Тим часом, не дочекавшись княгині, у розкішній опочивальні на першому поверсі прислуга переполошилася. Ця кімната була ретельно провітрена, у каміні жваво тріскотів вогонь, постіль застелена крохмально–сяючою білизною. Поруч із ліжком стояв дбайливо приготовлений великий мідний таз із теплою водою, а на прогрітому ложі господиню замка чекала мереживна батистова сорочка. Однак спричинений зникненням хазяйки переполох незабаром вщух: донизу спустився старий козак–охоронець і доповів, що княгиня бозна–чому зазирнула в маленьку кімнатку третього поверху, де майже одразу міцно заснула. Потеревенивши про панські примхи, прислуга вирішила все ж таки не турбувати свою пані до ранку.

Прокинувшись наступного дня на світанку, Олена визирнула у вузьке віконце й побачила, як з–за небокраю крізь туман виповзає сонце. Вона спостерігала за світанком, затамувавши подих, а серце тріпотіло, а душа впивалася волею від колишнього життя. «Я добре вчинила, приїхавши сюди. Мені подобається дух нашого славетного Острога, тут він відчувається повсюдно», — подумала княгиня.

Пройшовшись кімнатою, зупинилася перед великим, вкритим пилюкою дзеркалом. Тепер вона не виглядала змореною, як увечері. Олена вислизнула в коридор, де ледь не зіштовхнулася з новим охоронцем, який хвацько відсалютував господині. Спустившись на перший поверх, попрямувала до кухні. Насилу відкривши дубові двері, жадібно втягнула в легені повітря. Тут було тепло й затишно, апетитно пахло свіжоспеченим хлібом. Кухарі чаклували над чимось грандіозним, їхні сильні спритні руки замішували, ліпили, ставили в піч, обдирали, обскубували, кришили, батували, закидали в казани й каструлі...

Олена мимоволі замилувалася їхньою роботою. Помітивши княгиню, кухарі шанобливо завмерли, а головний кухар мовив:

— Ви б поспали ще, пані, навіщо так рано піднялися? У нас іще майже нічого не готово.

Княгиня трохи зніяковіла, а потім суворо відповіла:

— Не годиться довго спати, повернувшись у родові володіння після багаторічної відсутності. І як же нічого не готово, якщо є хліб? Для кого він?

— Це для охоронців.

— Хочу скуштувати його, я голодна!

— О ні, ваша світлосте, цей хліб занадто грубий, як для панства. А от здоба — це саме для вас! Є тут у нас майстриня...

Головний кухар пірнув у бічні двері й швидко повернувся відтіля із червонощокою пишною молодицею у білій вишитій сорочці й у квітчастій хустині на голові, яка несла на витягнутих руках кошик ароматної здоби.

— Як звуть тебе, майстрине? — поцікавилася господиня.

— Христиною. А хто й Христею кличе, — відповіла молодиця. Потім, очевидно, застидавшись, якось нерішуче запропонувала: — А підемо–но звідси, ваша світлосте, тут спекотно й задушливо. Краще пиріжків з молочком скуштуйте. А може, не звичні ви до такої їжі, га?

— Чому ж незвична? — відповіла Олена. І не утримавшись, одразу ж вихопила з кошика невеличку здобну булку, розламала її, вдихнула п'янкий аромат свіжоспеченого хліба... Від цього аж в голові запаморочилося, княгиня похитнулась, але на ногах утрималася.

Кухарі й булочниця перелякалися, що пані знов стало зле, і спритно підхопивши її під лікті, провели у простору прохолодну залу. Тут Христина влаштувала Олену в м'якому затишному кріслі навпроти каміна, принесла й поставила на маленький столик легкий сніданок: сир, молоко, декілька маленьких булочок і рум'яних пиріжків. Поснідавши, Олена звернулася до молодиці з запитаннями про долю Марисі й Юстисі. Як виявилося, червонощока молодиця служила в Острозі багато років. Марисю вона не застала, а от Юстисю пам'ятала добре. Що то за майстриня була, скільки всього понавишивала — от тільки померла двійко років тому... Подейкують, поїхала до колишньої господині замку, після чого занедужала і вже не вставала з постелі.

