очікувала такого, тому мовчала. Анджей уважно подивився їй в очі, гублячись у здогадах, помітно нервуючи, нарешті вирішив бути більш наполегливим:

— Марисю, кохана моя, якщо справа в дитині... якщо ти так хочеш... Що ж, нехай він живе з нами! Ти зрозумій лише, що один раз загубивши тебе в Лисках–над–Лабою, я не можу й не хочу знову втратити тебе тут, зараз. У чужих землях я повсякчас думав про тебе й тільки про тебе...

Дівчина довірливо пригорнулася до Анджея й тихо прошепотіла:

— Я згодна... згодна!..

Козак чи то не розчув, чи не повірив у почуте, тому продовжував:

— Князь Дмитро Федорович помер, тому тепер я не служу нікому й хотів би решту життя прожити тільки з тобою одною. Ти не думай, рідна, я вмію не тільки воювати! Дід мій шив чоботи й мене свого часу навчив. У мене є невеликі заощадження...

Він дістав з–за пазухи мішечок із грішми:

— От дивися, скільки мені дав князь Василь Костянтинович грошей за вірну службу! Давай же поїдемо далеко. Туди, де нас ніхто не потривожить...

Анджей нахилився до Марисі й обійняв дівчину за тонкий стан, вона оповила його шию ніжними гнучкими руками й припала спраглими вустами до його губ, а потім тихо шепнула на вухо:

— Я кохаю тебе, Анджею, я завжди кохала тільки тебе... Я згодна.

Діставшись до невеличкого сільця, розташованого неподалік хутора, вони купили у тамтешнього селянина їжу й невеликий віз, запрягли в нього Анджеєвого коня й відправилися на хутір до Марисиної тіточки Софії. Їхали широкою дорогою уздовж полів. Марися сиділа на возі, пригорнувшись до коханого. Укутана в м'яку козячу шкуру, дитинка спала поруч.

— Анджею, а куди ти їздив? — поцікавилася Марися. Козак трохи забарився з відповіддю.

— То де ж ти був, Анджею?..

Козак ще трохи помовчав, збираючись із думками, потім повільно почав свою оповідь.

— Коли служники пана Зборовського здолали нас, то забрали з собою непритомного Дмитра Федоровича й кинули вмирати в якомусь сараї. А я так і залишився лежати в чистому полі неподалік лісу. Там на мене наштовхнулася місцева бабуся–знахарка, забрала до себе, виходила.

Після розправи над нашим князем усі, хто допомагав панові Зборовському, за наказом тамтешнього короля були покарані. Я поступово одужував, потім мене розшукали воїни князя Тарновського й супроводили до князя Острозького. Після отриманих поранень я був ледве живий. Жаліслива дружина Василя Костянтиновича — княгиня Зофія взяла мене під свою опіку, влаштувала у монастир, де мене доглядали ченці, а потім відвідав сам князь Острозький, при цьому велів дати мені грошей і відпустити на всі чотири сторони.

Одужавши остаточно, я прийшов до князя подякувати за все. Василь Костянтинович велів трохи зачекати, потім викликав до себе, дав ще грошей і повідомив, що перш ніж поїхати, куди хочу, я мушу відвідати Острог в одній незрозумілій справі... Виявляється, князь вже відправив в Острог двох козаків, але звісток від них так і не дочекався. От і наказав мені довідатися все про зниклих воїнів. До того ж, Василь Костянтинович переймався долею одного дитинчати — про це також треба було дізнатися й повідомити все особисто князеві. Отже, я з'їздив в Острог і там довідався, що дитятко померло, а про тебе ніхто нічого певного не знає.

Козак нахилився до дівчини, намагаючись обійняти, але Марися відсторонилася й запитала стурбовано:

— Стривай–но, Анджею... Ти про яке дитинча говориш?

— Як це про яке?! Зрозуміло, про маленького княжича — сина покійного Дмитра Федоровича... А ти про кого подумала?

— То що ж, маленький помер?! — сумно перепитала дівчина, мимоволі озирнувшись на немовля, що мирно спало поруч.

