Олена спробувала відкрити скриню, але кришка не піддавалася, а замкової шпарини чомусь ніде не було. Шукаючи її, княгиня повертала загадкову скриню з усіх боків, але даремно. Вже зовсім втративши надію, вона різко відсунула кляту головоломку... при цьому випадково надавивши на коня! Тієї ж миті огир здійнявся дибки, лицар опустив меч, щось клацнуло. І скринька відкрилася.

Княгиня зазирнула усередину, видобула предмет, що лежав там, повертіла в руках і розчаровано знизала плечима. Ховати це у скриню, щоб зберігати її у бібліотеці з–поміж інших книг?! Навіщо?.. Поклала дивний предмет назад. Кришка миттєво захлопнулася, надійно сховавши вміст від цікавих очей, вершник знов підняв меч, а кінь опустився на місце.

Олена не знала ні про справжню цінність батькового заповіту, ані того, що приховувала скриня... Бо побачене княгинею було тільки ключем до істинної таємниці роду магнатів Острозьких!..

Януш повернувся додому похмурий і дуже злий, засів на своїй половині замку й наказав служникам нікого до себе не пускати.

Князь Василь Костянтинович зібрався у всіх подробицях розпитати сина про молоду вдову і про подорож в Острог, але зустрів затятий опір двірні:

— Княжич просив не турбувати його.

— Але ж я його батько! — кричав обурений до глибини душі князь. — Пропустіть негайно!!!

— Та хоч би ваша милість були Папою Римським — нікого пускати не дозволено! Княжич відпочиває, і край! Наказав не турбувати! — навперебій повторювали служники й додавали вже набагато тихіше, обережно оглядаючись через плече: — Чи вашій милості не знати, яким він буває, коли гнівається...

Зустрівши таку дружну ревну відсіч, Василь Костянтинович глибоко засмутився. Ще б пак, зустріти отаку відверту непокору у власному домі — треба ж такому статися!.. Його син має більше влади, ніж він сам!.. Княжича бояться й поважають, а князя жене власна двірня!.. Але ж усе могло бути зовсім по–іншому.

Василя Костянтиновча поглинули спогади...

Тридцять чотири роки тому його старший брат Ілля Костянтинович був при смерті, його вагітна, зломлена горем дружина не помічала нічого навколо, їхня дочка Олена ще не народилася. Княжич Василь вважав себе законним спадкоємцем острозьких володінь: про це говорили всі, включно з його матінкою. Незважаючи на свої тринадцять років, княжич вже відчував честолюбне бажання бути хазяїном. Його охопив азарт володіння, немовби вершника, який збирався скочити на необ'їждженого норовистого коня і, оком не моргнувши, привселюдно приборкати його самою лише силою волі. Княжич розраховував, досягнувши повноліття, стати дуже заможним і великим, затьмарити славу батька й діда! Марив стати власником не тільки Острога, але й усіх земель литовських... а можливо, навіть польських!..

Але мрії залишилися мріями: відповідно до заповіту непутящого братика Іллі Костянтиновича, Острог відійшов до новонародженої Олени, реально ж усіма справами заправляла ненависна Беат — клята амбітна вдовиця.

Двадцять років тому вдалося підбити закоханого дурника Сангушка таємно оженитися на Олені й викрасти її з Острога. Для Василя усе складалося добре: вибухнув скандал, шлюб визнали недійсним, Олена опинилася поза законом і мала втратити спадщину дому магнатів Острозьких... Але нічого подібного не сталося, оскільки опікун–король своєю волею і владою залишив підопічній більшу частину багатства.

Так, король вчинив більш ніж гуманно і благородно, промовчавши про участь Василя Костянтиновича у справі князя Сангушка. Але водночас знову ж таки своєю королівською волею обмежив Василя Костянтиновича в правах на батьківську спадщину. Острог дістався Беат.

Дев'ять років тому Беатрис Костелецька (не без сприяння Василя Костянтиновича, ясна річ) вийшла заміж за воєводу серадзського Альбрехта Ласького, двоюрідного брата Лукаша III Гурки. Новоявлений чоловік Беат пообіцяв князеві Острог. Але молодий авантюрист Альбрехт був не рівня братові Лукашу і жодною шляхетністю не вирізнявся! Пан «синя борода» не дотримав слова, одразу ж після весілля уволік мегеру Беат у словацький замок Кежмарок і заточив в одній з веж. Попередньо змусивши новоявлену жертву шлюбних пут переписати все своє майно на себе.

