Вмившись слізьми, Катаржина кинулася в будинок Бірковських, але Дем'яна там не знайшла. Зате її зустрів Северин, якому дівчина і розповіла про своє нещастя, гірко ридаючи. Мовляв, рідний тато її ні про що не спитав навіть — а вона, між іншим, кохає одного лише Дем'яна.

Северин намагався розвеселити Катаржину, як тільки міг. І от, підійшовши до свого будинку, засмучений Дем'ян почув, як на задньому дворі невимушено теревенили Северин і Катаржина:

— То й що ж, якщо він, наприклад, вміє говорити на нікому незрозумілій латинській мові та й загалом багато чого іншого знає?! — обурювалася дівчина. — Невже я неодмінно маю покохати його за це?

— Ні, звісно! — відповідав Северин. — Тут, Катаржино, головне в тому, щоб до серця свого дослухатися. Воно підкаже, з ким ти будеш щасливою.

Ясна річ, Дем'ян миттю відніс почуте на свій рахунок, і його вразили жахливі ревнощі й розчарування. Отже, підступна Катаржина зовсім і не кохає його?! Виходить, дівчині насправді не подобається, що він самотужки навчається, чому й як тільки може?! Хоч вона зовсім нещодавно сама просила розповісти про те, про се... захоплювалася його розумом... І все це обман?! От же ж лицемірка!!!

І Северин... От тобі й тишко: замість того, щоб підтримати брата, пропонує його дівчині зробити вибір, бачте, дослухаючись до голосу серця...

Ні, геть звідси! Втекти якнайшвидше!!! Геть із дому, де рідна матір щось приховує, ненависна стара тітка обзиває тебе байстрюком, тато скривджений, розчавлений, розтоптаний і не може захистити свою сім'ю. І навіть кохана дівчина насправді не кохає тебе... а можливо, взагалі нехтує!.. А рідний брат — той загалом зрадник. Геть звідси!!! Уперед, до нового життя!..

Вже через три місяці отрок Дем'ян, достатньо розумний і перспективний, служив у князя Василя Костянтиновича. Проживав у Дубні, але двічі на місяць навідувався в Острог і проводив незабутні години в одній з найрозкішніших бібліотек того часу. Все сталося, як він потайки мріяв...

Шкода тільки, з Катаржиною у нього не склалося! Доля ж дочки гончаря була трагічною. Дем'ян зник з дому раптово й непомітно, нікому ні про що не пояснивши, ні з ким не попрощавшись. Тому й не знав, що хоч як її батько наполягав на своєму, проте Катаржина відмовила нелюбому підпанку. Відмовила — і решту життя чекала повернення любого серцю Дем'яна... Не дочекалася.

Коли ж в Гусятині з'явилися брати Калиновські, щоб вигнати сімейство Бірковських з їхнього дому, нещасна дівчина теж постраждала: нападники зчинили наругу над нею, й від пережитого сорому та розпачу Катаржина втопилася.

Зі смертю познаньського воєводи графа Лукаша III Гурки, що сталася 23 січня, овдовіла графиня Олена нарешті дістала волю, а разом з тим знов опинилася єдиновладною розпорядницею казкового багатства роду Острозьких, бо заперечувати її права ніхто зі спадкоємців покійного не наважився.

Одержавши у володіння свій величезний спадок, тепер уже княгиня Олена Острозька вирішила повернутися до рідного Острога, але трохи затрималася. Адже католицький капітул не дозволяв ховати графа в родовому склепі через його, м'яко кажучи, дещо єретичні релігійні погляди[29]. Через це довелося відсунути дату поховання на 9 лютого, а сам обряд провести в Шамотулах.

Теперь щоночі Олені снився мальовничий Острозький замок — чарівне місце, де вона народилася, виросла й уперше по–справжньому покохала. Снився Богоявленський собор, затишний дворик і гостинно розкриті ворота. Велична фортеця розташована на пагорбі, крутому й високому з південного сходу, тоді як північна й західна сторони відокремлюються від міста глибоким ровом, з'єднаним з руслом мальовничою річкою Вілією.

Стояли теплі днини, весняне сонечко пригрівало дедалі сильніше, але час для подорожей був усе ще не надто підходящим. Однак затримуватися в Шамотулах і надалі вдова не хотіла й не могла: невідома сила гнала її геть. Тому наприкінці березня Олена відправилася в дорогу, супроводжувана жменькою вірних служників, кузеном Янушем — сином Василя Костянтиновича Острозького й невеликим загоном охорони.

