— Це які ж, наприклад?..
— Приміром, ще дід вашої світлості — Костянтин Іванович — вирішив побудувати лікарню. А батько ваш — Ілля Костянтинович планував школу для бідних звести. А о–о–он там...
Парубок кивнув головою на віддалену велику скриню і чомусь зашепотів:
— Хто цей проект представив — невідомо. Зате і креслення докладні, і малюнки є, і навіть весь кошторис розписаний: скільки каменю, скільки лісу, скільки чого — до останнього цвяшка!
— Але ти так і не сказав, що ж там за проект такий цікавий? — пильно примружившись, мовила княгиня.
— Там, ваша милосте, проект АКАДЕМІЇ! — захоплено прошепотів Дем'ян. — Та ви самі гляньте, яка краса!..
І юнак розкрив скриню. Олена підійшла, взяла перший же малюнок згори. На ньому був зображений величний ошатний будинок.
— Так, маєш рацію, краса академії вражає, — підтвердила вона.
— Ще б пак! — захоплено вигукнув Дем'ян, і очі його спалахнули непідробним захватом. — Та якби вдалося звести отаке диво, це скільки ж навчених різним наукам людей можна було б там виховати?! Це величне діяння, поза сумнівом, на віки вічні прославить ім'я такого благодійника...
Сидячи у своєму кабінеті, Василь Костянтинович перебирав векселі. От ще одна вигідна угода: він знову позичив гроші одному з місцевих шляхтичів — отже, невдаха–марнотрат через місяць–другий позбудеться своїх земель... Острозький жодної секунди не сумнівався, що виграє суд. І все–таки...
Князь утомлено відсунув папери. Так, він з кожним днем багатіє — а який сенс?! У родині розлад. Дружина померла. Троє синів ворогують між собою. Та й як їм жити у світі, якщо під одним дахом зібралися різновірці?..
Зараз він чекав звісток від Дем'яна, який виїхав виконувати чергове князівське доручення. Але минали дні, а парубок все не повертався. Що за огидну звичку він останнім часом завів: затримуватися то там, то тут?! І начебто скрізь у справах затримується, а все ж таки варто переконливо нагадати зухвальцю, хто з них двох князь, а хто — служник!..
Як виснажує чекання! Ні, рішуче ні на кого не можна покластися...
А може, самому взяти та й з'їздити до племінниці, щоб переконати її продати Острозький замок?! Тільки б вона погодилася, тільки б погодилася...
І правда, нікому не можна довіряти! Отже, треба діяти самому.
Наступного ж дня, плекаючи в душі найрайдужніші надії, Василь Костянтинович відправився в Острог.
Після від'їзду Дем'яна минув місяць. Натхненна палким юнаком княгиня розгорнула бурхливу діяльність по втіленню в життя ідей діда й батька. Вона викликала землемірів з вимогою ретельно переміряти ділянку, розмічену на плані майбутньої академії. Розпорядилася про закупівлю лісу й каменю для будівництва. Згадувала, як часто останніми роками супроводжувала Лукаша в поїздках, як граф перебудовував свій родовий замок у Шамотулах, як довкола нього потихеньку починали рости один за одним будиночки ремісників, крамниці ювелірів, маленькі магазинчики булочників, м'ясників, школа, лікарня... і навіть друкарня.
За прикладом покійного чоловіка, Олена також захотіла створити в Острозі щось схоже. Місця тут вистачає, тож незабаром кожен клаптик землі буде повністю задіяний!.. У мріях княгиня поринала в далеке майбутнє. Бачила, як на місці обабіч яру й молодого дубового гайка з'являється лікарня. А отут, на колишньому пустирі, зарослому рясною кропивою, виростають корпуси Академії. А неподалік церкви виросте школа для незаможних... Що іще може вона зробити для рідного Острога?
І добре б, якби серед студентів або хоча б учнів якось знайшовся її зниклий безвісти син... Синочок!..
Після смерті Лукаша в Олени не було ніяких любовних зв'язків, хоча холостяків, охочих пов'язати долю з багатою спадкоємицею дому Острозьких, вистачало. Однак княгиня ні до кого не виявляла інтересу, а жила лише нав'язливою мрією, що причаїлася у найзатишнішому куточку її знудженого серця. То була мрія про зустріч із давно загубленим сином.