Почувши таке, Олена засмутилася і глибоко замислилася. Христина хотіла потихеньку піти, але княгиня отямилась і почала розпитувати її про колишніх господарів замку. Виявилося, що булочниця чудово пам'ятала пана Лукаша. Солідний, ввічливий, акуратний. А яким хазяйновитим був! Щоправда, прожив у замку недовго. Власне кажучи, привіз якісь скрині, розпорядився щодо ремонту, велів пересунути меблі, а потім якось надто поспішно виїхав і більше не повертався. Натомість пані Беат прожила тут кілька років, далі вийшла заміж і поїхала. Чоловік пані Беат ззовні дуже на пана Лукаша скидався, їх спочатку навіть плутали. Коли чоловік пані Беат почув це, то страшено розлютився і всіх велів покарати. Пан Лукаш, на відміну від нього, скромним був, а цей чепурун такий розгнузданий, такий розпещений... Та й ім'я в нього дивакувате чи то Альбрехт[30], чи Ольбарт...

Було видно, що до всіх господарів Христина ставилася з неприхованою повагою. Булочниця навіть відзначила зовнішню подібність між пані Оленою та старою княгинею Беат — що, імовірно, відповідало істині, бо й інші люди нерідко відзначали це. У спілкуванні з новою господинею Христина зайвини не допускала, розмовляла послужливо й люб'язно. На будь–яке запитання Олена негайно одержувала ввічливу відповідь.

Після сніданку княгиня вирішила прогулятися. Самотнє безцільне блукання по замковому дворику здавалося їй веселою пригодою, сповненою позитивними емоціями. Зупинившись перед замковою каплицею, вона увійшла всередину, піднялася по крученій драбині під саме склепіння й обережно визирнула назовні. Фортеця й місто за її стінами лежали перед нею, немов на долоні. Посміхнувшись відчуттю свободи й душевного захвату, вона спустилася вниз і, покинувши каплицю, попрямувала далі.

Нарешті повернулася в замок, втомлена і голодна. Тут знов–таки застала челядників, стривожених раптовим зникненням пані. З поверненням Олени пристрасті потихеньку стишилися, тоді княгиня оголосила, що із задоволенням попоїла би чогось. Обід подали за всіма правилами: церемонно й неспішно. М'ясо птиці, риба й відварені овочі здалися до того смачнющими, що не йшли ні в яке порівняння з малюсінькими порціями вишуканих страв, які готувала куховарка Лукаша Гурки...

Відчуваючи приємну утому після обіду, Олена прилягла відпочити тепер вже у приготованій на першому поверсі спальні. Годинку подрімавши, княгиня прокинулася, але вирішила ще поніжитися в ліжку, віддавшись приємним відчуттям. Потім підхопилася й пішла до бібліотеки, раптово згадавши про схованку, у яку перед втечею з її першим, до нестями коханим чоловіком поклала чималий згорток, переданий їй Дмитром Федоровичем.

Перед входом у бібліотеку завмерла, оскільки спогади з новою силою нахлинули на неї. Ось князь Сангушко зазирнув у бібліотеку, побачив її й посміхнувся. На мить зник за дверима, але одразу ж повернувся, стискаючи якийсь предмет, загорнутий у квітчасту хустку.

— Що це? — запитала тоді Олена. Наречений відповів дуже тихо:

— Це твоя спадщина, моя кохана. Її залишив тобі твій батько, передавши на зберігання своєму товаришеві — моєму батькові. Тепер настав час повернути скриню тобі. Сховай це, кохана, сховай якнайнадійніше.

— Від кого ховати? Від матінки? Від дядечка?

— Може, навіть від матері... А загалом, роздобути цю скриню дуже хотів твій дядечко. Але якщо батько заповів скриню саме тобі, а не комусь іншому, отже, її вміст має надзвичайну важливість саме для тебе.

Княгиня забігала по бібліотеці, на ходу пригадуючи, де розташована схованка і як її відкрити. Здається, потрібно шукати стару книгу з подраним корінцем... Ага, от і заповітна полиця із заповітною книгою!

Ледь Олена натиснула на подертий корінець, як щось гучно клацнуло, полиця від'їхала убік, у стіні відкрилися дверцята. За мить Олена побачила у глибині схованки важкий квітчастий згорток, залишений багато років тому. Незважаючи на чималу вагу, княгиня не стала кликати прислугу і хоча насилу, але самотужки витягнула згорток зі схованки, поставила на стіл, розв'язала хустинку й дістала звідти скриню.

Виготовлена з темного мореного дуба, доладна й акуратна скриня виглядала доволі гарно. Куточки її були для міцності оббиті залізом, на кришці красувався вершник з оголеним мечем у руках[31].