Острог, знов–таки, вислизнув з рук Василя Костянтиновича...

І от торік ситуація нарешті склалася так, що краще не буває: король помер, Альбрехт розорився і був засуджений. Василь Костянтинович знов претендував на Острог — і, до речі, примас Якуб Уханьський був зовсім не проти! Питання розглядалося, але паперів на володіння все не було. Країна нудилася, чекаючи на нового короля...

І що ж?! Несподівана смерть графа Лукаша III Гурки повернула все на користь Олені Острозької: до неї в руки знов припливли всі без залишку права власності на батьківські землі!!! І Василь Костянтинович знов залишився князем Острозьким без Острога, як горезвісний швець без чобіт.

Як же тепер переконати Олену повернути йому Острог?! Що запропонувати їй натомість?! Що взагалі він може дати княгині? Ще те питання...

Грошей пообіцяти? Та золота у неї більше, ніж у нього!

Слави? Навіщо слабкій, потріпаній життям жінці слава...

Щастя? Та де б його самому взяти...

А може, сина?! Сина... Так–так, саме так: єдиного загубленого синочка!!!

Однак тут є проблема: куди Беат сховала княжича? Мабуть, тепер уже не дізнатися... А втім, треба терміново відрядити когось в Острог. Щоб з'ясувати, як називалося те місце, куди планувалося сховати дитинча...

— Климе! — гукнув князь. У кімнату негайно вбіг худий здоровань, вклонився низько, немовби переломившись навпіл, і запитав:

— Чого хоче ваша милість?

Князя розчулив настільки відвертий прояв підлесливості. От тобі й власні служники — зовсім не те, що віддана синові наволоч!.. Акуратно пригладивши бороду, Василь Костянтинович мовив благодушно:

— Климе, відшукай–но мені Дем'яна, нехай збирається в Острог до...

Але немовби передумавши, закінчив:

— А втім, я сам йому поясню. Поклич Дем'яна до мене, так буде краще.

Однак Клим нерішуче заявив, переминаючись із ноги на ногу:

— Ваша світлосте, але ж ви самі ще позавчора веліли Дем'яну в Турів їхати, от він учора й відбув туди. Тепер раніше, ніж за тиждень, чекати на нього не варто...

Ах, так, він же в Турові!!! Нема під рукою спритного кмітливого хлопчиська, виходця з якогось там глухого селища, що зумів у найкоротший строк стати незамінним помічником у найпотаємніших справах...

— Тільки–но прибуде з Турова, негайно до мене його! Справа невідкладна з'явилася, — як і досі, благодушно мовив Василь Костянтинович.

— Гаразд, ваша світлосте, — вклонившись, Клим вислизнув за двері.

Януш завітав до батька лише наступного ранку. Князь негайно почав розпитувати:

— Ну, як там поживає княгиня? Постаріла?

Княжич здивовано вирячився на батька, тоді як Василь Костянтинович, начебто не помітивши цього, продовжив у тому ж дусі:

— Як вона почувається після багаторічного ув'язнення в чорній вежі?

Тут Януш нарешті запосміхався і з викликом запитав:

— Батьку, а вам не набридло поширювати плітки? Ви б Бога побоялися, чи що... Оно граф Лукаш не був тираном, навпаки — шляхетним дворянином, не те що його брат Альбрехт!.. Навіщо ж ви рознесли байку про чорну княгиню?! Це ж ваших рук справа, і ви ж найпершим знали, що це все брехня!.. Тим не менш, ви разом з тіткою Беат посіяли в душі Олени таку ненавись до чоловіка, що було очевидно: не жити їм разом.

Василь Костянтинович подивився на сина так, немовби вперше у житті бачив його. Кривдно, що Януш думає не як він, а зовсім по–іншому...

— Синку, зрозумій же, що Острог по праву наш... — почав князь.

— Ні, батьку, ви помиляєтесь. Острог належить Олені, нам же дісталися Турів, Слуцьк, Дубно та інші володіння. Хіба цього мало? Ви й без того казково заможні, навіщо вам ще й Острог?