В один із днів, коли Олена повністю перебувала під владою подібних думок, до неї в гості навідався дядечко Василь Костянтинович. Ще тільки під'їжджаючи до замку, він звернув увагу, як разюче змінився Острог. Зникли пустирі: тепер на їхньому місці йшло бурхливе будівництво. Неподалік монастиря шумів молодий дубовий гайок. Замок буквально потопав у зелені розкішного парку, невеликі клумби розливали довкола квіткові пахощі, галявини були акуратно підстрижені, садові доріжки вимощені цеглою. Усюди відчувалася дбайлива рука хазяєчки.
Княгиня зустріла родича тепло й радо. Оскільки саме настав обідній час, був накритий розкішний стіл з надлишком гарячих став і всіляких смаковин. Василь Костянтинович був уражений всім побаченим, хоча й намагався всіляко приховати свої почуття. Він очікував зустріти в Острозі змарнілу, сварливу вдову, худу й кощаву, зі стурбованим поглядом мегери. А його приймала молоденька, сповнена життя красуня. Трясця б її матері...
Князь сумовито й нервово озирався довкола, подумки підраховуючи витрати княгині на прикрашення Острога, на будівельні роботи тощо. Тільки одна думка заповнювала його мозок: «Скільки ж грошей викинула на вітер княгиня? Скільки МОЇХ грошиків пропало?..»
Отже, поки князь подумки прикидав збитки, марнотратна племінниця щебетала про свої грандіозні плани:
— Дядечку, уявіть, саме зараз я добудовую лікарню! Таку точнісінько, яку хотів звести ще мій дід, ваш батько — Костянтин Іванович. А після цього почну будували школу, як мріяв мій тато, ваш братик — Ілля Костянтинович.
— Стривайте, княгине, зачекайте з вашими прожектами хоча б на хвилину й поясніть, хто розповів вам про ці грандіозні плани?! — мовив нарешті князь, збившись у підрахунках збитків. — Мій батько і мій братик почили в Бозі ще до вашого народження. Навіть я ніколи не чув про всі ці плани...
— Та що ви таке кажете, дядечку! Невже ніколи не чули?!
— Ні сном, ані духом!
— Ну що ж... Так, на жаль, я народилася, коли вони обидва вже полишили цей світ. Однак лишилися ж записи, креслення, плани та інші папери!
Василь Костянтинович на мить набурмосився: не для того ж відкладали грошик до грошика його батько й братик, щоб ця дурнувата їх отак запросто розтринькала... Уголос же мовив:
— Це все добре, але ж заради здійснення всіх цих ідей ви пішли на величезні витрати... Так всі гроші витратити можна.
— Ви помиляєтеся, дядечку, — чарівливо посміхнулася княгиня. — Всі витрати, здійснені на благі справи, сторицею повернуться в мої скрині. Якщо розбагатіють мої піддані, розбагатію й я сама.
— От дивлюся на вас, Олено Іллівно, і думаю: до чого ж ви ще молоді й гарні! Вам би знов заміж вийти і спадкоємчика народити... — зненацька перемінив тему князь.
— Ні, дядечку, не хочу більше випробовувати долю.
Княгиня миттю посумнішала й немовби поникла.
— Чого ж отак?..
— Усі, хто був зі мною поруч і кого я кохала, — усі повмирали. Не бажаю більше пережити такого жахіття! От якби...
— Що?
— Якби був би живий синочок мій, я була б щасливою. Управляв би він усіма моїми маєтками, а я б...
«То от чого тобі не вистачає, голубонько!» — подумав Василь Костянтинович, ледь стримуючи самовдоволену усмішку. Отже, правим він був щодо синка...
— А хто вам сказав, княгине, що синок ваш помер? — немовби між іншим поцікавився князь.
— Матінка сказала, — і сполотнівши від спогадів, що відразу нахлинули, готова розплакатися Олена піднесла руку до очей.
— А я чув, нібито живий він...
— Щ–о–о?!
Вона навіть схопилася на ноги від несподіванки, мимоволі схопившись за серце.
— Чув, що живий синочок ваш, — повторив Василь Костянтинович і хитро примружився.
— Як таке можливо?!
— А ви могилку синочка знайшли?
— Ні!..
— Ну от, бачите, — князь пересмикнув плечима. — Якщо ж немає могилки, то людина, імовірно, жива. І росте в якійсь чужій родині.