— Помер маленький княжич, от яке лихо! Сама пані Беат сказала мені, що помер. Я так князеві Василю Костянтиновичу й доповів... Отже, Марисенько, тепер ти знаєш, чому поїхав від тебе: мені ж бо в Острог необхідно було їхати, потім у Дубно повернутися, а вже відтіля до тебе на хутір. Князь же Василь Костянтинович наказав...

— Стривай, Анджею, стривай–но! Отже, виходить, сама княгиня Беат тобі сказала, що дитина померла?...

— Так і сказала: «Померла моя кровиночка!» — і голосно розридалася.

— А княгиня Олена що ж?..

— Подейкують, при звістці про смерть дитинчати їй ще гірше зробилося, і тепер княгиня Олена нібито взагалі навряд чи житиме.

— Зрозуміло, — приречено зітхнула Марися. — А далі що ж?

— Коли вертався до князя Василя Костянтиновича, то, проїжджаючи повз яругу, почув звідти стогін. Виявилося, там лежав один з княжих посланців, яких він так і не дочекався. Воїн був тяжко поранений і перебував при смерті. Не розумію, яким дивом він тримався — немовби на мене чекав!.. Запитав про хлопчика, я йому і сказав: мовляв, немає більше княжича. Тоді посланець попросив переказати Василю Костянтиновичу, що на них напали розбійники, пограбували, одного одразу ж вбили, а цього тяжко поранили. Я хотів його у Дубно відвезти, але він був дуже слабким. От, кажу, якби ти зі мною поїхав, так на моєму з Марисею весіллі погуляв би....

— Отже, про мене ти йому сказав? — захвилювалася дівчина.

— Ну і що з того? Він же помер... Але давай–но я до кінця розповім історію, бо далі сталося дещо важливе...

Річ у тім, що, почувши про весілля, вмираючий дістав з–за пазухи якусь поважну на вигляд грамоту із князівською печаткою, простягнув мені й мовив: «Оце, Анджею, візьми собі. Грабіжники в нас гроші відняли, а грамоту кинули. То я її підібрав, бо папір цей набагато цінніший від грошей... Буде тобі подарунок на весілля від мене й від князя, живи собі із дружинонькою, радій життю та нас, грішних, поминай». Сказав це і помер.

— І все?

— Так. Помер він, я його поховав, як міг, далі поїхав до князя Острозького й доповів про все.

— А що ж грамота?.. — із завмиранням серця спитала Марися.

— Збирався повернути її Василю Костянтиновичу, але князь тільки рукою махнув. Був чимось надзвичайно стурбований, просив не заважати. То я й не сказав нічого про грамоту.

— Виходить, у тебе вона тепер?

— Ну, зрозуміло!

— А що там, у грамоті цій?..

Козак витягнув з–за пазухи поважного вигляду пергамент, іззовні трохи забруднений бурими слідами крові, зламав воскову печатку з гербом Острозьких і заходився читати. А прочитавши, виголосив захоплено:

— Ну що ж, Марисю, радій: тепер у нас є земля, яку можна здавати в оренду! Нам би ще й обвінчатися, і до наділу свого дістатися... Не передумала ще виходити за мене, кохана?

Дівчина радісно посміхнулася і пригорнулася до плеча нареченого. Вона знайшла гаманець із тридцятьма злотими, Анджею дісталася грамота на земельний наділ. Про що ж іще можна мріяти?..

Брати Северин і Дем'ян народилися в один день із різницею в рік. Хоча були рідними братами, але при цьому зовсім різними ззовні: Дем'ян — невеликий на зріст, світловолосий, ясноокий, не по роках кмітливий, а Северин — навпаки: високий, темноволосий, темноокий, сильний, надзвичайно схожий на матір красень. Були вони дружними — просто нерозлийвода! З раннього дитинства Дем'ян вигадував різноманітні витівки, Северин виконував їх, перепадало ж обом нарівно. Зате обидва веселилися на славу! Отак і росли брати.

Раз на рік, на день янгола Северина[27], в Гусятин навідувалася тітка Софія. Приїхавши на порожньому возі, жадібна баба дні три поспіль доводила матір і батька мало не до божевілля різноманітними докорами, претензіями й образами. Щоразу погрожувала матері відкрити якусь сімейну таємницю. Батькові докоряла за слабкохарактерність, м'якотілість і безвільність. Потім заздрісно оглядала господарство Бірковських і тоскно гугнявила: