— Ні, дядечку, могилки я не знайшла, — Олена опустилася на місце. — Не знайшла могилки, вірно. Але ж я в усіх про все розпитувала, й ніхто нічого не знає!.. А був би синочок живий, я б довідалася про це.

— То все ж таки немає могилки? Чи ви навіть не шукали?.. — Василь Костянтинович насторожився.

— Матінка сказала, що немовлятко померло нехрещеним, от і поховали його за цвинтарною огорожею. Тому й не збереглася могилка. Але якщо...

Княгиня уп'ялася в дядька божевільним поглядом і тихо прошепотіла:

— Якщо тільки живий він, буду його шукати! От і школу цю збудую... Я думаю от що: зроблю добро — тоді й синові моєму таке вгодне Богові діяння добром відгукнеться.

«От же ж відьма проклятуща, розорити мене надумала, добро все розтринькати!» — розсердився Василь Костянтинович, але нічим не виказавши істиного свого стану, мовив спокійно:

— Чув я, племіннице, що синочка вашого викрали...

— Невже викрали?! — княгиня знов схопилася за серце.

— Ну так, викрали. І слід викрадачів начебто загубився десь біля Дубна. Хочете, разом шукати станемо?

— Ні, дядечку, дякую, але якщо синочок живий, я його сама знайду.

«От і добре, от і славно! Попалася, голубонька, у моє сильце», — зрадів Василь Костянтинович. Залишається терміново доручити Дем'яну дізнатися, які землі й кому були відписані того самого року... Неодмінно! Терміново!!!

Служники вже полягали спати, коли пізно вночі у двір Дубенського замка влетіла княжа карета. Коні були в милі, сам Василь Костянтинович занадто збуджений... Недобре це, ох, недобре!

Буквально киплячи від злості, князь влетів у свої покої й насамперед довідався, чи знайшовся нарешті Дем'ян? Перелякані служники підтвердили, що юнак прибув до замку буквально через пару годин після від'їзду в Острог самого Василя Костянтиновича й відтоді нікуди не відлучався. Очевидно, вони випадково разминулись у дорозі. Тоді князь велів негайно привести до нього «цього ледаря, якого хіба що за смертю посилати».

Усе ще напівсонний парубок з'явився незабаром, поштиво вклонився й запитав, у чому, власне, річ? Трохи охолонувши через його покірливість, Василь Костянтинович запитав все–таки доволі сухо:

— Чи посилав я тебе в Острог, щоб ти дослідив записи в господарських книгах про роздачу острозьких земель у період між 1554 й 1555 роками?

— Так, ваша милосте.

— Чи виконав ти моє доручення?

— Як можна було ослухатися вас, мій пане?! Я саме збирався після повернення доповісти вам, але ж ви самі відбули...

— Ну, от я й повернувся. Тож доповідай, про що ти там довідався.

Дем'ян, у якого була просто феноменальна пам'ять, розповів, що за ці роки дарчих на землі князів Острозьких було виписано рівно п'ять, потім бадьоро перелічив усі подробиці по чотирьох випадках дарування земель.

— А яка ж доля п'ятої дарчої?..

— П'ята дарча була оформлена на пред'явника.

«Вона!» — з полегшенням зітхнув Василь Костянтинович і продовжив:

— Прекрасно! Отже, ім'я власника ділянки невідоме?

— Невідоме, ваша милосте.

— Але хоч би вдалося з'ясувати місцезнаходження ділянки?

— Вона в Гусятині.

— Добре. Отже, негайно збирайся в дорогу, візьми з собою загін охорони, поїдь у Гусятин і дізнайся про власника ділянки все, що тільки можна... і навіть не можна дізнатися!

Відверто кажучи, юнак перебував у сум'ятті. Насправді він тільки–но чи не вперше у житті збрехав своєму благодійникові — князеві Острозькому. Адже п'ятий земельний наділ, князівською милістю відданий одному з вірних князівських служників між 1554 й 1555 роками, насправді належав його батькові! Довідавшись про це ще в бібліотеці Острозького замка, Дем'ян був досить–таки здивований. Та головне, чого не розумів: з якої радості князь цікавиться цією давньою справою?! Одне зрозуміло: не на добре це, ох, не на добре!.. І що ж робити тепер з новим дорученням?! Треба щось вигадати...

— Княже, не варто їхати в Гусятин, — мовив Дем'ян тихо. — Здається, я знаю хазяїна ділянки. Я ж сам...

— Тобі лише здається, або ти знаєш ім'я хазяїна напевно? — посміхнувся Василь Костянтинович.

— Я точно знаю його, ваша милосте. Це такий собі Анджей...

Князь невідривно дивився на служника:

— Отже, його звуть Анджеєм? Так чи ні? А прізвище в нього є?

— Так, княже, кличуть його Анджеєм Бір... Ні — Анджеєм Наливайком.

— Хто він такий? — хитро примружився Василь Костянтинович.

— Ремісник, здається, — парубок зробив вигляд, що знов сумнівається, але під пильним поглядом хазяїна твердо закінчив: — Кушнір Анджей Наливайко. Так, саме так!

— А не помиляєшся?

— Як можна, ваша милосте!..

— Що ж, Дем'яне, отже, кушнір? Добре. Дуже добре.

Князь на якийсь час замислився, але потім, згадавши про Дем'яна, скомандував:

— А тепер вертайся до себе.

— То що, ваша милосте, їхати в Гусятин?..

— У цьому більше нема потреби. Я дізнався все, про що хотів дізнатися.

Після візиту дядечка Олена не могла знайти собі місця. Вона лише безцільно вешталася кімнатами й важко зітхала. Складалося враження, що княгиня щось уперто розшукує...

Піднявшись на другий поверх, Олена опинилася у своїй кімнаті, сіла в маленьке затишне крісло, зазирнула в невелику скриньку, й її очі мимоволі наповнилися слізьми. Поверх інших речей там лежала книга, яку вона читала напередодні втечі із князем Сангушком, та скринька з кольоровими нитками для улюбленої розваги — вишивання.

Досхочу поплакавши над фатальною книгою, княгиня цього разу, всупереч давно усталеній традиції, відклала убік скриньку з нитками й заходилася перебирати інші речі, що лежали глибше. І треба ж такому статися: зовсім зненацька на самому дні княгинечка знайшла ще одну невеличку книгу в шкіряній палітурці. Зацікавившись, витерла сльози, розкрила знахідку... й отетеріла: адже то був щоденник її матінки Беат, про існування якого Олена раніше навіть не підозрювала! Цікаво, дуже цікаво...

Пробігши очима першу сторінку, вона закрила книгу, спустилася в батьківський кабінет, зручно розташувалася в його величезному кріслі та продовжила читання. Не відривалася від щоденника аж до настання темряви, коли настав час запалювати свічки. Тоді закрила його і жбурнула в найвіддаленіший куток кімнати. Що ж, відтепер княгиня довідалася про всі секрети Беат... але це вже було не важливо!

Після того випадку Олена дуже змінилася: зовсім перестала сміятися, а в її очах оселилася туга. Похмура й відлюдькувата, княгиня не виявляла інтересу ні до чого. Всі спроби челядників довідатися, у чому ж річ, закінчувалися тим, що сумна княгинечка без попередження переривала будь–яку, навіть найважливішу розмову й залишала кімнату.

Олена виглядала загубленою у величезному розкішному Острозькому замку. Увечері вибирала кімнату (щораз нову), улаштовувалася там, однак наступної ж ночі неодмінно перебиралася в іншу. Княгиня безупинно змінювала кімнати — добре, що порожніх не бракувало. Здавалося, вона боїться проводити дві ночі поспіль на одному місці, оскільки часом ночувала навіть в кабінеті батька, згорнувшись калачиком у його різьбленому кріслі. А якось служниця знайшла її сплячою в бібліотеці просто на підлозі...

Тепер ніч для княгинечки означала не тільки морок, але й страх порожнечі, блукання в тумані власних думок. Іноді нещасній ввижалося, що вона потрапила в болото, повне зеленої ряски й чорної топкої трясовини. Заклично миготять деінде світляки, та вони намагаються тільки завести бідолаху до болотниць, водяників і потерчат[33]. Удень вона теж не могла знайти щиросердого спокою, оскільки кожний камінець у замку, кожне деревце в парку жваво нагадували їй про Дмитра Федоровичі і їхнього нещасного синочка. Ці спогади краяли серце, шматували душу...