Коли до Острога залишалося якихось півдня, погода зненацька зіпсувалася: пішов мокрий сніг, подув крижаний вітер. Але навіть негода не зупинила Олену! Вона вперто продовжувала шлях. Складалося враження, що якщо княгиня саме сьогодні не досягне рідного Острога, то її понівечена душа остаточно помре і назавжди залишиться на чужині.

Ще вчора скрізь були ознаки весни. Сніг танув, дзюрчали струмочки, з відталої землі пробивалася смарагдова травичка, у тіні посеред снігу на зелених острівцях розцвітала волохата сон–трава. А сьогодні все різко змінилося: зима вирішила продовжити своє правління і намагалася якнайшвидше укутати ліс, лани, дороги пухнастим сніжним покривалом. Заметіль у шаленому танку крутила кошлатий сніг, вітер гудів, вив, зривав гілки з дерев і кущів і кидав у стомлених подорожан.

Промоклий плащ княгині вже не зігрівав тіла, вдова тремтіла від холоду й слабкості, але все–таки вперто гнала своїх людей вперед, не бажаючи здаватися. Через рясний снігопад дороги майже не було видно, загін збився зі шляху й плутав лісом не одну годину. Княгиня зажурилася, бо вже майже втратила надію на швидке повернення додому...

Зненацька Януш зупинив коня й, вказавши кудись убік, голосно звернувся до Олени, намагаючись перекричати потужний гул вітру:

— Здається, княгине, це Острог...

Вона подивилася у вказаному юнаком напрямі й насилу розгледіла малюсінькі жовті нерухомі вогники, зовсім несхожі на блукаючі іскри, які все частіше миготіли в неї перед очами. А придивившись, пізнала і крутий схил, і ледь помітні обриси рову. Від цього серце княгині прискорено закалатало.

— Думаю, так і є, — відповіла вона, стримуючи тремтіння. Втім, шум вітру поглинув її слова. Не почувши відповіді, Януш розвернув коня й запитально глянув на княгиню. Довелося повторити голосніше:

— Так, це Острог. Пізнаю ці місця.

Надія повернулася, і раптом все стало на належні місця. Схил пагорба, дерева, яр... Ще трохи, й вони побачать замкові башточки на скелях, а також стіни, що височіють над містом.

— Замок уже зовсім близько, — радісно підтвердила Олена Янушу.

— Так, мабуть, — погодився той.

Щоб скоротити шлях, кортеж з'їхав з дороги на непримітну засніжену стежинку на схилі пагорба. Подорожанам доводилося несолодко. Знесилені люди рахували кожну зайву годину, хвилину, секунду...

Снігопад почав поступово вщухати, потім припинився зовсім. Нічний вітер розігнав хмари, і в яснім світлі місяця похмуро заблищала кріпосна стіна Острога. У збройових вежах біля воріт горіли жовто–червоні вогники.

— Княгине, ви вдома, — тихо мовив Януш.

Кортеж саме під'їхав до воріт, молодий козак, що стояв на варті, загрозливо наставив списана прибульців, перетнувши їм шлях, і велів назватися. Януш миттю відкинув назад каптур похідного плаща й роздратовано викрикнув:

— Я ніхто інший, як княжич Януш Васильович Острозький власною персоною! Супроводжую княгиню Олену Іллівну, господиню цього замка!!!

Однак проти очікування, козак навіть не поворухнувся і продовжував загрожувати їм списом. Януш мало не сказився від люті:

— Пропусти негайно!!! Чи ти, бовдуре, змусиш свою господиню ночувати біля воріт свого ж замку, не пропустивши її у власні володіння?!

Вочевидь, шум на в'їзді привернув увагу охорони. Всередині за воротами почалася якась метушня, потім пролунали стукіт і гуркіт. Нарешті ворота зі скрипом розчахнулися, і почет княгині миттю оточила юрба охоронців. Вони навперебій гомоніли, з інтересом розглядали непроханих гостей і при цьому повільно, але неминуче наступали на них, намагаючись відтіснити подалі від воріт. Опираючись руху козаків, Януш кипів від злості й люті: