— Ти, племіннице, жируєш, он якою огрядною з роками стала, яку кругленьку пичку нажерла! А між тим, тіточка твоя бідує... І чому це одним дається все, а іншим нічого?! Ну де ж у світі справедливість?..

На третій день, геть перелаявшись із усіма, тітка Софія поверталася на свій самотній хутір, навантаживши цілий віз «подарунків»... якщо можна було назвати так речі, ледь не силою відібрані в сімейства племінниці. Баба не гидувала ніяким дріб'язком, починаючи від їстівних припасів і закінчуючи килимами, віниками й навіть іконами.

Після тітчиного від'їзду глава сімейства впадав у глибокий запій, що з кожним роком тривав дедалі довше. Через батькове пияцтво колись міцне господарство Бірковських поступово занепало. Заради випивки Анджей виносив з будинку все, що тільки можна було заставити в шинку, прирікаючи родину на вбогість. Й ніхто нічого не міг вчинити — ні матір своїми настановами й погрозами, ані діти, яких на той час було вже четверо: Дем'ян, Северин, Ірена й маля Павло.

І от учергове прибула на місткому порожньому возі ненаситна тіточка. Навіть не подумавши привітати іменинника з днем янгола, вона насамперед кинулася в хату. Молодші діти разом з Анджеєм, який протримався без випивки останні три місяці, пригощалися гарячими пирогами, спеченими Марисею, яка дзиґою крутилася біля печі.

— А–а–а, от ви де! — викрикнула замість привітання тітка. — Пироги їсте, злидні ненаситні, трясця вашій матері...

Безцеремонно вихопивши кухлик молока з рук Анджея, зло процідила:

— От що п'ють сьогодні наші князі Бірковські...

Ледь не завивши від такої нахабності, Анджей схопив шапку, прожогом вилетів на вулицю й кинувся в напрямку шинку. Марися рвонулася за ним, але згадавши про пироги в печі, повернулася в хату. А там уже тітка постукувала по горщиках, заглядала в кошики, барила і численні миски.

Коли старші хлопчаки вбігли в будинок, мати тихо плакала за столом, а баба Софія порпалася в її скрині, безцеремонно кидаючи вподобані нею речі просто на підлогу, примовляючи при цьому:

— Нема чого сльози лити над цим сміттям, не варте воно того! Сама вже мусиш такі речі знати, не маленька... Оцю кофтину[28], племіннице, я забираю. Тебе он як рознесло, ти така опасиста, що незабаром у двері боком пролазитимеш, а мені саме впору буде. А оце...

— Але ж, тіточко, цю кофтинку я залишила для Іренки! — несміливо заперечила Марися.

— Не верзи дурниць! Доки Іренка виросте, я цю кофту в лахміття зносити встигну... І загалом, Марисю, я не зрозуміла, хто в тебе єдина старша родичка: я чи хтось іще?! Чи ти для улюбленої тіточки якогось лахміття пошкодувала... І не соромно тобі?!

Господиня лише смутно кивнула. Між тим стара карга спритно зв'язала оберемок речей, винесла у двір, акуратно прилаштувала на возі й знов повернулася в хату. Ще раз оглянувши хижим оком господарство племінниці, помітила невелику скриньку, на якій сидів Павло. Грубо зіпхнувши молодшеньку дитину зі скриньки, відкрила й дістала відтіля срібні свічники.

— А–а–а!!! Отже, молочного поросяти цього року немає, свічок у вас теж немає, зате свічники є?.. Та ще й які гарні!..

— Тітко Софіє, покладіть свічники назад, це ж посаг Ірени, — крізь сльози мовила Марися. Але стара відьма не вгамовувалася. Більше того, слідом за свічниками витягла зі скрині мідну ступку й витончені срібні келихи.

— Тіточко, побійтеся Бога!!!

Але стара нахаба, не звертаючи на племінницю уваги, пакувала речі.

— Не смійте цього брати!!! — зненацька викрикнув Северин. — Покладіть зараз же туди, де взяли!!!

— Ой, це що ж таке, наш байстрючок рот роззявляє, чи що?! — злобливо прошипіла баба й не озираючись продовжила порпатись. Не по роках рослий Северин знітився, низько схилив голову, немовби соромлячись своєї витівки. Але тут знадвору прийшов Дем'ян і приніс оберемок з воза. Тітка розкричалася як навіжена:

— О, ще один з'явився! Ану хутко неси моє добро назад, де взяв!..

Не звертаючи уваги на слова родички, Дем'ян відкинув кришку великої скрині, старанно склав туди принесені з воза речі, потім вирвав з жадібних тітчиних рук другий приготований вузол і так само старанно повернув узяте в маленьку скриньку. Тітка, яка не очікувала такого, заголосила на весь голос:

— Грабують! Ой, лишенько, грабують бабусю!!!

Дем'ян же спокійно подивився на неї й ледь чутно мовив:

— Ану, стули пельку, стара відьмо. І запам'ятай: якщо ще раз будь–що візьмеш у нашому домі без дозволу...

Але баба вже отямилася й перервала юнака:

— Це не брат твій байстрюк, — вона різко мотнула головою у бік понурого Северина, — це ти байстрюк!!! У тебе в жилах тече кров...

— Тіточко, не треба! — у розпачі заволала Марися. — Забирайте собі хоч весь мотлох, тільки щоб...

— Ні, — так само тихо, але твердо мовив Дем'ян, — більше вона з нашого дому нічого не винесе, більше нікого не образить. Час терплячки минув. Отож якщо ви, тітко Софіє, надумаєте порушити те, про що я тільки–но сказав, то підете звідси пішки. Або навіть поповзете на череві гадюкою...

Очі юнака при цьому сяйнули якимсь затятим вогнем. Софії здалося, що з нею розмовляє не її внучатий племінник, а сам сатана. Баба впала на коліна й почала хреститись. Решту часу, проведеного у племінниці, вона була тихішою від води, нижчою від трави. Уперше за багато років поїхала додому в порожньому возі.

Після цього випадку Дем'ян замислився, про що ж так і не розповіла тітка, що за особлива кров тече в його жилах?! Може, то кров чаклуна?.. Інакше навіщо їй так завзято молитися!.. Або щось інше мала на увазі...

Розпитувати матір не ризикнув, також не став турбувати батька: відчував, що той і сам нічого не відає, тому–то його й гнітять щорічні тіточчині наскоки, натяки, приниження, які вбивали колись щасливу родину.

Не наважившись шукати відповіді вдома, юнак дедалі більше часу проводив у місцевого священика отця Георгія. Священикові завжди подобалися допитливий розум і кмітливість підлітка, тож він учив його різним книжковим премудрощам і навіть латину допоміг опанувати (чим Дем'ян потайки дуже пишався). Побачивши старанність новоявленого учня, священик час від часу заходився напучувати його:

— Ти розумний не по роках. Тобі б жити не тут, а в самому Острозі! Подейкують, там у князя чудова бібліотека... Пішов би ти на князівську службу, здобув би милість у його очах — тобі б і дозволили книжки ті читати! У них же вікова премудрість зібрана.

— А якщо я з дружиною туди поїду? — запитав якось Дем'ян.

— Із дружиною то з дружиною, — знизав плечима отець Георгій. — Важко буде, але сім'я, діти — це життя. Молодий ти ще, але, думаю, упораєшся, навіть маючи сім'ю за плечима.

А річ от у чому. Зітхали обидва брати за однією сусідською дівчиною — за Катаржиною, дочкою гончаря Станіслава Водяного. Вірніше сказати, по–справжньому закоханим був саме Дем'ян: до болю, до лементу, трепетно... Северин же тільки віддалено милувався дівчиною, охкав і зітхав.

Матір Катаржини померла при других пологах разом з ненародженою дитиною. Удівець–гончар виховував дочку самостійно і мріяв про її щасливе майбутнє. Спочатку Станіслав не заперечував проти її дружби із братами Бірковськими, але з кожним роком щоразу сильніше замислювався, а чи варто його обожнюваній Катаржині спілкуватися з голопузою босотою?..

І от тепер, після чергової розмови з отцем Георгієм, Дем'ян вирішив для себе остаточно: через місяць Катаржині має виповнитися п'ятнадцять років, тоді вони зможуть побратися, щоб разом виїхати в Острог, де він, Дем'ян, неодмінно знайде милість у княжих очах. Мріючи про майбутнє, юнак попрямував до будинку Водяного. Але попри очікування, Катаржини там не було. Тоді Дем'ян навідався на їхнє заповітне місце — на околицю Гусятина, туди, де біля роздоріжжя переплелися корінням два старих явори. Але й тут коханої не було. Куди ж вона поділася?..

Саме в той самий час, коли Дем'ян розмовляв зі священиком, батько Катаржини оголосив дочці про свій намір видати її заміж за якогось панича (насправді ж підпанка) Теодора Слив'яка. Мовляв, він шляхетної крові, при величезних грошах і становищі, до того ж непоганий ззовні, розумний, знає науки й взагалі багато всіляких різних речей, які належить знати шляхетним людям. І якщо настільки завидний наречений вирішив висватати дочку гончаря, то нехай так і буде! І ніяких заперечень з боку дочки, яка не розуміє свого щастя, батько не прийме...